Місце, де народжувалася «Енциклопедія українознавства»

225

Мабуть, сама доля занесла мене в Сарсель. Я сном і духом не
відав про це містечко в північній околиці Парижа. І до грудня 1993 року, коли
вперше переступив поріг цієї давньої триповерхової кам’яниці, заледве чи чув
щось про Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ).

 А було це так. Я
виграв конкурс і був відібраний на навчання-стажування до Парижа. На час
проведення конкурсу я працював головним консультантом комісії Верховної Ради
України з питань культури та духовності. Цей факт, а також те, що я знав
французьку (в ті часи то була велика рідкість для чиновників вищих органів
державної влади в Україні), спрацювало на мою користь – і я став першим від
України іноземним стипендіатом французького уряду за оригінальною програмою
трьох французьких міністерств: культури, освіти, закордонних справ і
Національної комісії Франції з ЮНЕСКО. 1 грудня 1993 року літак з моїм тлінним
тілом і спраглою душею злетів з Борисполя.

Почалася абсолютно нове життя, і почалося воно з низки
бюрократичних процедур та організаційних моментів. І не найостаннішим було
питання житла. Не пригадую точно, як сталося, але з аеропорту я приїхав
спочатку в Сарсель – на запрошення тодішнього голови НТШ Аркадія Жуковського.
Ми з ним познайомилися ще в Києві під час якогось його приїзду до столиці на
початку 90-их років. Відтак А.Жуковський запропонував мені за помірну плату
оселитися в цій знаменитій кам’яниці на третьому поверсі. Як людина
невибаглива, загартована київськими (а раніше дрогобицькими гуртожитками), я
погодився – незважаючи на те, що кімнатка була скромною, душ – на другому
поверсі, а кухня – на першому.

Треба сказати, що 1993 рік був дуже непростим в економічному
сенсі для України. Тоді розквітала система купонів, на які можна було купити
масла чи, наприклад, цукру. Тож я завантажився до Франції по зав’язку – привіз
кілька дво- чи трилітрових слоїків з карпатським варенням, велику банку меду. А
прибирати в приміщенні НТШ (в тому числі і за знаменитими улюбленими котами
пана Аркадія) приходила жінка на ймення Одетта. Класичне ім’я, родом десь
із-під Орлеана – майже Орлеанська діва, щоправда, за віком трохи не підходила.
Так-от, коли Одетта побачила ці банки, вона розглядала їх з цікавістю, як якісь
марсіянські предмети, адже стандарти французької скляної тари відрізняються, та
й мало хто вже тоді користувався там такими місткостями.

Отже, коло мого спілкування в цьому будинку, крім згаданих
Аркадія Жуковського, Одетти і котів, нараховувало небагато осіб. Це нечасті
гості з Києва, які приїжджали (як правило, на кілька тижнів) попрацювати в
паризьких бібліотеках і зупинялися в Сарселі, а також довголітня співробітниця
НТШ Ірина Попович. І, звичайно, центральна фігура тогочасного НТШ Софія Янів.
Для мене центральна, тому що вона практично ніколи звідти не виїжджала, як і я,
жила там, тільки набагато довше. А, наприклад, Аркадій Жуковський та Ірина
Попович приїжджали о 8-ій ранку, працювали до 16-ої години і поверталися
додому. Я також практично щодня проводив на заняттях в Парижі. Тому майже кожен
вечір – то була розкіш спілкування з пані Софією. Як людина, яка, фактично,
весь свій час проводила в чотирьох стінах (а на той час вона була вже похилого
віку), природно, пані Софія мала потребу в спілкуванні. А тим більше, з людиною
з України, яку вона покинула дуже й дуже давно. А ще тим більше, з людиною, з
якою, з’ясувалося, було безконечно багато тем для спілкування.

 

***

Шкода, що я тоді не записував хоча б тезово наших розмов, бо
це були розповіді-діалоги про НТШ (а пані Софія була довголітнім науковим
секретарем редакції багатотомної «Енциклопедії українознавства»), про
найвідоміших його представників Ю.Шевельова і В.Кубійовича, її покійного
чоловіка, науковця Володимира Янева, про їхню велику бібліотеку (окрему від
бібліотеки НТШ), про історію НТШ, Львів, Київ, Мюнхен, Рим, Український вільний
університет, паризьку оперу, Сарсель, муринів (це слово я відтоді запам’ятав),
українську мову, мою родину в Києві – і ще багато про що. В серпні 1994 року з
пані Софією познайомиться безпосередньо в Сарселі моя дружина. З того моменту
їх пов’яже щира приязнь. При кожній нагоді ми обмінювалися якимись
подаруночками. І досі око тішить подушечка, яку передала нам пані Софія. Чи не
найбільше ми розмовляли на наші улюблені теми, книжкові. І коли я знаходив на
її полицях якусь рідкісну книжку, яка була в нашій домашній бібліотеці, то
виникало відчуття, що ми з однієї напівтаємної української спільноти.

По поверненні в Київ я ще не раз приїжджав у відрядження до
Франції і щоразу їхав з Північного вокзалу (Gare du Nord) до Сарселю.
Відвідував пані Софію і тоді, коли вона вже покинула ту кам’яницю і за
допомогою найближчих друзів переїхала в будинок для перестарілих. На відміну
від України, це був просторий будинок з усіма зручностями для його мешканців.
Роки йшли, і здавалося, що пані Софія не змінюється. Тепер вже на побачення з
нею доводиться їздти на Сарсельський цвинтар, на якому – цілий НТШівський
сектор. Софія Янів ввійшла 15-ою в цей сонм безсмертних.

 

***

Одного дня 1994 року я вирішив написати лист у Нью-Йорк до
тоді ще живого метра мовознавства, видатного славіста, есеїста, літературного і
театрального критика, блискучого інтелектуала Юрій Шевельова (Шереха).Зворотною
адресою вказав НТШ, хоча на відповідь не сподівався, але вона прийшла дуже
швидко. Я був вражений. Через багато років я хотів знайти той лист – і досі
шукаю. Десь в якійсь архівній коробці, може, пощастить мені знайти його. А два
роки тому випадково дізнався від почесного президента Києво-Могилянської
академії В’ячеслава Брюховецького, що він, працюючи з архівами Ю.Шевельова в
Нью-Йорку, ознайомився з моїм листом до нього. Отакі-от географічно-історичні
паралелі.

 

***

За час мого перебування в Сарселі, а це понад 11 місяців, я
познайомився з іще одним членом НТШ Данилом-Гузарем Струком – на жаль, також
покійним і також похованим на Сарсельському цвинтарі. Він переїхав, здається,
того ж року з Канади до Франції, щоб улити трохи молодшої крови в
українсько-сарсельські жили. Пригадую, як він запросив мене з дружиною в
будинок, який стояв у глибині заднього двору кам’яниці, в кінці саду.

1994 року я познайомився там з киянином, молодим
співробітником Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського Олегом
Яценком, який розпочав роботу з упорядкування та комп’ютеризації бібліотеки НТШ
в Сарселі. Наскільки мені відомо, цю роботу Олег виконував у час своїх
відпусток і закінчив її влітку 1997 року.

 

***

Ще один спогад, досить кумедний. Щоб одержувати стипендію
французького уряду, я мусив відкрити рахунок у банку. Найближчим до моєї
марсельської «квартири» розташовувався банк BNP (Banque Nationale de Paris). До
того жодних банківських карток я не мав, у банки не ходив. А тут довелося.
Працівник банку виявився говірким і приязним. Та коли він мене запитав
скоромовкою про «сосьєти сьянтіфік севсенко» («societe scientifique
scevecenko»), я не міг второпати, про що він говорить. Збагнув лише з третього
разу. Бо як справжній українець може повірити, що прізвище найвидатнішого
українського поета звучить «Севсенко», та ще й з наголосом на останньому
складі?

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!