…Між двох сил…

332

 
(про війну між Іваном Багряним та Володимиром Державиним)
Тарас САЛИГА
 
Спонукою до цієї розмови стало нове (третє) видання праць з історії української та зарубіжної літератур, теорії літератури, перекладознавства та мовознавства Володимира Державина «У задзеркаллі художнього слова» (Івано-Франківськ. – 2015). Упорядник його, як і двох попередніх видань, завідувач кафедри української літератури Прикарпатського університету ім.Василя Стефаника, проф. Степан Хороб. Різниця між виданнями в тому, що вони кожного разу доповнювались новими речами В. Державина, розширеними науковими примітками і бібліографією, а також літературознавчими дослідженнями сучасних авторів про творчість малознаного в Україні вченого-філолога. А головне: три видання, – то три тиражі, що без будь-якої затримки розходились.
Відомо, що між українськими елітними емігрантами, особливо часу Другої світової війни та невеликого інтервалу після неї, миру не було. Між різними політичними силами спалахували, а то й роками точились, розмаїті конфлікти. Наприклад, уже в умовах незалежної України Ігор Качуровський в інтерв’ю газеті «День» не без нарікань висловиться, що в еміграції «літературу у своїх руках тримали і вирішували, хто є письменник, а хто ні, три Юрії та Іван – Юрій Лавріненко, Юрій Шерех (Шевельов), Юрій Бойко та Іван Кошелівець»1.  Це, сказати б, був літературно-мистецький фронт, бо ті «три Юрії та один Іван» не тільки «вирішували..», але й мали своїх войовничих опонентів.
Не було миру і в середині МУРу (Мистецького Українського Руху). Тут ішли одні на одних у зв’язку з «брутальним порушенням свободи слова управами певних таборів, а саме: 1) заборона продажу часопису «Наше життя» в таборі Вальдгайм та інших»; 2) заборона продажу часопису «Українські вісті» в таборі Сомме-Казерне (Авґсбург); 3) захоплення редакції часопису «Наше слово» поліцією Сомме-Казерне (Авґсбург)»2.  З відкритим листом із цього приводу до Управи спілки письменників МУРу 15.09.1946 р. звернулись члени МУРу В. Державин, Л. Білецький, І. Багряний, В. Чапленко, В. Шаян, В.Порський, Л. Лиман, Яр Славутич, М. Орест та Ю. Чорний. До речі, у цей час В. Державин та І. Багряний ще не ворогували, тому й виступили у спільній «касеті» підписантів.
Також велись «гібридні бої» (від дискусій у пресі до усних перемовин між В. Державиним та Іваном Кошелівцем щодо творчості Ю. Клена). Або ж, точилась концептуальна полеміка, не без глузливих прийомів, того таки В. Державина з Юрієм Шерехом про проблему стилів, про неокласицизм та шерехівську теорію «національно-органічного стилю», у якій повну перемогу здобув В. Державин.
Запекла борня між В. Державиним та І. Багряним почалась зі статті В. Державина в «Українському Самостійнику» «Неокомунізм і його лжелітературна пропаганда», у якій він громив роман Володимира Винниченка «Нова заповідь», що був надрукований на сторінках «Українських Вістей», головним редактором яких був Багряний. Висновок статті – безкомпромісний: «…публікація твору, – писав Державин, – який зовсім недвозначно рекомендує встановлення комуністичного «ладу» в країнах, де його немає, і то аби уникнути можливости збройної боротьби з совєтами – така небувала ще серед нашої еміграції подія якраз під фактичний обсяг того застереження і підпадає. Особливо прикро бачити, що фактичний керівник «Українських Вістей» та чільний лідер відповідної партії, як не як, свого роду «міністр», що він і на шпальтах свого органу, і в своїх літературно недолугих белетристичних та драматичних спробах раз-у-раз запевняв про свої національні почуття – друкує в тому органі такий псевдолітературний пропагандивний твір, що його навіть за націонал-комуністичний визнати не можна, бо національну проблему у ньому трактується хіба що з троцькістсько-комуністичної перспективи… Сподіваємось, що після цього ганебного факту сторінки «Українських Вістей» перестануть оздоблюватись іменами письменників, що не співчувають ніякому комунізмові (як-от М. Орест, Л. Лиман, І. Костецький)»3.
Після цього «Українські Вісті» «величали» В. Державина ідеологом «бандеріади», україноненависником, який «ще в УРСР належав до яскраво підкресленої протиукраїнської групи науковців, а тільки на еміграції став 105%-ним українським патріотом і пише статті, повні наклепів, отрути й доносів, наприклад, викриває твори В. Винниченка як комуністичні»4.
Відтак з’явилася публікація В. Державина «Диверсія Івана Багряного проти «Вапліте» (газ. «Український Самостійник»). У статті-відповіді Багряного «А це проти кого диверсія?» («Український Вісник») нівечилось Державина за його запопадливе прислужництво ЦК КП(б)У. Багряний покликався на статтю професора «Історична белетристика Б. Лепкого», що була опублікована у 5-ому числі «Критика» – органі культпропу за 1930 р. Він її розлого цитує, аби намалювати «справжнє обличчя марксо-ленінського тресувальника» В. Державина в ролі московського розпинателя, що марксо-ленінською голоблею паплюжив українських письменників – Богдана Лепкого, Миколу Хвильового та інших ваплітян.
Закінчує І. Багряний свою інвективну полеміку цитатою-висновком із антилепківської статті В. Державина: «Як бачимо, культурно-історична компетентність Богдана Лепкого цілком відповідає рівневі його стилістичного такту, сюжетної ориґінальности й історичної сумлінности. «Трилогія» Б. Лепкого це суцільний історичний фальш, добірна колекція ундо-фашистських концепцій і ідейок , невдало замаскованих подобою об’єктивного історизму. З-за цього «історизму» визирає обличчя класового ворога – західньоукраїнського фашиста, який на втіху собі, хоч уявно, в історичній давнині конструює те, що безсилий він створити реально»*. Звичайно ж, І. Багряний робить свій висновок: «Ось так, – каже він, – пописувався вишуканий ідеаліст і рафінований естет Володимир Державин уже не у ВАПЛІТЕ, а в органі культпропу ЦК КП(б)У… І цей пан ховається за ВАПЛІТЕ»5.
Цю сувору атестацію від Івана Багряного Володимир Державин спростовував не тільки в «Українських Вістях», але й в «Українському Слові»: «Якщо я маю право бути гордим з чогось у моєму житті, то саме з активної участи у «Вапліте», де я за відомої літературної дискусії викривав невігластво й несумлінність тих критиків, які за московською директивою намагались всіляко паплюжити «контрреволюційність» та «буржуазний націоналізм» М. Зерова, М. Хвильового і цілої керованої цим останнім «Вапліте» та запевняли, що вони роблять це саме з марксистських позицій. Я вдячний Ів. Багряному за те, що він нагадав про це нашому суспільству. Я був би йому ще вдячнішим, якби він, посилаючись на мою статтю «Уваги з «марксівської» критики» в журналі «Вапліте», ч. 5, не забув назвати й рік видання – 1927; на жаль, щоб потім мати змогу аж чотири рази запевняти читачів, що це було «не так давно», «досить недавно» та «вчора». Але справа не в цій дрібниці (що вона лише характеризує методу багрянівської полеміки), а в тому, що ту статтю, скеровану проти відомого ворога неоклясиків і «Вапліте» – Якова Савченка (того самого, що він взяв був на свій рахунок вислів М. Зерова про письменників, що пишуть «заради лакомства нещасного»), я склав на прохання редакції «Вапліте» (і особисто – Миколи Куліша), щоб послабити враження від марксистськи пофарбованих денунціяцій Я. Савченка проти М. Зерова і М. Хвильового в його книжці «Поети й белетристи» та інде під час літературної дискусії».6*
Зрозуміло, що В. Державин друкував свої спростування у різних газетах з метою мати ширшу читацьку аудиторію, щоб «очиститись» перед нею від критики І, Багряного. Правда, у цих на загальний погляд однакових відповідях є деякі свої нюанси. Певно, що у публікації «Диверсія Ів. Багряного проти «Вапліте» пасувало наголосити на ідеології цієї групи. «Вапліте», – пише він, – це була єдина в підсоветській Україні літературна організація, що засадничо й систематично протестувала проти московсько-большевицького режиму на Україні, почасти, зрозуміла річ, з націонал-комуністичних позицій, а почасти й з суто національних; бо хоч ідейне керівництво у «Вапліте» очолював М. Хвильовий з його однодумцями-укапістами (себто націонал-комуністами), проте дуже значну ролю відогравали там і такі письменники, що взагалі не мали нічого спільного з комуністичним світоглядом і лише мірою конечности маскувались під «пролетарських» письменників, як от Йогансен, Арк. Любченко, Слісаренко; а з другого боку, навіть у «щирих» націонал-комуністів – і то не лише в Досвітного, Мик. Куліша, Ялового, а й у самого Хвильового – первісні комуністичні настанови дедалі більш поступались перед діянням національної свідомости, мірою загострення совєтських репресій проти всього національно-українського; бо ті люди, в усякому разі, мали мужність дивитись фактам в очі і робити з них відповідні висновки. Через це я, за часів відомої літературної дискусії, хоч і не поділяв «пролетарських» та комуністичних складників ідеології «Вапліте» (як не поділяли їх і київські неоклясики), а проте якомога підтримував літературні позиції «Вапліте», викриваючи невігластво й несумлінність тих критиків, які, за московською директивою, намагались всілякого паплюжити «контрреволюційність» та «буржуазний націоналізм» М. Зерова, М. Хвильового і цілої керованої цим останнім «Вапліте» та запевняли, що вони роблять це з марксистських позицій. Я вдячний Ів. Багряному за те, що він нагадав нашому суспільству про цю почесну сторінку моєї літературної дискусії – це він ліпше хай сам і розповість. Бо добре засвоєну ним советську методу «викривання минулого» я вважаю за брудний і аморальний засіб полеміки, і жадна провокація жадного перевертня від цього відступитись не змусить»7.
У цій безпощадній війні «між двох сил» симпатики з’являлись з однієї і протилежної лінії фронту – хтось був на боці Державина, а хтось – Багряного. Ось приклад, як один із цих «хтось» реагував на полеміку, заховавшись за нехитрий псевдонім Харків’янин, і надіслав такого листа «Українським Вістям»: «У своїй статті про те, як пан Державин 1930 року «проробляв» Б. Лепкого, вміщеній в «УВ» ч. 67, Іван Багряний подає низку дуже красномовних цитат і пише, що коментарі до них зайві. З цим трудно погодитися. Коментарі їм би не зашкодили. Читач може подумати, що, мовляв, Лепкий був відокремлений від Державина кордоном, і тому стаття цього «критика» нікому пошкодити не могла. Як очевидець, я хочу нагадати деякі факти з того часу. Річ у тому, що стаття Державина була викликана цілком конкретними фактами і мала дуже конкретні наслідки. Хоч як це дивно собі тепер уявити, але саме тоді видання трилогії Лепкого разом з ляйпціґським виданням «Історії українського письменства» С. Єфремова з’явилося в офіційному продажі в книгарнях ДВУ. Я досі пригадую моє здивовання, коли я побачив ці книжки в книгарні ДВУ поруч театру «Березіль», і я сам тоді ці видання придбав. Книжки ці зникли з продажу саме після статті Державина. Таким чином перший наслідок її був цілком конкретний: автора заарештувати не можна було, але його книжки заарештовано. Але на цьому справа, безперечно, не скінчилася. Не підлягає жадному сумніву, що, заарештувавши книжки, ГПУ негайно кинулося шукати винуватця їх появи в книгопродавельній-системі ДВУ, – і долі обвинувачених у цьому не можна позаздрити. На еміґграції є дехто з видавничих працівників того часу. Було б дуже цікаво, щоб вони, якщо їм що-небудь відомо, поділилися цими фактами з читацтвом. В умовах 1930 року ніхто не силував Державина виступати таким способом, і він не міг не знати, які наслідки матиме його виступ. Моральну і фактичну відповідальність за вилучення книжок, які могли б зіграти корисну ролю, і за знищення чесних українських діячів, які, ризикуючи життям, ці книжки спровадили, несе автор прилюдного доносу до ГПУ, теперішній, на сором українській еміґрації, «професор українського вільного університету» Володимир Державин»8.
Позиція відверта. Та все ж таки псевдонім її дещо нівелює. Навіщо ж правді ховатись, якщо вона правда?.. Це, мабуть, автор із УРДП (Української революційно-демократичної партії) творцем і керівником був Іван Багряний.
 
1 Качуровський Ігор. День. – № 197-198. – 29-30 жовтня 2010
2 Відкритий лист. Українські Вісті. – ч.37(47). – 26.09.1946
3 Державин Володимир. Неокомунізм і його лжелітературна пропаганда. – Український Самостійник. – 2 липня. – ч.25. – 1950р.
4 Українські Вісті. – 1950. – №72.
* Про це повніше у статті Салига Тарас. Повернення Володимира Багряного //Державин Володимир. Вибране у ІІ книгах. – Івано-Франківськ. – 2012. – с. 322-329
5 Багряний І. А це проти кого диверсія? . – Українські Вісті. – 20.08. – ч. 61. – 1950.
6 Відповідь професора Державина письменникові Багряному. – Українське Слово. – ч. 458. – 1950.
6* Шановний читачу, я свідомо цитую тексти великими уривками, щоб зберегти «аромат» дискусії, оскільки джерела, на які покликаюсь в Україні малодоступні, або й недоступні.
7 Державин В. Диверсія Ів. Багряного проти «Вапліте». – Український Самостійник. – 13.VIII.1950. – ч. 31
8 Харків’янин. Коментарі не зайві. – Українські Вісті. – 1950. – 69/430


 
Вельми промовистим, що по-своєму говорить за особу автора (навіть її «відкриває») був лист до В. Державина від Ігоря Качуровського із датою – 15 жовтня 1950 р. Цей лист знаходиться в моєму архіві. Його мені колись передав відповідальний працівник УВУ (Українського Вільного Університету у Мюнхені) і просив при житті І. Качуровського його не друкувати. Лист написано на чотирьох листках із блокнота (форматом 21.5/13.5). Уривок, що стосується дискусії, цитую: «Високоповажаний Володимире Миколайовичу! Пане Професоре! Хоч Ви років на 20 старші від мене і разів у 20 більше освічені, проте, як довідався я від пані Гутник, Ви в 39 років не вміли запалювати лямпу, а я вже в 19 «прошол жисть наскрозь і даже глубже». Тому я дозволю собі взяти слово і висказати мій погляд на суперечку Державин-Багряний.

  1. Не випадає Вам, професорові Державину, містити свої твори на сторінках «Укр. самостійника», що є на думку багатьох (в тому числі і мою) органом більшовицьких провокаторів.
  2. Про Винниченка скажу тільки, що я не був і не є його прихильником, але якщо порівняти утопічну колектократію зі ствердженням бандерівською практикою зоологічним націоналізмом Донцова, то не на користь Донцова буде порівняння.
  3. Цілком не погоджуюся з Вами, що «УВ» – напівкомуністичний часопис. Всі наші партії так чи інакше отруєні соціалізмом (навіть Липинський позичив дещо у Паніна). Бандерівщина – це стоп німецького націонал-соціялізму, «чорного інтернаціоналу», галицького обскурантизму і совєцької агентури. Мельниківці в масі своїй порядні люди, але програма їх – від нац. соціялізму. Я не належу до УРДП, бо це українська, а я космополіт, революційна, а я «вічний контрреволюціонер», демократична а я прихильник духової аристократії (звичайно, не в донцовському розумінні духа), партія, а я анархіст, що є взагалі проти партій. Все таки я мушу ствердити, що, серед існуючих наших партій, УРДП від ненависного Вам і мені соціялізму, мабуть, найдальша.
  4. До дефективних дітей себе аж ніяк не зараховую, хоч «Тигроловів» читав з приємністю. Що більше – покійний Клен (свідок тому Борис Олександрів) про «Тигролови» був доброї думки, хоч, здається, до Багряного мав антипатію.
  5. Відповідь Багряного вкрай вульгарна і брутальна. Шкода, що я з ним не знайомий: я б написав йому листа, де вилаяв би його, як належиться. А за той антибільшовицький «марксизм», що Ви пропагували у збірнику Вапліте, можна було так само потрапити до Сибіру, як і за «куркульську ідеологію». І коли Державин не професор, то хто ж тоді професор?
  6. Вашої чергової статті в Самостійнику ще не бачив. Чергову статтю Багр. прочитав. Вважаю, що погромницька стаття проти Лепкого – це річ позитивна, бо Лепкий це, по-перше, фашизм, а по-друге, макулатура.
  7. Найбільший комізм ситуації полягає, на мою думку, в тому, що Ви, в запалі боротьби, обмінялися з Багряним зброєю. Ви, громлячи буцімто укапістські «У.Вісті», приводите собі на підмогу укапістське Вапліте, а Багряний, який доводив недавно, що люди які живуть і діють в Україні (отже, пишуть марксистські статті і називають себе більшовиками) – це наші кадри, Багряний нападає тепер на вас якраз всупереч власним тезам.

«Ну гдє же логіка, господа, ну гдє же логіка?»

  1. S. Два середні листки цього листа, мабуть, краще знищити1.

15.10.50».
До речі, І. Качуровський написав два окремі есеї і про В. Державина, і про І. Багряного («Володимир Державин – теоретик неокласицизму» та « Творчість Івана Багряного»). Про В. Державина він висловлювався, як про «неперевершеного ерудита» (єгиптолога, гебраїста і санкристолога), що «опинився в еміграції, головна мета, якого була дати теоретичну базу для українського парнасизму у його найконсекветнішому вияві, знаному під іменем київського неокласицизму»2.
Другим головним завданням В. Державина, на думку І. Качуровського, була потреба «визначити ролю і місце деяких найвизначніших (чи найвідоміших) українських письменників у культурному процесі, бо на еміграції між двома війнами кваліфікованої критики майже не існувало, а на Радянській Україні усі такі визначення були або однобічно-тенденційними (в дусі марксо-ленінської доктрини), або ж, значно частіше, у зв’язку з ув’язненнями, ім’я письменника та його твори просто невільно було згадувати»3.
Третю сферу діяльності В. Державина-літературознавця І. Качуровський визначив як «спробу накреслити шлях майбутнього розвитку літератури українського письменства, дати дороговкази, дещо конкретніші, ніж зеровське «До джерел» чи хвильовистське «орієнтація на психологічну Європу…».4  Першою віхою на цьому шляху Державин ставив «потребу стилізації…».
Не без сентиментів в адресу Державина ще такі його лірико-розповідні рядки: «Та ніхто не знизив собі соціального статусу так, як Володимир Миколайович Державин… Він був сином петербурзького градоначальника, себто вихідцем із найвищого прошарку російської аристократії. Народився він у Петербурзі 1899р… У анкетах про національність… Державин писав «українець з переконання…».5
В основному виважені оцінки від І. Качуровського на конто творчості І. Багряного. Він підкреслює, що «потреба перечитувати вдруге і втретє його твори ставить цього українського письменника в один ряд з багатьма представниками письменства світового… Це стосується його «Тигроловів», «Саду Гетсиманського» та «Марусі Богуславки»6.  Про поезію І. Багряного І. Качуровський дещо іншої думки. Його віршам, – каже він, – «багато чого можна закинути: і забагато в них патетики, і технічно вони не завжди опрацьовані. Але один із секретів поезії полягає в тому, що її часом буває більше в таких бриластих рядках, і ніж в інших – виміряних і випрасуваних…»7
При цих високих і, якщо хочете, справедливих пієтетах І. Качуровського, як до В. Державина, так і до І. Багряного, ніде майже ні слова про публіцистику одного і другого. Хіба що в адресу І. Багряного, наче «відчіпного»: «…побіч зі своєю публіцистикою тут на першому місці має бути названа брошура «Чому я не хочу повертатись…», що її перекладено на англійську, еспанську і ще якісь там мови»8.  Він мов би кепкує – скорочує назву памфлета «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» на «Чому я не хочу повертатись…». По-моєму, – це вже таке собі іронічне глузування, бо повертатись куди? (можна, хоч куди – до першої чи якоїсь там жінки і ще до багатьох «до».., а у Багряного – «не хочу вертатись до СРСР»). Недооцінкою пахне і така фраза «перекладено на… і ще якісь там мови».
Про публіцистику І. Багряного, наприклад, висловився Микола Неврлий (Мікулаш Неврлі): «Публіцистика Багряного, – дає оцінку відомий літературознавець, – була криком SOS, волала на порятунок багатьох тисяч невинних і безробітних втікачів у «таборах переміщених осіб» (ДіПі) у західних зонах альянсів, звідки всіма засобами агенти НКВД виловлювали всіх тих, хто під час і після Другої світової війни втікав із більшовицького раю. Ця публіцистика була адресована всьому цивілізованому світові, конкретно тим, хто вирішував тоді долю Європи… Особливо поталанило блискучому памфлетові І. Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР» (1946), який негайно став на Заході бестселером і був перекладений англійською, німецькою, французькою, голландською, італійською та іспанською мовами»9.
Іван Дзюба у передмові до розлогого тому «Публіцистика» Івана Багряного доходить висновку, що головною з головних тез Багряного-політика було: «…протиставити російській політиці рідних українських недорік, політиці роз’єднання – політику зв’язування, об’єднання, злиття в єдину цілість, бо ця єдність всіх елементів українського суспільства нам конче потрібна, як найважливіша передумова в боротьбі з могутнім ворогом. Щоб об’єднати всі соціальні і національні елементи українського народу в єдину націю, щоб щільно поєднати місто з селом, мусимо написати на своєму щиті великий девіз не расового, а територіального патріотизму»10.  Академік І. Дзюба зацитував слова із виступу Багряного на ІІІ з’їзді УРДП, аби зробити свій висновок: «знов-таки: те, що Багряний висував півстоліття тому гіпотетично, сьогодні постало перед Українською Державою як першочергова потреба»11.
Після усіх цих висловів хочеться якось ближче підійти до наших видатних постатей В. Державина, І. Багряного, а також до тих, хто став підставою та спокусою війни між ними, мається на увазі Б. Лепкого та В. Винниченка, але також повніше відкрити собі далеко непересічного, а таки теж вельми відомого поета, прозаїка, літературознавця, перекладача, як він сам себе охрестив – «анархіста», «космополіта», «вічного контрреволюціонера» І. Качуровського, який дуже і дуже багато зробив для української культури.
Та інколи важко узгодити самого Качуровського із тим же самим Качуровським, який у статтях публічних Багряному виставляє оцінки іншої «проби», ніж у «підпільному» листі до Володимира Державина (два середні листки якого воліє знищити). На його думку, «професорові Державину не випадає містити свої твори на сторінках «Українського Самостійника». Він не прихильник В. Винниченка, проте, – каже Качуровський, – «якщо порівняти його утопічну колектократію із зоологічним націоналізмом Донцова, то не на користь Донцова буде таке порівняння». Це вже камінець у город В. Державина. Ще один камінець туди ж: «до дефективних дітей себе не зараховую, хоч «Тигроловів» читав з приємністю». В. Державин вважав, що роман І. Багряного замість персонажів наповнений «дефективними дітьми». А вже зовсім звучить комічно таке одкровення І. Качуровського: «Відповідь Багряного вкрай вульгарна і брутальна. Шкода, що я з ним не знайомий: я б написав йому листа, де вилаяв би його, як належиться». Хочеш не хочеш, а напрошується спротив: хіба ж незнайомство – завада епістолярному спілкуванню? Листування якраз сприяє знайомству. Або ж така догода В. Державину: «Вважаю, що погромницька стаття проти Лепкого – це річ позитивна, бо Лепкий це, по-перше, фашизм, а по-друге, макулатура».
Після цього риторичне питання І. Качуровського цілком доречне: «Та де ж логіка, панове, та де ж логіка?»
Літературознавчі праці В. Державина, якими рясно засіяно видання діаспори, часто викликають найнесподіваніші роздуми. Літературний процес в Україні 20-тих – початку 30-тих років, що так майстерно звульгаризований соцреалізмівськими співунами, в особі Володимира Державина мав свого блискучого реаніматора. Досить лише назвати його глибокі, науково виважені статті, присвячені творчості Євгена Плужника, про якого він висловився: «Якби поетичний геній визначався (як це багато хто думає) індивідуальною неповторністю стилю, відсутністю наслідуваних літературних або й пісенних зразків та попередників – лірика Євгена Плужника, безперечно, становила б найвище мистецьке досягнення в цілому українському письменстві. Бо не в самій лише українській, а й у світовій літературі навряд чи знайдеться безпосередніше, вільніше від усіх видів риторики та «літературщини», висловлення найбезпосередніших і найуніверсальніших почуттів – зневіри, втоми, нудьги». Оці універсальні почуття В. Державин «ілюструє» Плужниковими віршами, як «природність актора, що грає на кону не літературну якусь «дійову особу», а себе самого»12.
Тільки тому, що Є. Плужник виконував роль «самого себе», а не грав роль «дійової особи» соцрежиму, його у грудні 1934 р. було заарештовано і в квітні 1935р. оголошено смертний вирок. Правда, через якийсь час вирок його було замінено на десятилітнє ув’язнення, а 2 лютого 1936 р. Плужник помер у лікарні Соловецького Кремля. Аж через 30 років у Києві вийдуть «Вибрані поезії» («Радянський письменник», – 1966 р.) в упорядкуванні та з передмовою Леоніда Новиченка «По той бік спокою» (53 сторінки петитом), проте, у ній він в умовах свого часу, мабуть, не так не хотів, як не міг «подати» Плужника справжнього. Але на форзаці цієї книжки зацитовано Миколу Бажана, поезії якого і Є. Плужник, і В. Державин сприймали за найвищі зразки художньої творчості. Вислів М. Бажана підфарбований урочистим виразом «воля партії» та епітетом «радянський», які мали сприяти виходові книжки. «Мені здається, – казав М. Бажан, – що серед художніх доробків, які волею партії знову повернуто народові, читачеві, радянській літературі, поезія Плужника – одна з найбільших і найдорожчих цінностей. Хай же хутчій ця прекрасна, одночасно і сильна, і філігранна, і печальна, і оптимістична, і глибоко індивідуальна, і соціально значуща книга поезій, досконалих за своєю формою, мовою, побудовою, – хай хутчій ця високоцінна книга дійде до вдячного радянського читача».13
Оцінки філігранного майстра поезії, академіка М. Бажана і професора-ерудита В. Державина буквально збігаються. Адже об’єктивність ніколи не знається із лицемірністю чи подвійною грою. Два великі естети, унікальні знавці, чуттєвісти поезії не могли лукавити перед унікальним Словом Євгена Плужника. Принагідно зазначу, що 1988 р. український читач завдяки Леонідові Череватенкові довідається про трагічну долю поета, хочеться сказати, про його Хресну Дорогу, яку правдиво, на документальному фактажі та спогадах сучасників, він описав у стосторінковій передмові (петитом) до тому (Плужник Євген. Поезії – К. – 1988. – С. 353), що вийшов у серії «Бібліотека поета».
Я дещо ширше (принагідно до теми розмови) зупинився на тлумаченні Плужникової творчості, але можна б говорити і про його державинське інтерпретування творчості Михайла Ореста, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Теодора Курпіти, Тодося Осьмачки, Павла Филиповича, Олега Ольжича та ще багатьо-багатьох.
В. Державин, як вже сказано, в основному друкувався в періодичних виданнях. Тому всі його публікації важко зібрати. Вже більше десяти років Степан Хороб успішно «полює» за ними. Вірю, що пошук він не припиняє, тому пропоную йому для майбутнього оприлюднення низку ще не друкованих в Україні речей В. Державина:

  1. Тактика російської еміграції (Українські вісті. – 1951. – 15/214);
  2. Російське «TESTIMORIUM PAUPERTATIS» (Українська Думка;1951, ч. 32/231);
  3. Із проблем україніки в світовому письменстві (Український Самостійник. – 1952. – 44 /145);
  4. Конкурс сентиментальности (Українська Думка. – 1952, ч. 18/268);
  5. Співець земної природи і надземної правди. До 50-річчя від дня народження Михайла Ореста (Українська Думка. – 1/251);
  6. Журнал з невиправданими претензіями. Про журнал. «Київ» – ч. 4,5, 6. – Філядельфія. – 1951 р. (Українська Думка. – 1952. – 14/264);
  7. Філософ безмежного індивідуалізму. До 50-тої річниці смерти Фрідріха Ніцше. (Українська Думка. – 1950. – 37/185);
  8. Вдалий прояв літературної позагруповости (Українська трибуна. – 1947. – 69/63);
  9. Сумнівна академічна діяльність. До 110-тої річниці із дня народж. М. Драгоманова (Український Самостійник. – 1952. – 41/142);
  10. Юрій Клен – поет і провидець (до 5-тої річниці скону, 30 жовтня 1947). – (Українська Думка. – 1953. – 1/302);
  11. Поезія Юрія Клена та її місце в українському письменстві (Український Самостійник. – 1952. – ч. 45/146);
  12. Поет воюючого ідеалізму. До третьої річниці смерті Юрія Клена (Українська Думка. – 1950. – 74/195);
  13. Правда про неокласиків. Юрій Клен: Спогади про неокласиків. – (Українська Трибуна. – 1948. – 1/23);
  14. Великий осяг українського літературознавства (Українська Думка. – 1951. – 23/222);
  15. Видатний осяг української історично-філологічної науки на еміграції (Український Самостійник. – 1952. – 37/138);
  16. Майстер іронії В. Домонтович. – Доктор Серафікус (Українська трибуна. – 1948. – 14/136);
  17. Німецьке літературознавство про сучасне українське письменство (Українська Думка. – 1951. – ч. 7/206);
  18. Едвард Дмитрик. Американський режисер українського походження (Українські Вісті. – 1950. – 78/439);
  19. Відродження символізму. Олег Зуєвський: Золоті Ворота. – Поезії (Українська Трибуна. – 1947. – 91/115);
  20. Письменник-громадянин. До 60-річчя з дня народження Олекси Слісаренка. – (Українська Думка. – 1951. – 14/213);
  21. Нечувана безграмотність чи провокація? – Нові Дні і «Галицька провінція» (Українська Думка. – 1952. – 11/261);
  22. Великий український поет-європеєць. До 60-х роковин з дня народження Миколи Зерова (Українська Думка. – 1950. – 35/183);
  23. Поет героїчного світогляду. До сьомої річниці згину О.Ольжича (Українська Думка. – 1952. – ч.27/226).
  24. Із проблем україніки у світовому контексті (Український Самостійник. – 1952. – ч.44/145.

 
Примітки:
1  Із листа Качуровського Ігоря до Володимира Державина (архів Тараса Салиги) від 15.10.1950.
2  Качуровський Ігор. Променисті сильветки. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. – Мюнхен. – 2002. – С. 236.
3  Там само. – с.229
4  Там само. – с. 230.
Там само. – с. 231
6  Там само. – с. 476
7  Там само. – с.481
8  Там само. – с.485
9  Неврлий Микола. Минуле і сучасне. Збірник слов’янознавчих праць. – Смолоскип. – 2009. – С. 478-479
10 Дзюба Іван. Громадська снага і політична прозірливість // Багряний Іван. – Публіцистика. – Київ. – 1996. –с. 9
11  Там само. – с. 9
12  Державин Володимир. Лірика Євгена Плужника // Євген Плужник. Три збірки. – Мюнхен. – 1979. – с. 216.
13  Бажан Микола // Євген Плужник. Вибрані поезії. – Радянський письменник. – К. – 1966. – форзац книги.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!