Між хаосом і життям, між пеклом і небом…

1294

 

(до сторіччя написання твору Осипа Турянського «Поза межами болю»)

 
Тарас САЛИГА
 
Автор «Поза межами болю» – офіцер австрійської армії Осип Турянський. Під час Першої світової війни йому, як багатьом жовнірам-галичанам цієї ж армії, судилося пройти крізь пекло військовополонених в італійських таборах. Осипа Турянського інтернували на Ельбу, де 1917 року він завершив першу редакцію названої повісті-поеми, що з’явилась у світ 1921 року. Увесь цей допублікаційний час, себто протягом чотирьох літ, письменник її редагував, переписував, «цезалював, бо його амбіції пішли поза межі пересічного письменника», креслив і знову закреслене відновлював. «Читати комусь він її не міг, щоби плач йому не затискав горло». Вже про рукопис ходила слава як про твір, якому нема рівня у всій європейській літературі. І це не було перебільшенням. Після публікації твору з’явилась злива сенсаційних оцінок. Повість-поема «Поза межами болю» була реномована на наймогутніше відображення світової катастрофи.
Про її автора, що прожив цю катастрофу на дні Дантового пекла, молодомузівець Петро Карманський по-стефа­никівськи лаконічно і водночас бароково-барвисто, без нагнітання драми, але вповні реалістично, передаючи життєву драму: побутову і творчу, написав унікальний портрет унікальної постаті в українській літературі. До речі, Петро Карманський був неперевершеним майстром художньо-словесного портретопису. З нагоди 30-ліття «Молодої Музи» 1936 року у львівському видавництві «Краса і сила» він опублікував знамениту книгу спогадів «Українська Богема», в якій вміщено «портрети» Івана Франка, усіх молодомузівців та їхніх пристрасних «симпатиків». Без «Української Богеми» ми багато чого не знали б, наприклад, про Сяся (Станіслава) Людкевича; Михайла Петрицького – видавця творів Богдана Лепкого, Василя Пачовського; про Михайла Рудницького; пристрасного шанувальника поезії, просвітянина отця Михайла Світенького; про скульптора Михайла Паращука; письменника Володимира Бірчака та інш. Серед цієї раритетної галереї образів – портрет Осипа Турянського:
«Простер широкі крила свого таланту у Відні, в часі, коли вже починався період нашої духової депресії, коли трохи не все листя обсипалося з буйного дерева нашої Надії. Вернувся з італійського полону з пошматованими нервами, з хорим шлунком, з душею перечуленої мімози. Голий і бідний, опинився в колі старих і молодих письменників з усіх сторін України, які догризали вже кісточки великих сподівань і як кожний новак почував себе в їх колі так гарно, що забув про вчительську посаду, про сім’ю і про те, що голод настирливо зазирав йому в очі; цілою душею пірнув в Сілоамську купіль життя богеміста. Обідраний, голодний, занедбаний, жив з дня на день, ночував кожної ночі під іншим дахом, десь у кутку на квартирі, з поміж знайомих, днями і ночами дискутуючи, розповиваючи в розмовах багатий скарб свойого всебічного знання. Якийсь час зберігав інкогніто… своєї дитини, якою був твір «Поза межами болю», твір справді виношений під серцем і викормлений сердечною кров’ю»1.
Петро Карманський, як бачимо, з якоюсь майже незбагненною філігранністю відтворив образ письменника на тлі складної епохи. Підкреслюю, саме образ письменника, митця, художника, для якого навіть неймовірні злидні, голод, жахливі умови побуту капітулюють, мізерніють перед суспільною місією таланту служити гуманістичним ідеалам, моралі християнської любові, честі та совісті. Талантом не можна маніпулювати. Він подарований Богом, щоб служити Правді, щоб на землі «цвіла загальнолюдська Любов». Персонаж Книги Болю, Добровський, потамувавши голод дрібкою цукру, веде із друзями розмову про життя, а саме про поетів і критиків. Він пропонує їм прибути «сюди до школи життя і смерті… щоб поети творили свою поезію найчистішою кров’ю, а не тільки самим чорнилом, як це дуже часто діється. Критики стали б тут поетами. Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу».
До речі, в цей час, 1917 року, коли Осип Турянський дошукувався найболючіших слів, редагуючи повість-поему «Поза межами болю», щоб передати уже не тілесний, а психічний біль – біль душі, «біль поза межами болю», Петро Карманський опублікував книжку політичної сатири «Al presco», на яку більш ніж прихильно відгукнувся Микола Зеров, відзначивши, що поет до своїх попередніх тем прилучив багато нових та оригінальних тем, котрі «розірвали коло привичних настроїв»2.  Він назвав її книжкою «свіжою та яскравою». Нетрадиційну «фрескову» стилістику «віршованої прози» Петра Карманського критик іменував портретописною. Іронія, ліризм, картини жахів війни, ідеологічна риторика, фізичне і духовне спустошення особи, опір сервілізму тощо: усе це з письменницько-творчих аналів Петра Карманського, який яскраво описував соціальне та політичне становище української еміграції в Бразилії, Канаді, Аргентині і добре знав українську розмаїту присутність в Італії, який переніс українські національно-визвольні змагання та в загальному Першу світову на собі і в собі, як і російську окупацію Галичини. Власне, це і єднало його духовно з автором Книги Болю. А якщо взяти до уваги творчість П. Карманського періоду так званих «загробних мотивів», «могил», що явила собою художню атмосферу збірок «Ой люлі, смутку» та «Пливем по морі тьми», себто творчість «молодомузівського» періоду, то тут відчувається якесь безпосереднє, пряме, іманентне «зрощення» з мотивами повісті-поеми «Поза межами болю».
Екскурс до критичного авторитету Петра Карманського (а ще того авторитету, який потверджував Микола Зеров) у нашій розмові не зайвий. Річ в тому, що редагуючи свій рукопис, Турянський жадав кваліфікованих порад, підтримки, нелукавих похвал. Власне, усе це він якнайбільше одержував від Петра Карманського – автора рядків ще 1906 року:
 
Пливем по морі тьми човнами горя й скрути,
Як сіра тінь імли, що йде безкраєм піль;
За нами гей упир, несеться змора смути
І кличе:
Все пусте –
Святий лиш людський біль.
 
У творі «Поза межами болю» теж людський біль – святий. І тут заслуг Петра Карманського годі перебільшити. На Турянського впливав не тільки його письменницький авторитет, а якась майже магічна між ними людська довіра, щирість і безпосередність стосунків. Так може бути тільки між братами і справжніми друзями.
Жоден тогочасний твір, що з’являвся в Галичині, не мав таких рясних відгуків та ще й у величальних суперлативах, як Книга Болю. На жаль, не все це ішло Турянському на користь. Мабуть, душевна перевтома під час праці над твором вичерпала «психічні ресурси» автора. Його болів кожен найменший епізод, кожне слово, він віддавав себе всього, аби якнайправдивіше відтворити пекло війни, а в ньому людину. Працюючи над твором та сумніваючись у своїх письменницьких спромогах, у творчій самодостатності, він жив тільки нею – Книгою Болю. І раптом успіх, слава, критичні овації, що були неспівмірні з його надіями… Турянський захворів «манією геніальності». І справді, такі оцінки, які йому адресували, не могли не підкупити ліричної, а то й сентиментальної душі поета. Так, я не помилився, саме «душі поета». Турянський завжди перебував в природньому, не імітованому стані поета. Принаймні так про нього говорив його великий прихильник Михайло Угрин-Безгрішний – професор Рогатинської гімназії, де професорував і Осип Турянський та Антін Лотоцький. Це була «трійця» нескорених духовних подвижників, котрі «пересотворювали» післянаціонально-визвольний песимізм, що ранив душу народу, на український оптимізм та віру в українську державність.
У цьому сенсі напрошується на згадку віденське видання «Поза межами болю» (1921 р.), в якому зокрема зазначалось: «У найшляхетнішому змаганні народів досягнути й розділити найвищі цінності людства  в царстві світової літератури рідко котрий сучасний поет написав такий ідейно глибокий і оригінальний твір, як автор «Поза межами болю». Якби цей твір написав не поет, лиш людина, що пережила зміст цієї книжки своїм власним духом і тілом, то ця нечувано трагічна подія була б сама собою незвичайним людським документом «ганьби наших часів»3.
 
1  Карманський Петро. Осип Турянський // Українська Богема (Сторінки вчорашнього). – Львів. – 1936. – с. 74.
2 Зеров Микола. Нова книжка Карманського // ЛВН. – Київ. – 1919. – т.74. – кн.: 1. – с. 12.
3 Пінчук Степан. Осип Турянський // Цит. за: Турянський Осип. Поза межами болю. – Київ. – «Дніпро». – 1989. – с. 24.
 
 
Пропам’ятна стаття «Трагедія Осипа Турянського», що була «сльозою над свіжою могилою письменника», підкреслювала, що покійний володів могутнім духовним потенціалом, великим талантом і мав хвору душу, приступи меланхолії і мізантропії, «літав над хмарами» та не навчився «штуки ходити по землі».
Професор Дрогобицького педуніверситету ім. Івана Франка Зенон Гузар, один із найглибших у нашому часі дослідників творчості О. Турянського, взявши до уваги основні концепти цитованого некролога, а також літературознавчі відгуки попередників, розглянув усю прозу письменника під кутом психоаналізу. Його брошура «Шляхами літературної слави рідного краю. Осип Турянський» (Дрогобич, 1990) фактажем, біографічним матеріалом, бібліографією, методом аналізу варта найвищих академічних оцінок. Вона, як і публікації Романа Федорова «Повернення Осипа Турянського» (Вступне слово до тв. Осип Турянський. – Київ. – 1989) та Степана Пінчука «Силует на камені» («Вітчизна» №11, 1968) та інші його статті – найавторитетніші сучасні літературознавчі дослідження, без яких той, хто пише сьогодні про творчість Осипа Турянського, ніяк не обходиться.
Роман Федорів ще в радянський час, а особливо Зенон Гузар уже в умовах державної незалежності України, реабілітуючи Книгу Болю від соцреалізмівських критичних абсурдів, акцентували на виважених фахових оцінках німецького професора Роберта Плєна, який послідовно доводив загальнолюдську вартість твору, його абсолютну художню довершеність та новаторство. Наприклад, такі його думки: «У зображенні страшенного противенства між хаосом і життям, між темрявою і світлом, між пеклом і небом лежить одна з найбільших незрівнянних прикмет його поеми, прикмета, котра під мистецьким, філософічним і етичним оглядом потрясає, піднімає, ушляхетнює душу людини. Ідея його поеми – се вічне світло над розшалілим морем людських заблуджень і злочинів, се переконуюча, тверда скеля, віра в безсмертну силу людського духу».
Щоб наголосити на драматизмі твору, на неймовірному трагізмі поведінки героїв, Роберт Плєн зосереджує увагу на Часі, в якому відбуваються події. І справді, Час у творі невидимий «персонаж». Він – Мить і Вічність. Він – простір того минулого, що прожили герої, він страшна-престрашна їхня теперішність, в якій життя на волосинці, а смерть у невідворотному всесиллі.
«Подія, яку змалював автор, – побачив Роберт Плєн, – відбувається протягом трьох годин… Турянський узяв на себе немовби свідомо винятково велике завдання: він зосередив усю акцію, весь драматичний елемент лиш у сфері людської душі, і могутнє враження, яке він викликає помимо всіх труднощів такої постановки артистичної проблеми, свідчить про стихійну силу його таланту».
Звернім увагу на ще один дуже важливий критичний постулат Роберта Плєна. Він ставить питання і з гідністю гуманіста відповідає на нього: «Як же з’ясувати такий ясний сонячний світогляд Турянського? Тут єдино можливе лиш одне з’ясування, Турянський є сином душевно й тілесно здорової української нації, яка всіма своїми сплавами бореться й вірить у перемогу всіх найвищих народноукраїнських і загальнолюдських ідеалів».
Зенон Гузар цілком доречно наголошував, що теперішнім дослідникам «Поза межами болю» варто призадуматися над роздумами Роберта Плєна щодо значення і характеру візійного компоненту у творі. «Вміння передати переливи відтінків, застосувати прийом апосіопези, залишаючи простір для уяви читача, експресіоністичність та імпресіністичність, а подекуди й акварельність барв (і це в Книзі Болю!), глибинна пластика – усе знаменні мазки до характеристики мистецького ідіолекту Осипа Турянського. Однак німецький автор зумів побачити також евфоніку поеми, функцію алітерації чи асонансу у визначеній художній ситуації».
Важко оминути оцінку «Поза межами болю» від Михайла Селегія. Він разом із Михайлом Осикою та Євгеном Маланюком 1923 року у «Веселці» (м. Каліш) випустили колективну збірку поезій «трьох» під назвою «Озимина». Талант М. Селегія-поета, на жаль, не встиг яскраво розвинутись. Але вже те, що він у складі «трійці» поруч із Є. Маланюком – факт промовистий. Дослідник його життя і творчості Микола Крупач у різних тогочасних джерелах «назбирав» лише 18 поетичних творів, «написаних, – на його думку, – у різних стильових манерах: від неоромантичних до футуристичних. Це, пояснює він, свідчення доброї літературознавчої ерудиції».  І справді так. Сучасник М. Селегія Б. Грінвальд  вважав, що «Селегій – людина небуденного розуму, талант першорядний… добрий знавець теорії літератури».  М. Селегій також писав прозу і займався перекладом.
Життя підполковника Армії УНР, що походив з Охтирки, буквально спалахнуло. Він прожив тільки 27 літ (1897 – 1924). Літературознавчо-критична спадщина М. Селегія вражає своєю ерудицією та глибиною аналізу. Він досліджував новітні явища літпроцесу, зокрема модерну поезію, творчість Івана Франка, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Гавриїла Костельника і твір Осипа Турянського «Поза межами болю», при аналізі якого уславив себе непересічністю художньо-естетичного мислення.
Зокрема він один з перших писав: «У нашу літературну скарбницю вложено перлину-твір «Поза межами болю» – та не тільки в нашу, а й світову… Вже одною високою, спільною всьому людству, ідеєю, артизмом і глибиною відтворення душевних переживань, у наймодернішій і своєрідній формі викладу, твір переходить межі значіння національного. До того автор не послуговується якимсь битим гаслом в поетичній творчості, не замикає вплив твору в якесь коло, а своєю широтою, розмахом і можливо припадковим збігом – сімох ріжних національностей. Окрилює вселюдство, усякий світогляд чи ідеольоґію, і своєю теплою ясно надійністю, ошляхотнює, пересичує людське єство та потягає душу його до перейняття високим ідеалом.
Це твір для всіх і для кожного. Це поезія, що потягає за собою  у с в і д о м л е н н я  л ю д я н о с т и, поезія, що переповнює береги золотом соняшного проміння, а хвилі його, все збільшуючись числом і, заливаючи просторінь, збігаються в один лискучий струмінь Високого Єднання!»
Калішський альманах «Веселка», що видавала однойменна літгрупа (входили Юрій Дараган, Максим Грива (Загривний), Микола Чирський, Клим Поліщук, Євген Маланюк, Аполлоній Падолист, Михайло Селегій та інші), був вельми щедрим на оцінки «Поза межами болю». У четвертому числі альманаху Михайло Селегій якраз вмістив вище цитовану статтю «На фоні модерної поезії», в якій також ішлося про новаторство поетики твору та його загальнолюдську вартість. «Автор дав геніальну річ, – писав М. Селегій, – став понад вузькі обмежені ідеології, увійшов у сім’ю видатніших всесвітніх творів і своєю вірою в перемогу людяності та добра набрав собі вічної юности безсмертя».
Подібні оцінки творів української літератури інколи звучать наче перебільшення та самозвеличення. Наше багатостолітнє бездержавне становище виробило у нас комплекс меншовартості. Ми привикли не тільки до принижень чужинцями, але й до самопринижень, хоч маємо тьму фактів, котрими подивляли світ. Ми багато чого знали і вміли першими у Європі. Отже, якщо б «Поза межами болю» написав не українець, то Іванові Кедрину (Рудницькому) ніколи не вистачило б відваги говорити про нього як про плагіат. Мовляв, на балканському фронті служив німецький офіцер Ганріх Гайн, який занотовував щоденні події. Осип Турянський наче б скористався його щоденником для появи «Поза межами болю». У цей брутальний наклеп і самі німці не повірили. Твір Турянського вийшов німецькою мовою майже рівночасно з українським текстом і мав якнайпозитивнішу німецьку критику. Однак моральна образа, яку так легковажно наніс Іван Кедрин (Рудницький) ‒ у «ранзі» українського патріота, – брат Михайла, Антона, сестри Мілени Рудницької, – вразливого Осипа Турянського ніколи не переставала боліти.
Ось ще одна оцінка, яку оприлюднив альманах «Веселка» під авторством Антонія Коршнівського. Він звернув увагу на унікальність назви твору, на його змістову суть. Вельми цікавий такий його роздум: «Чи не містить опис пригоди з грудочкою цукру геніальної розгадки всіх нерозв’язаних і одвічних питань, на вирішення яких текли і течуть ріки крови, падали й падають піраміди людських черепів? Чи ж нема тут приміру перетворення в реальній дійсності найвищої заповіди Христа?»
Семеро полонених, приречених на смерть від холоду й голоду – два українці: Добрянський та Оглядівський (автор); угорець Сабо; поляк Пшилуський; австрієць Штранцінгер; і два серби: Бояні та Ніколич, рятуючись від голодної смерті, розділили між собою крихти цукру, які витрусили з кишені одного із них. Це потамувало їх голод і віддалило смерть, а критикові Антонію Коршнівському дало підстави говорити (якби сьогодні можна сказати) про інтертекстуальність «Поза межами болю» та Святим Письмом. І справді:

  1. А коли настав вечір, підійшли Його учні до Нього й сказали: Тут місце пустинне, і година вже пізня; відпусти народ, хай по селах розійдуться, і куплять поживи собі.
  2. А Ісус їм сказав: Непотрібно відходити їм, нагодуйте їх ви!
  3. Вони ж кажуть Йому: Не маємо чим тут, тільки п’ятеро хліба й дві рибі.
  4. А Він відказав: Принесіть Мені їх сюди.
  5. І, звелівши натовпові посідати на траві, Він узяв п’ятеро хліба й дві рибі, споглянув на небо, поблагословив й поламав ті хліби, і дав учням, а учні народові.
  6. І всі їли й наситились, а з кусків позосталих назбирали дванадцятеро повних кошів…
  7. Їдців же було мужа тисяч із п’ять, крім жінок і дітей.

(Від Матвія 14: 1-36)
«Біблійний голос» у творі зринає в моментах боротьби уже останнього людського духу за життя. Інакше сказавши, воля до життя сповнена найвищого духовного змісту. У цьому загальнолюдський сенс твору, що вибудований на виразно національному ґрунті, але межі національного переступає.
У галюцинаційному стані Добровський «почав уже чимраз більше байдужіти на все… дивитися кругом себе і сказав нараз: «– Бачите? Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!
Коли я почув ці слова Добровського, якесь могутнє і страшенне почуття потрясло цілим моїм єством.
В понуру ніч, у зледенілі нетрі, в мертві пустарі  моєї душі впав нагло якийсь промінь, ясний як південне сонце, могутній як життя, визвольний, наче рука спасення…
…Нагла блискавиця роз’яснила мій мозок і якась уперта думка мусила мене, що Добровський – якась потворна істота, котра наважилася розтоптати весь замисел, усю ціль життя… убити нас усіх… знищити все…
Я… крикнув до Добровського, котрий пустився йти в напрямі до корча:
– Назад!
Не смієш іти…
Назад!
Це не корч!
Глянь!
Це моя дружина і мій син! Вона йде до мене разом із дитиною. Вона врятує мене і разом всіх нас!».
 
Роберт Плєн наголошував, що образ жінки з дитиною – це символ найвищого християнського ідеалу людства, що це виразно українська риса. «Це вічне світло над розшалілістю людських заблуджень і злочинів, це переконлива, тверда наче скеля, віра в безсмертну силу людського духу».
Він аналізує твір всебічно, зіставляє художній світ Книги Болю з творами Метерлінка, з новітніми європейськими тенденціями в мистецтві. У контексті його роздумів, зокрема при розмові про персонажів твору О. Турянського зринають імена Шекспіра, Гегеля, Геккеля, Гартмана. І усе це, сказати б, логічна обсервація компаративістичного характеру, що сприяє глибокому тлумаченню повісті-поеми, особливо її ліро-трагізму.
Усі відгуки, що адресувались творові «Поза межами болю», сягали найвищої «температури похвал». Наприклад, Богдан Лепкий говорив, що «не знаєш, чи більше дивуватися тому, що автор пережив, чи тому, що твір написав». А Дмитро Загул у статті «Речник болю», надрукованій у «Календарі українського учителя» на 1923 рік, проводив думку, що «Поза межами болю» за авторською мистецькою силою може дорівнювати хіба що Павло Тичина та Василь Стефаник.
Відомий сьогочасний дослідник української літератури «від давнини до сучасності» Михайло Наєнко при розмові про творчість Турянського теж апелює до Стефаника як до майстра експресіонізму. «В. Стефаник, – висловлюється М. Наєнко, – мабуть, дуже потішився, коли відчув, як плідно розвинувся його експресіонізм у молодшого свого колеги-прозаїка. Бо це був, по суті, тріумф цієї модерністичної форми, від якої один крок до такого ж змісту: апокаліпсис у ній «читався» не уявним, а явним».
Цитоване дослідження професора М. Наєнка має підзаголовок «від міфів до реальності». Не спростовуючи його, у конкретному випадку при розмові про «Поза межами болю» вислів «від міфів до реальності» хоче звучати навпаки: «від реальності до міфу». Для потвердження кілька окремих фраз із твору Турянського:
– Поміж небом і землею блукають тисячі й тисячі тіней. Якби люди з далекого сонячного світу побачили ті тіні й пізнали в них своїх рідних, то збожеволіли би з розпуки.
– Судилося нам за життя пройти пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю – в країну божевілля і смерті.
– Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:
– Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не буде їсти!
У таких реалістичних барвах написано увесь твір. Тут усе – реалізм, правда часу, згусток конкретного воєнного часу у конкретних художніх колізіях. Тут така реальність, в яку важче повірити, ніж у міф. Але це реальність неспростовна. Це дійсність у міфічній одежі.
Андрій Печарський успішно захистив кандидатську дисертацію за творчістю Осипа Турянського. Отже, намагаючись дійти певних узагальнень, він висловився, що автор «Поза межами болю» «різні текстуальні площини прагне звести до одного знаменника, називаючи твір «Картиною з безодні», з якої виокремлюється ціла низка «мікрокартин»:  «шлях смерті» і «танець смерті»;, «країна Сонця…» і «Різдвяна картина»; «пісня вічності», що пролунала із серця сліпого скрипаля Штранцінгера як гімн перемозі людського серця, людського духу над божевільною пристрастю тіла… та «мандрівка мерців», коли до безтями фізично виснажені герої поринали в лабіринт психічного безладу…»
Названу низку мікрокартин він намагається сприйняти за «монтаж у загальному і широкому розумінні цього слова»,  що дуже близький природі твору О. Турянського. З цього приводу він покликається на спостереження Т. Мотильової, котра, власне, спровокувала його на «монтажну» теорію. Умовно, це наче можна сприйняти. Глибше проникнувши у природу твору, навряд чи варто говорити про «монтажність» окремих фрагментів. Зовнішньо ці «фрагменти» ніби й видимі, та тільки зовнішньо, якщо твір на них «розсипати», анатомувати  його. Але цього робити не слід, бо «Поза межами болю» – органічна цілісна матерія. Скажімо, пісня сліпого скрипаля Штранцінгера – не епізод у творі. Вона грілась у його серці продовж усіх тих подій, що у Книзі Болю відбуваються. Це одна із сюжетно-психологічних кульмінацій, яких у творі багато і які між собою взаємоєднаються. І все ж, якщо усі сім персонажів – Сабо, Добрянський, Штранцінгер та інші, як каже А. Печарський, – «це одна велика людина, що в своєму нищівному упадку і піднесеній величі перебуває в коловому оберті історії», то вже ця (хоч і затуманена – Т.С.!) теза по-своєму заперечує тезу попередню – про «монтажну»  будову твору. Отже, пісня, «як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану темну вічність; як холодна смерть», подолавши «неміч рук, весь опір скрипки, полинала в мертву пустоту замогильну», вирвавшись «із замученої душі наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись дивились Штранцінгерові очі, поклалася на струни скрипки, очевидно, – це пісня «одної великої людини», котру у цьому епізоді уособлює Штранцінгер, очима якого була скрипка, що співала «пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала».
 
І даремно дух людини
Тисячоліття важко б’ється
Джерело буття добути,
Правду й щастя відслонить.
 
І притемнений зневір’ям,
Важко ранений безсиллям,
Горді крила опускає
І на землю вниз паде.
 
І сміється дико злоба,
Тьмою землю оповила,
Самолюбство і жадоба
Там на брата гострять ніж.
 
Стогнуть гори, стогнуть доли,
Кров і сльози морем ллються,
І не дух тьму роз’ясняє,
Лиш кривавий блиск гармат.
 
В крові тонуть міліони,
Міліони душ невинних,
І даремно б’є об небо
Плач, розпука вдів, сиріт.
 
Де ти, людський духу вічний?
Глянь, покинули боги нас
І з людства сміються гумно
Громами із чорних хмар!
 
Так само і колискова Ніколича, що йому причулася в передсмертну мить – це клітина сюжетної канви без якої не було б цілісної «картини з безодні». Це знову таки мовби колискова тієї ж «великої людини», а не окремо Ніколича. Після останнього слова пісні він підніс очі до чорних хмар і здригнувся. Глянув на всіх і голосом, повним жаху, лебедів: …моя мати правду виспівала… Чуєте?.. Над нами круки крячуть…
 
Люлі, сину мій,
Люлі, квіте мій,
Спи моя надіє.
Лиш дитиночці
У колисочці
Щастя світ ясніє.
 
Не прийде весна –
Буря навісна
Потрясе світами.
Сину, сину мій,
Вдарить біль страшний
В бідне серце мами.
 
І даремно я,
Зірочко моя,
Млітиму з розпуки,
Як там… над дітьми –
Серед вихру й тьми –
Крякатимуть круки.
«Вони сидять, як мертві, і слухають, як понурий голос гострими, хижими дзьобами клює їх мозок…»
Художній наратив О. Турянського творить художню реальність, онтологічну сутність дійсності. За способом мислення та за ерудицією, освіченістю він – філософ, а як письменник – то яскравий представник модерністичної доби, яка «звела цілість людини і світу до цілості людської екзистенції і намагається вийти із суб’єктивної екзистенції на трансцендентну, а отже, метафізичну реальність».
Екзистенціальна сутність твору в тому й криється, що кожна у ньому деталь, штрих, епізод, якийсь прихований образ (наприклад, очей, грому і блискавиць, чоловічої сльози), розгорнутий оксюморон, контраст, антитеза, іронія, сарказм тощо підпорядковані цілісній гармонії, моноліту. Скажімо, іронія та сарказм у творі – потужна сила, спрямована проти імперіалістичної сваволі, воєнного лиходійства, матеріального захланства. Сабо, захопивши кількадесят тисяч «скарбових» крон у капітана-скнари, який приховував їх для себе, хоч його обов’язком було рятувати від голоду жовнірів, «кусав і завзято жував їх, несамовито гарчав, наче скажений пес, який даремно обгризає засохлу костомаху. Увесь вираз його обличчя нагадував собою жахливу картину нужди, скаженості і божевілля.
Добровський дивився на Сабо… і відтак з легкою іронією став говорити: Яка з тебе дитина… Ти дуже оригінальним способом хочеш розв’язати соціальне питання.
– Не глузуй! Скреготав зубами Сабо… Мені здається, що я нищу, мордую всю ту світову зволоч, всю грошову й к-ську господарку, через яку ми тут мусимо так нужденно здихати! Але Добровський кепкував далі… будь розумний і перше: дбай про своє здоров’я; друге – щади гроші, бо уста – це дуже лиха щадниця… поміркуй, скільки можливостей життєвої насолоди ти будеш мати як капіталіст. За гроші буде юрба качатися перед тобою в поросі й болоті; грішми відбереш людині честь і життя;.. за гроші держава зробить тебе екселенцією… Та найкраще найсолодше, ба короною терпіння буде оце: за гроші найкращі, найбільш чудові женщини, мужатки, дівчата, молоді – католицькі, православні, протестантські, орієнтальні – всі будуть тобі вішатися на шию. З роздертими шматками грошей в устах, із широко витріщеними очима, кричав Сабо як навіжений.
– Виріжу, вимордую всі ті дурнуваті екселенції, всіх воєнних горлаїв, грошопасів, які напиваються, як упирі кров’ю здитинілої людськості!..
– Ви – аристократичні конячі черепи, ви дипломатичні й воєнні лицарі-розбишаки, ви злотом обвантажені дики, ви – струпішілі тайні радники! Я кличу вас на суд!…»
У нашому часі ненаситних лихварів, злочинців всіляких мастей і категорій, яких судитиме новітній Сабо, але буде судити не в передсмертній агонії, а при здоровому глузді – їх тьма-тьменна. Кажу це не для ілюстрування аналогії, яка, на жаль, повторюється в таких віддалених між собою часах, хоч це не менше, ніж повчально. Кажу, щоб наголосити на довготривалій вартості художнього тексту з-під пера Осипа Турянського, на його морально-філософських узагальненнях та оцінках подій і фактів, на позачасовій сутності і «Болю» як поняттю онтологічному.
Війна – безодня смертей, дика сваволя над полоненими, плюндрація землі, природи, території, де відбувається воєнний «театр», героїзм, а на протилежному його крилі – людський страх, зневіра тощо – усе це реальна художньо-мистецька плоть повісті-поеми «Поза межами болю». І все це знову ж таки неначе копія наших днів, наші конкретні реалії.
Якщо Оглядівський (себто автор) бодай перед смертю у хворій уяві мріє про своє родинне щастя побачити сина на руках у матері – його дружини – то Добровський не тужить ні за ким. Він проклинає цілий світ і родичів, що дали йому життя, бо війна «обнизила людей до рівня найдикіших звірів. Найдикіше озвіріння обхопило тих мужчин, які ані разу не конали в огні боротьби… На землі лежить сербський жовнір, а мій капрал б’є його обома руками раз у раз у лице. Розлючений кричу до свого капрала:
– За що ти б’єш у лице трупа?
– За те, що ця сербська собака, – каже він, – не має ні сотика в кишенях.
Ось вам ідеал всякої війни! Ось вам образ людської душі!»
Наша розмова далеко не вичерпала усіх ідейно-проблемних, гостро актуальних питань твору, як і лише торкнулася його художньо-естетичної матерії. «Поза межами болю» – унікальна перлина української та європейської літератури.  Навіть тільки те, що твір має різножанрове обличчя, говорить про його художню самобутність… Турянський «Поза межами болю»  назвав оповіданням. Літературознавці його іменують повістю, поемою, поемою-повістю, симфонічною поемою, романом. І в кожному конкретному випадку, мабуть, крім авторського (називати твір оповіданням), є на це підстави. Очевидно, свої підстави мав і О. Турянський. Адже він написав низку глибоких літературознавчих статей та підручник з теорії літератури. Він також створив ряд різножанрових творів прози (роман, оповідання) та писав поезії, займався драматургією, перекладацтвом. «Поза межами болю» – найвищий успіх письменника.

м. Львів

№2 (190) 27 січня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!