Містика художнього перекладу

87

Коли Чеслав був
малий, то батько водив його до Богоявленського собору. Сонце стояло в зеніті,
мрякою сповита Бона текла темно-голубою барвою, сонячні промені пробивалися
крізь вітражі на вікнах, цідилися до середини, тремтіли на стінах, іконах,
підсвічниках.

Він це добре
запам’ятав, бо, будучи гнучким і міцно збудованим, міг стрибати по золотих
тінях на підлозі, допоки священик, чиї груди, шия і руки сяяли срібними й
мосяжними ланцюгами та великим хрестом, про щось говорив з прихожанами.

Чи він чув тоді і
розумів величну красу соборного хоралу? Він звик до величного вигляду Бони, до
шумливого плину Ікви. Але до цього часу його зір ніколи не блукав по іконах на
стінах, на яких коливалися хвилі золотого світла і зливалися з церковними
оздобами в дивовижну гармонію.

– Дивися сюди,
показував йому батько на невеличкий трикутник на одній із ікон, в який було
вписано людське око. – Це всевидяще око, символ християнства.

Він намагався
зосередити свою увагу на цьому трикутнику, але по іконі, по трикутнику одна за
одною стрибали золоті тіні, не надто швидко, але й не помалу, а їх змінювали
все нові й нові, що маєстатично забирали його увагу.

А тато продовжував:

– Досконала людина
бачить цим третім, всевидящим оком. Воно всюдисуще, зв’язане з Провидінням.

Чеслав, про якого
ми почали розповідати, народився 31 грудня 1894 року в Кременці, і виростав у
сім’ї лікароів – батька, Міхала Ястшембця-Козловського, і його дружини Зоф’ї
(із Зеленаїв). У 1897 році сім’я переїхала до Києва, де на той час було дуже
багато зелені і вона видавалася хлопцеві особливо живою та інтенсивною.

Через кілька років,
у 1904-му, з хлопцем трапився нещасний випадок: він упав з коня, після чого вже
не міг іти до собору, не міг стрибати по золотих тінях на підлозі і вдивлятися
в обриси ікон. Він тепер годинами лежав у ліжку, вслухався у щебет птахів за
вікном, у дзюрчання коників і плакав, допоки з утоми не засинав. Потім
прокидався, сумовиті широко відкриті очі впивалися у далечінь за вікном, а на
пам’ять спливали батькові слова про всевидяще око. Він намагався порівняти його
з оком циклопа, про якого щойно прочитав у давньогрецьких казках, але останнє
видавалося йому вибалушеним і нерухомим.

Чорно-сині
ластівки, що колами літали над землею за вікном, купаючи в просині рожево-білі
груди, ніби підкреслювали, як одноманітно минали роки: Чеслав екстерном
закінчив гімназію, самотужки вивчав чужі мови, філософію, психологію, теологію,
лінгвістику, антропологію. Лячно стугоніло хлоп’яче серце, з нього виривалися
на волю поетичні твори. Вони увійшли до його першої збірки «Petaloj», що вийшла
мовою есперанто в Парижі, у 1912-му році. Крім того, його переклади та статті
раз-по-раз з’являлися у київських польських часописах «Pióro», «Sznur Rubinów»,
«Przedświt», «Przegląd Polski».

У 1919 році сім’я
Чеслава перебралася до Сосновця, передмістя Варшави, де перед його вікном
постав один із найчудовіших приміських краєвидів: невелика заліснена гора, що
верхівками хат зносилася до небозводу, а біля неї вузький яр, заколисаний
безперервним шумом сосен, чиї зелені хвилі нагадували море. І якнайбільше
сонця, в яке він впивася очима, впирався кожним нервом, відчуваючи, що природні
сили збурюють його душу.  На тлі цієї
чарівної природи постали його поетичні збірки 
«Gałązka zza płotu» («Галузка із-за плоту»), що вийшла у 1926 році у
Львові, і «Błękitna brama» («Блакитна брама»), яка з передмовою Леопольда
Стаффа побачила світ у  Варшаві, у
1934-му.

Ще у 1918 році у
Варшаві було засновано Інститут месіанізму, завдання якого – поширювати ідеї і
твори видатного польського філософа-містика Юзефа Гоене-Вронського (1778-1853).
Основні ідеї філософа викладені в його статтях на сторінках періодики, а також
у книгах «Prospekt mesjanizmu» («Проспект месіанізму») і «Zwiastun mesjanizmu»
(«Провісник месіанізму») – обидві вийшли посмертно, в 1931 р. Юзеф
Гоене-Вронський є основоположником польського, а загалом і слов’янського
месіанізму, він першим увів до наукового обігу термін «месіанізм». Учений
випередив і багато в чому розвинув головні ідеї «філософії всеєдності», яку
пов’язують з іменем російського філософа Володимира Соловйова та його
послідовників.

Головна книга Юзефа
Гоене-Вронського «Losy Francji, Niemec i Rosji jak prolegomieny do mesjanizmu»
(«Долі Франції, Німеччини і Росії як пролегомени до месіанізму», 1842-1843)
побачила світ якраз тоді, коли Адам Міцкевич читав лекції із слов’янської
літератури в Colège de France в Парижі. Саме в цих лекціях він використовує
термін «месіанізм» Юзефа Гоене-Вронського, позначаючи ним не лише ідеї
польського містика і релігійного реформатора Анджея Тов’янського, прихильником
якого був сам, як і його однодумці Северин Гощинський та Юліуш Словацький, а й
месіаністську ідеологію багатьох слов’янських інтелектуалів. Як відомо,
месіанізм Адама Міцкевича найповніше виявився в його «Księgach narodu polskiego
i pielgrzymstwa polskiego» («Книгах польського народу і польського
пілігримства») (1832), та в третій частині «Dziadów» («Поминок»), зокрема у
візії «мужа 44». Ця частина поеми була написана в Дрездені, в 1832 році, і тоді
ж таки увійшла до четвертого тому його «Poezji» («Поезій)». Ідеї польського
месіанізму вплинули на видатний український історіософський твір «Закон Божий
(Книги буття українського народу)» – програмний документ Кирило-Мефодіївського
братства. Саме його конфіскували жандарми 30 березня 1847 р. під час обшуку на
квартирі в Миколи Костомарова і він слугував як речовий доказ на слідстві
братчиків у Києві і Петербурзі. Для нас важливо, що в контексті «Закону Божого»
фігурують ідеї Юзефа Гоене-Вронського і Анджея Тов’янського.

Чеслав налагоджує
тісні контакти з працівниками Інституту месіанізму, час від час від сідав у
карету і їхав на сюди на лекції. Пристрасно, 
з пожертвуванням, якщо не сказати з божевільною любов’ю він сприймав
чистим юначим серцем ідеї «софійного перетворення світу» польського мислителя,
вони включали в себе різні релігійно-антропологічні уявлення і вчення про
народи і нації. За Юзефом Гоене-Вронським, місія людини на землі полягає в
тому, щоб виконати божественний задум: месія – Ісус Христос – поставив перед
людством великі проблеми і завдання, тому кожен індивід має співпрацювати з
Богом, брати участь в акті творення світу і таким чином досягти родового
безсмертя. Тут, в Інституті месіанізму, юнак знайомиться із ще одним палким
прихильником філософії містицизму – поетом, прозаїком, публіцистом і критиком
Єжи Брауном, який у 20-30-х роках редагував «Gazetu Literacku», гуртував
довкола себе молоді таланти, а з 1932 року власним коштом видавав часопис
«Zet». У газеті «Dziennik Lwowski» за 7 березня 1928 р. Чеслав надрукував
рецензію на повість Єжи Брауна «Hotel na plaźu» («Готель на пляжі»).  Так починається тісна дружба цих видатних
особистостей. На цей час припадають перші філософські праці кременчанина: «Absolut
i względność. Wstęp do Wrońskiego» («Абсолют і відносність. Вступ до
Вронського», 1934), «La creation proper de Dieu» («Коментар до «Божого
творіння», 1934), «Czas. Studium filizoficzne» («Час. Філософічна студія»,
1939), розвідка з лінгвістики «Przyczynek do systematyki języka» («Доповнення
до систематики мови», 1936).

Та найбільшою
метаморфозою, яка під впливом Юзефа Гоене-Вронського у ці роки відбулася з
юнаком, це вироблена і глибоко пережита ним містична концепція творчості,
згідно з якою він висував на передній план пріоритет інтуїції над розумом і
досвідом, уподібнював творчий екстаз до стихійного спалаху таланту. Він так і
творив у пориві божественного безуму і психологічного автоматизму. Його осіняв
геніальний задум, «дар богів», животворний подих несвідомого, і він викладав його
на папері. У кожному творчому акті він був живим організмом, його об’єднувала з
ним несвідома творча стихія. Він навчився інтуїтивно проникати в явища і
предмети, бачити їх «всевидящим оком», про яке у роки дитинства говорив йому
батько.

Ірраціональна і непізнавана
творча стихія духу особливо виявлялася у його перекладах, він переклав: з
латинської версії Біблії отця Ієроніма (ІV ст.) – Псалми Давидові; з
англійської – твори Вільяма Шекспіра, Джорджа Байрона, Едгара По, Генрі
Бартеза, Едварда Валлака, Стенді Горлера, Генрі Гатеса, Вільяма Максвелла,
Філліпа Оппенгейма, Майї Сінклер, Стефана Гейма; з французької – Мольєра,
Артура Рембо, Шарля Бодлера, збірник французької лірики ХІІ-ХХ ст.; з
провансальської – Фредеріка Містраля; з російської – Олександра Пушкіна,
Олександра Островського, Льва Толстого, Михайла Салтикова-Щедріна, Федора
Достоєвського, Івана Тургенєва,  Сергія
Аксакова, Олександра Сухово-Кобиліна, Михайла Пришвіна, Вячеслава Шишкова,
Івана Карнаухова, Ольги Форш, Валентина Костилева, Павла Бажова; із сербської –
Іво Андрича, Стефана Левіса; з хорватської – Івана Гундулича, Олександра
Губрановича та ін.

З російської на
польську наш автор переклав окремі билини, які, на думку Дмитра Чижевського, є
пам’ятником як української, так і російської художньої думки. Вони вийшли у
збірнику «Byliny. Wybrał M.Jakóbiec» (Вроцлав, 1955). Він витлумачив на
польську також повісті Миколи Гоголя «Страшна помста» («Straszna zemsta», у
книзі: Gogol N. Wybór pism, Варшава, 1954); «Сорочинська ярмарка» («Jarmark w
Soroczyńcach», там же); оповідання («Opowiadania», у книзі: Gogol N. Pisma
wybrane, Варшава, 1956, т.1).

Євген Маланюк
писав: «Коли в середині 30-х років я запропонував був моєму приятелеві (й
перекладчикові) бл.п. Ч.Ястшембцю-Козловському перекласти «Вія», то його
чудовий переклад (враз з чудовими дереворитами Кравченка) не прийняв ні один
варшавський журнал. А редактор популярного «Tygodnika Ilustrowanego» заявив
мені одверто, що видрукування якої-будь речі Гоголя дуже зле відбилося б на
передплаті його журналу».

Чеслав
Ястшембець-Козловський – один із найталановитіших, конгеніальних перекладачів
творів Тараса Шевченка. Він переклав його 68 віршів і поем, серед них такі
твори, як «Perebendia» («Перебендя»), «Heretyk» («Єретик»),  «Trzy lata» («Три літа»), «Kosiarz»
(«Косар»), «Rżawiec» («Іржавець»), «Mnich» («Чернець»), «Chowaliśmy się kiedyś
razem…» («Росли укупочці, зросли…»), «Po co miałym się ożenić» («Нащо мені
женитися?»), «I kobić gibka i ta młoda / niepokalana twa uroda…» («І станом
гнучким, і красою…»), «O jakże jest szczęśliwy, komu / dano mieć dom swόj»
(«Добро, у кого є господа»), «Wszystko mi jedno już, czy będę…» («Мені
однаково, чи буду…»),  «W niewoli dnie i
noce liczę…» («Лічу в неволі дні і ночі…») та інші. На думку Максима
Рильського, Григорія Кочура та інших майстрів перекладу Чеслав
Ястшембець-Козловський у своїх польських версіях зумів передати всю складність
поетики Тараса Шевченка, її зв’язок з усною народною піснею, емоційне звучання
і ритмічну виразність, семантику римування на еволюцію рим, принципи графічної
будови. Його переклади довели, що поетична творчість Шевченка увібрала в себе
найкращі досягнення українського народного й літературного вірша, бо автор
«Кобзаря» справді був реформатором у практиці національної версифікації, тодішні
канони техніки віршування підкорив  новим
завданням, збагатив ритміку й образну систему новими знахідками.

Як відомо, Тарас
Шевченко у багатьох своїх творах наводить заголовки народних пісень, цілі їх
строфи вплітає у тексти («Гайдамаки», «Мар’яна-черниця», «Тарасова ніч»,
«Невольник», «Відьма», «Марина», драма «Назар Стодоля» та ін.), інколи сам
стилізує під народні пісні.

У вірші «Чернець» є
такі рядки:

 

В червоних штанях
оксамитних

Матнею улицю мете.

Іде козак. – Ох,
літа! літа!

Що ви творите? – На
тоте ж

Старий ударив в
закаблуки,

Аж встала курява!
Отак!

Та ще й приспівує
козак:

– По дорозі рак,
рак,

Нехай буде так,
так.

Якби таки молодиці

Посіяти мак, мак.

Дам лиха
закаблукам,

Дам лиха закаблам,

Останеться й
передам.

А вже ж тії
закаблуки

Набралися лиха й
муки!

Дам лиха
закаблукам,

Дам лиха закаблам,

Останеться й
передам!

 

Чеслав
Ястшембець-Козловський з дивовижною проникливістю відтворює це пісенне
багатство оригіналу:

 

Strojny w czerwone
szarawary,

Których aksamit
kurz zamiata,

Ulicą sunie Kozak
stary.

Coście sprawiły,
lata, lata!

I tu w dodatku
jeszcze sobie

Wyciął   w 
obcasy   na rozgrzewkę

I  wyhukuje 
taką śpiewkę:

 

«Hej, na drodze
rak,  rak,

Niechaj będzie
tak,  tak!

Jakby kraśne
mołodycie

Posiały nam mak,
mak!

Hej, podeszwy,
dam  ja 
wam!

Obcas też dostanie
sam,

A  i 
noskom  szkołę  dam,

W skórę raz za
wszystkie czasy!

Oj,  podeszwy, dam 
ja wam!

Obcas też dostanie
sam,

A  i 
noskom szkołę dam!»

 

Цю пісню Тарас
Шевченко склав за взірцем народної чабарашки «По дорозі жук, жук». Дальше її
рядки майже дослівно запозичені з народної пісні «Од Києва до Лубен».
Перекладачеві хіба-що можна дорікнути, що неточно передано іронічні слова:
«Якби таки молодиці / Посіяти мак, мак». У перекладі: «Jakby kraśne mołodycie /
Posiały nam mak, mak!». Виходить, що не козак, а молодиці (хоча в оригіналі –
одна молодиця) «посіяли мак».

Микола Сумцов пише:
у Шевченка  «є такі ліричні вірші, про
котрі навіть трудно сказати, чи його це твір, чи яка-небудь записана ним пісня,
невідома з інших збірників». Але ясно одне, ці вірші мають таке ж ритмічне
членування, як і в народній пісні і яке полегшує їх переклад на музику, недарма
вони так вплинули на розвиток української музики, зокрема на Миколу Лисенка.
Галина Сидоренко підкреслює: «Його поезія залишається писаною, а не співаною, –
писаною поезією з усіма ознаками співності».

 Згадаймо «Перебендю». В оригіналі:

 

Вітер віє-повіває,

По полю гуляє,

На могилі кобзар
сидить

Та на кобзі грає.

Кругом його степ,
як море

Широке, синіє:

За могилою могила,

А там – тілько мріє

Сивий ус, стару
чуприну

Вітер розвіває;

То приляже та
послуха,

Як кобзарі співає…

 

У перекладі:

 

Wicher źdźbłiska
traw rozchwiewa,

Po polu powiewa, –

Na mogile siedzi
kobziarz,

Gra sobie i śpiewa.

Spep dokoła
błękitnieje

jak bezakresne
morze;

Za mogiłą znów
mogiła,

a dalej –
prestworze…

Siwy wąs, czuprynę
starczą

Wiatr spląta,
rozruci,

To znów legnie i
posłucha,

Jak tam kobziarz
nuci.

 

Вірш  «Косар» в оригіналі приваблює стрункою
строфічною будовою і сталим римуванням (ААббА), де маємо 2-стопний анапест і
3-стопний ямб із незначними відхиленнями:

 

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси – гори.

Стогне земля,
стогне море,

Стогне та гуде!

 

Перекладач
відтворює вірш хореїчним ритмом з незначними відхиленнями, зберігаючи дистанцію
від пісенної інтонації і підкреслює декламаційний характер мови:

 

Idzie, idzie nad
polem,

I nie kłosy
półkolem,

Nie pokosy tnie,
lecz góry!

Jęczy ziemia spod
wichury,

Ziemia dudni bolem.

                                          
(«Kosiarz»).

 

Перше, що відчуваємо
у віршах Шевченка – це ритми народної пісні. В «Перебенді», зокрема,
використано народний коломийковий чотирнадцятискладник. Переважає звичайна
коломийкова схема (8+6) 2 із римуванням абвб, з чотирирядковим написанням.

 

Перебендя старий,
сліпий –   (1)        (8+6)2

Хто його не
знає?                    (2)        абвб

Він усюди
вештається             (3)

Та на кобзі
грає.                       (4)

 

У перекладі:

 

Stary, ślepy
Perebendia –           (1)        (8+6)2

Kaźdy zna go
dobrze.                 (2)        абвб

Od wsi do wsi się
pałęta              (3)

I grywa na
kobzie.                      (4)

                                   
(«Perebendia»).

 

Важливе місце в
творчості поета займають біблійні образи. Адже в Академії художеств, де
навчався Тарас Шевченко, обов’язковим було використання біблійних образів, про
це він говорить у повісті «Художник». А в «Щоденнику» від 16 грудня 1857 р.
записує: «Я не равнодушен к библийной поэзии». Поет використовував біблійні
образи і мотиви в період «трьох літ», зокрема 1845, а також 1848 і 1859 років.
Із Біблії він узяв епіграфи до поем «Тризна», «Сон», «Великий льох», «Кавказ»,
«І мертвим, і живим…», «Осика», «Неофіти». Мотиви, сюжети, теми і образи Біблії
він безпосередньо обробив у таких творах і циклах, як «Псалми Давидові», «Ісая.
Глава 35 (Подражаніє)», «Подражаніє 11 псалму», «Во Іудеї во дні они», «Марія»,
«Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава ХІV», «Саул» та ін.

 

Ось «Подражаніє 11
псалму»:

 

                          Возвеличу

Малих отих рабов
німих!

Я на сторожі коло
них

Поставлю слово. І
пониче,

Неначе стоптана
трава,

І думка ваша і
слова –

Неначе срібло куте,
бите

І семикрати
перелите

Огнем в горнилі,
словеса

Твої, о Господи,
такії.

Розкинь же їх, твої
святиє,

По всій землі. І
чудесам

Твоїм увірують на
світі

Твої малі убогі
діти!

 

У перекладі:

 

                         Wielowładnie

Podniosę słabych i
nędzarzy!

Zasię postawię na
ich straży

Wcielone Słowo… I
opadnie,

Jakoby stratowana
trawa,

I wasza myśł, i
chęć nieprawa.

Albowiem, Panie,
Twoja mowa

Jak srebro jest,
które się kowa

I siedmkroć w ogniu
się doświadcza.

Więc na zgorszoną
grzechem ziemię

Swych świętych słów
racz rzucić siemię!

A  ujrzą 
wszyscy,   jako  władcza

Twa  moc; 
i   w   sprawy 
Twoje błogie

Uwierzą dzieca Twe
ubogie.

                      («Naśladowanie Psalmu ХІ»).

 

Окремо слід сказати
про фольклорні виражальні засоби Тараса Шевченка, їх глибокий народний
характер. Поет створив численні образи відповідно до тих, що виступають у
фольклорі навколо певних слів-назв. Таких опоетизованих слів багато. Вони
сплітаються в цілу систему і стають органічними складниками як фольклору, так і
Шевченкової лексики. Середних, напр., луг, степ, хата, кінь, верба, тополя,
калина, орел, соловейко, голуб та ін. Ось як вони виступають на фоні Шевченкових
контекстів.

 

В оригіналі:

 

Давно стоїть,
виглядає

Запорожця з лугу.

         («Сон. Гори мої високії…»).

У перекладі:

Dawno stoi tak,
wygląda

Zaporożca z Łuhu.

            («Sen. Góry me wysokoszczytne»).

В оригіналі:

Як мандрували день
і ніч,

Як покидали
запорожці

Великий Луг і матір
Січ…

             («Іржавець»).

У перекладі:

Gdy naszych dotknął
klęski bicz,

Gdy opuszczali
zaporoską

Ziemicę – Wielki
Łuh i Sicz…

              («Rzawiec»).

 

Часто у віршах
Тараса Шевченка повторюється лексема степ. В оригіналі:

 

На могилі кобзар
сидить

Та на кобзі грає.

Кругом його степ,
як море

Широке, синіє…

           («Перебендя»).

 

У перекладі:

 

Na mogile siedzi
kobzarz,

Gra sobie i śpiewa.

Step dokoła
błękitnieje

Jak bezkresne
morze…

              («Perebendia»).

 

Чеслав
Ястшембець-Козловський як митець великої пошани до мислі та інтелекту віддав
належне своєму духовному вчителеві Юзефу Гоене-Вронському, витлумачив із
французької і перевидав його книги «Prawo tworzenia» («Право творення», 1933),
«Propedeutyka mesjaniczna» («Пропедевтика месіанічна», 1934), «Geneza filozofii
absolutnej» («Генеза абсолютної філософії», 1937) та ін..

Наш земляк переклав
з української на польську збірку Євгена Маланюка «Hellada stepowa» («Степова
Еллада» Варшава, 1936, бібліотека часопису «Zet»). У журналі  «Biuletyn Polsko-Ukraiński» були вміщені в
його перекладі вірші Олега Ольжича «Klasztor» («Монастир»), «Hannibał w Italii»
(«Ганнібал в Італії») (обидва – 1937, nr4), «Prorok» («Пророк», 1937, nr 36),
«Akwarium» («Акваріум»), «Żmija» («Змій») (1938, nr 8), вірш Євгена Маланюка
«To nie był bój. Ochłapy siekł potężne…» («То був не бій. Могутні м’язи
різав…», 1935, nr 8). У часописі «Zet» були опубліковані в його інтерпретації
інші вірші Євгена Маланюка: «Wieczne» («Вічне», 1935, nr 9), «Wspomnienie»
(«Спогад», 1935-1936, nr 14), «Sonet» («Сонет»), «Ukraińskie bizanckie
żrenice…» (обидва – 1936, nr 17), «Wizija» («Візія», 1933, nr 4).

Великої
майстерності вимагав переклад циклу «Krąg życia» («Коло життєве») Юрія Клена.
Так, перший вірш цього циклу «Niemowlę» («Немовлятко») оригінальний тим, що
його «я» (ліричний суб’єкт) відчуває своє тіло, хоча до ХХ століття майже вся
поезія була безтілесною і безіменною. Фізичне «я» у творі, тобто плоть (сома)
змальовані в анатомічній диференціації основних «каналів» зв’язку зі світом,
«змислів» (за Іваном Франком): Дотик, Нюх, Зрок, Слух, Смак:

 

Всі почуття завили
враз, мов звірі.

Накинулись на мене
Дотик, Нюх,

і шматували мозок
Зрок і Слух.

Мене на часті рвали
всі чотири,

і тільки Смак, з
яким я жив у мирі,

мене за рученьку,
мов добрий друг,

вів у життя, як на
широкий луг.

 

Перекладач,
збагачений ідеями Юзефа Гоене-Вронського, легко вловив ідею підміни «каналів»
зв’язку зі світом, «змислів», «внутрішнім слухом» і «внутрішнім зором». Саме
вони здатні осягнути «химерний світ, де дива і страхіття / чигають тут і там, і
кожен жук / щасливим скарбом сам повзе до рук; / де кільчиться, мов змії,
звисле віття».

 

Ryknęły wszystkie
zmysły wraz, jak zwierze…

Wzrok, Słuch i
Dotyk na mnie się rzuciły

I z Powonieniem
wespół – mózg drażyły.

Wszystkie mię czery
darły mierze.

Tylko ze Smakiem
zawarłem przymierze;

on mię za rączkę,
jak przyjaciel miły,

prowadził w życia
kołowrót zawiły.

 

Адже, за Юзефом
Гоене-Вронським, мета людського буття, його skopos – дослухання до Бога і
прагнення з’єднатися з ним. Адже людина лише креатура, залежна від спокус
тварного світу. Тому вона має постійно оновлювати свої інтенції, щоб вони були
здатні сприймати божественне. Не випадково в циклі підлягають заміні саме
органи комунікації, «змисли». Вони надто «земні», щоб сприйняти і зрозуміти
суть речей, тобто божественну істину. Тому треба активізувати внутрішній зір і
слух. Таким є лейтмотив усієї перекладацької діяльності нашого земляка – бачити
«всевидящим оком».

Помер Чеслав Ястшембець-Козловський
14 червня 1956 року в містечку Влохи, біля Варшави. Після перекладача
залишилося близько трьохсот оповідань, есе, статей, фейлетонів, нарисів, які
друкувалися на сторінках періодики. Йому також належить переклад повісті
«Таврія» («Tauria») Олеся Гончара (Варшава, 1955).

Варшава – Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!