Місто Ісуса

211

Підозрюю, що зараз найбільший розквіт, пік нашої
матеріалістичної цивілізації. Мати важливіше, ніж бути – чи, може, так було
завжди? Комфорт знову став найпершою європейською цінністю. Куди не кинь оком –
скрізь ростуть скелети новобудов, вулиці переповнені автомобілями, пральні
машини бережуть руки домогосподарок, а космічні кораблі борознять простори
галактики. Люди хочуть мати усе більше і більше матеріальних цінностей. Утім,
незалежно від кількості пластикових карток і заміських будинків, цим ми лише
якийсь час користуємося, а не володіємо. Справді маємо лише те, що залишається,
якщо позбутися всього, включно з одягом. Це тіло і навіть не розум, а пам’ять.
Я не дуже впевнений і щодо тіла. Воно згниє, пожовкнуть і зітруться його
останні фотокартки. Відлуння цього я відчуваю вже зараз, коли прокидаюся з
бодуна – тоді ознаки майбутнього розкладання проглядаються на лиці, а ще дужче
уявляються десь всередині. Залишається лиш пам’ять, хоч якою б крихкою і
оманливою вона здавалася. Бо пам’ять – це не лише наша тожсамість, те, що
пов’язує мене сьогоднішнього зі мною вчорашнім і тим, що був рік, десять тому;
це також те, що залишається по нас, і що – навіть не фізично, а десь у глибині
колективного підсвідомого, залишилося нам від предків, те, що виправдовує життя
і – головніше – смерть – адже це те, що залишається.

Недавно мене дуже роздратувала і засмутила якась
літературно-критична стаття – мовляв, як уже дістали ці молоді письменники зі
своїми історіями про дідів-бабів. Перш ніж запам’ятати теперішнє, варто
з’єднати його з минулим. Божевілля з’являється там, де зникає плинність
пам’яті. Те, що я пам’ятаю про сьогодні – це я, те, що я пам’ятаю про вчора –
це також я. Пам’ять і я – одне й те ж. Тому я мушу згадувати – себе і не
тільки. Моєму дідові 77. Він дуже хворий і все частіше говорить про смерть.
Щоразу, коли я приїжджаю з Києва до Франківська, розповідає мені одні й ті ж
історії. Щоразу по-іншому, щоразу коротше. Вони вже зредукувалися до
кількадесяти речень. Більше мені, мабуть, не варто знати, не варто пам’ятати.
„Доню, – каже дід, – більше я тобі не можу оповісти, бо й сам уже добре не
пам’ятаю”. Отже, мій дід, Ярослав Литвин, народився у грудні 32 року в селі
Дубівці поруч з Галичем. Батько його був ветераном Першої світової війни – від
австрійської армії. Коли дідові було 4 роки, батько помер від запалення легенів
у Станіславівській лікарні. Від якихось смішних нині хвороб померли малими
кілька його братів і сестер. Мама важко хворіла, і дід змалку багато працював.
Іноді мені здається, що зараз його мучить не так біль від хвороби, як те, що
він уже не може працювати. Усе, що розповідає дід далі – це короткий виклад
історії Західної України від першої особи. Польська школа, польський вчитель,
що ненавидить українських дітей. Далі прихід „визволителів”. Дід іноді так їх і
називає „визволителі” – і хоч він не змінює інтонації, все одно відчуваються
лапки. „В онучах, карабін був підв’язаний телефонним дротом, якісь замерзлі і
нещасні”, – згадує дід. Далі німці, одного разу дід, граючись, вчепився за
бампер офіцерського авто, щоб проїхатися. Мерседес різко загальмував, звідти
вискочив німець і почав стріляти. Дід сховався у високій кукурудзі. Потім
забрали дідову сестру. У 80-х роках вона присилала з Німеччини у бандеролях
памперси для мене. Просилася, що хоче приїхати. Це було неможливо. Сестра цього
не зрозуміла і вмерла ображеною на діда. Другу світову дід згадує як кілька
воєн. 39 прийшли совіти – раз, – рахує дід. – Потім німці – два, а потім знову
совіти – три. Партизанка – чотири. 44-го, коли поруч проходив фронт, випадкові
кулі вбивали людей на вулиці, і навіть вдома – прошивали стіни. У хаті ночували
німці, один забув карабін, потім під вечір вертався, щоб забрати. На стіні
франківської квартири діда висить фотопортрет його брата. Дід часто дивиться на
той портрет з незбагненною любов’ю. Брата убили 45-го. Начебто на якомусь
весіллі – проламали голову і за три дні він помер. Так дід залишився сам – з
хворою мамою і чотирма гектарами поля. Тоді він одружився з бабою Стефою, на
чотири роки старшою – щоб було кому допомагати в господарстві. Про любов тоді
не йшлося, ішлося про життя.

Десь тоді на Галичині закінчилася партизанка. Дід згадує, як
його, ще пацаном, біля лісу перестрів загін енкаведистів. За однією версією,
він ніс партизанам записку, за іншою – просто йшов. Головний енкаведист сказав
– „убіть”. Інший, добріший, сказав – „зачєм патрони тратіть, бросім в Днєстр,
сам утонєт”. Діда кинули зі скелі у вир, в найсильнішу течію. Але він добре
плавав і врятувався. 50-го року партизани прийшли в село – на мобілізацію. Баба,
коли ще була жива, розповідала, як забрали її брата. Бородаті, всі у багні,
хлопці з автоматами стояли на порозі і чекали, поки він, схлипуючи, вдягався.
Тихо, кудись всередину, щоб не почули в селі, голосила їхня мати. Наступного
дня вранці загін УПА оточили енкаведисти. Багатьох убито, бабин брат і ще
кілька свіжомобілізованих здалися. Це було на горі, де зараз кар’єр. Повз
Дубівці і цей кар’єр проїжджає поїзд Київ – Івано-Франківськ. І щоразу,
дивлячись на погризену з вапняковими нутрощами гірку, я бачу підлітків у
куфайках, які кидають на землю іграшкові шмайсери і підіймають догори руки.
Бабиного брата я бачив один раз. Він сидів у таборі, потім десять років жив у
Казахстані, нарешті повернувся. Я запам’ятав його у тій самій куфайці,
неймовірно смердючій, так, наче весь сморід його поламаного життя нашарувався
на ту куфайку, але зняти її бабин брат не міг.

І в діда до вбитого брата, і в баби – до брата невбитого –
була якась дивна прив’язаність, значно сильніша, мені здається, ніж один до
одного, і сильніша навіть, ніж до дітей. Дуже хвора уже баба тоді через силу
приїхала до свого брата прощатися. Його щойно прооперували – викинули пів
шлунка через рак. Брат сидів у літній кухні у своїй куфайці, курив якісь
смердючі самокрутки і мовчки дивився на піч. Я не почув від нього жодного
слова. Баба думала, що брат скоро помре. Через півроку померла вона, він не
приїхав до неї на похорон. Пережив її на 5 років. Мої дід і баба були, певно,
останніми, в кого збереглася ця сильна галичанська родинна прив’язаність. Бабин
брат, проживши 20 років у Казахстані, цю прив’язаність втратив. Мої мама і
дядько – її брат – втратили це вже згодом, у місті. Я – одинак.

Зараз дід живе сам. Уже 77 років самотності. Він часто сідає
на підвіконня у кухні і дивиться на дорогу, очікуючи, що, може, хтось прийде.
Або дивиться на фотопортрет брата.

Коли в діда забрали землю, корову і коня – в колгосп – він
твердо вирішив утекти з села в місто. Жодного дня не працював у колгоспі, як
баба, яка за копійки втратила там здоров’я. Дід постійно шукав роботу в місті.
Розказує, як щодня пішки ходив 14 кілометрів – залізничний міст через Дністер
був зруйнований, і поїзд з Франківська ходив лише до Єзуполя. Дід вставав о 4-й
ранку, ішов луками, переправлявся через ріку на поромі. Те саме увечері –
назад. Шлунок зводила судома голоду. В кишені дід ніс окраєць хліба для своїх
дітей.

У дитинстві я майже не мав сільських вакацій. Дід таки
вирвався з Дубівців у Франківськ. Навіть отримав однокімнатну квартиру на 5-му
поверсі. Хату в селі, яку збудував своїми руками, продав за безцінь. Якийсь час
ми їздили туди до бабиної родини. Її сестри, тьоті Зосі. Я любив ці поїздки.
Ранком на переповненому вокзалі дід з бабою зустрічали сільських знайомих.
Бабок у хустках на голові і товстих в’язаних светрах поверх суконь, чоловіків у
зім’ятих синіх піджаках і джемперах під низ. Вони виходили з „Червоної рути”,
дизель-поїзда, що складався з чотирьох вагонів, у яких дерев’яні лавки. А як
той, а як та? – питала у знайомих жіночок баба. „Славку, – казали чоловіки дідові,
– ти знаєш, що Йван вмер? І Никола тоже помер. І Каська Василева”. І
хрестилися. Дід з бабою теж хрестилися, і ми сідали в той самий поїзд, з якого
вийшли їхні односельчани. Я любив не так бувати у селі, як ці найперші подорожі
за межі мого тодішнього всесвіту, Івано-Франківська. Мене приваблювали звуки
вокзалу і можливість побачити простір, якого нема в місті. Ще й тепер, через
багато років, їдучи швидким потягом, що не зупиняється на всіх цих станціях і
полустанках, я називаю їх, наче намагаючись оживити у пам’яті минуле, мою бабу,
її родичів, і дідову рідню. Угринів, Ямниця, ТОС, Єзупіль. „Червона рута”
тяглася поволі, вид за закопченим вікном був зазвичай сумний і сірий, але я
досі не можу відірватися від цих архаїчних хаток, від ярів і лісків уздовж
колії. У Єзуполі багато хто виходив, і поїзд стояв довго. Мені подобався
місцевий вокзал. У червоно-оранжеву клітинку. З великим написом „Жовтень”. Чому
„Жовтень”, а не Єзупіль? – питав я, але всі, опустивши голову, мовчали. Навіть
промовляти вголос слово Єзупіль тоді було злочином.

Зараз Жовтень знову став Єзуполем. Єзус-поль або ж місто
Ісуса.

Єзупіль – зовсім не місто, а звичайне село, хіба що велике.
Я жодного разу не вийшов на цій станції, хоч мені і хотілося. Так само, як уже
давно не виходжу у Дубівцях, де народилася мама, дід, баба і їхні батьки, і,
можливо, батьки їхніх батьків. Я не впевнений, чи ще коли-небудь там побуваю.
Могили дідових і бабиних родичів, напевно, давно не прибрані. Хрести
похилилися, росте кропива і будяк. Але навіть якщо я там більше ніколи не
побуваю, ця прабатьківщина з її минулим все одно вже закарбувалася в пам’яті.
Ця втрачена родинна Галичина. Точніше, місто Ісуса з його околицями.

Іноді бачу: молодий дід – але чомусь уже з лисиною –
самотньо іде в темряві луками. Підходить до порома. Там чекають кілька
чоловіків. Човен за допомогою мотузки поволі перепливає Дністер. Світає.
Чоловіки крокують уже разом, мовчки. Курять дешеві і смердючі папіроси. Нарешті
приходять у „Жовтень”, який для них зостався містом Ісуса. Потай хрестяться і
сідають у поїзд. Поїзд, який пожирає минуле, який сполучає несполучуване. Який
може відвезти мого діда у Станіслав, де він, наче Чарльз Буковскі, буде
працювати на пошті – довбати киркою промерзлу землю для телеграфних стовпів,
або в Донецьк, де він робитиме те саме. Час руйнує будинки і гноїть тіла.
Померли не лише Йван, Никола, Каська Василева, померла моя баба – Стефа
Славкова, брат її Іван і ще багато інших. Місто Ісуса уже давно не місто, а
село. І Ісус там давно не живе. Але в пам’яті мого діда, а значить і в моїй,
місто Ісуса продовжує існувати. І в цьому місті мусить жити і сам Він.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!