Місія Василя Думанського

258

На межі: «Треба починати жити
заново»

На
початку сімдесятих років минулого століття, працюючи в тоді багатотиражному
тижневику «Україна», я виступила на його сторінках із статтею «Сотвори собі
радість». Була вона, як на мої нинішні вимоги, досить слабенька, але порушена
проблема потрапила в ціль, бо ж листи пішли потоком. Хтось дякував за те, що
автор допоміг йому краще зрозуміти самого себе, хтось називав мене «Дон
Кіхотом, котрого ще не відлупцювали каторжники, яких він звільнив, але
відлупцюють неодмінно».

Один
лист був дуже трагічний. «Про яку радість життя йдеться? – запитував мене юнак
двадцяти двох років. – Я хворий на спадкову недугу – мієліт, і деградація
м’язів уже почалася. Мене чекає принизливе існування й ранній кінець за повної
свідомості. А втім, я прагну смерті, щоб не бути тягарем для людей. Бо як жити?
Тільки не здумайте радити мені полівітамінне лікування чи щось у такому роді,
бо всі потуги медицини сприймаю як глум. А втім, вона невинна, що безсила перед
природою або Таємницею, яка ховається за нею».

Зміст
своєї відповіді я не можу передати – пам’ятаю лишень, що порадила хлопчині
спробувати себе в літературній царині, бо ж побачила в листі ознаки
непідробного таланту, й запропонувала свою допомогу. На тому й все спинилося.

А
влітку 1996 року до мене прийшла незнайома жінка Таїсія Святенко й сказала, що
вона уповноважена передати велике «спасибі» від Василя Думанського за те, що
«поставила його на літературний шлях». При цьому вручила мені дві дуже скромно
видані книжечки цього автора – «Мій день» і «Листопад» з автографами.

Того
дня я була у вкрай поганому настрої. Одна з найближчих подружок, чиє добре до
мене ставлення проявлялося в тому, що вона активно вантажила мене не тільки
своїми проблемами, а й проблемами родичів та знайомих, просила мене зайнятися
колегою, син якої влипнув у якусь кримінальну історію. Справі тій – гріш ціна,
та в тюрягу запакувати можуть. Бідолашана матір дзвонить мені по п’ять разів на
день,  благає «не забути» про її клопіт,
я ж пускаю в хід усі свої журналістські зв’язки та можливості. Мені обіцяють
«проявити гуманізм» , але за те слідчий простягає мені зошит з власними
віршами, де «прийшла» римується з «пішла», а «хворий» з  «хвостатий» й питає, чи не можна їх де-небудь
надрукувати.

І
от у розпалі операції дізнаюся, що сина скаржниці випущено, мені ж про це ніхто
не повідомив: моя подружка, бачте, «закрутилася й забула».


А протеже твоя чому мені не подзвонила? Раніше ж обривала телефон.

У
відповідь мені була прочитана лекція про те, що людям належить безкорисливо
служити не шкодуючи часу. Тільки цього мені й бракувало!

«Більше
не буду влипати в такі історії, – вирішила я після цього. – Якщо люди не вміють
цінувати чужих зусиль…»

І
тут – «спасибі» майже через чверть століття… За що? За лист, на який я і
півгодини не витратила… І від кого? Від людини, котра навіть не скористалася
моєю пропозицією літературного опікунства?

Я
зрозуміла, що коли мені суджено в цьому світі зробити щось доброго, то сама
Вічність устами Василя Думанського подякувала мені за те наперед – і хвилина
слабкості минулася.

Не
відкриваючи книжок, я сіла до столу й написала йому листа – другого за ціле
життя. Відповідь прийшла, коли Василя не стало, і вона є найдорожчим моїм
скарбом. Дописував листа до мене, як мені сказали, за кілька годин до смерті.

Що
може відчувати людина сорока шести років, яка свідомо дивиться у вічі
неминучому? Судіть за уривками з відповіді Василя Думанського;

«Мені
дісталася мізерія – лиш те, що потрібно вкрай. Але ця мізерія дала такий
достаток душі, від якого перестав каратися відчуттям своєї марнотності». «Ви
були праві: є дещо важливіше за щастя. Це істино так, Наталіє Іванівно, але сам
би я до такого сміливого висновку не додумався. Це місія, яка є в кожної людини,
лиш не кожна спроможна піднестися до її усвідомлення». «Я неспроможний дати
раду  своєму тілу, для мене проблема
піднести ложку до рота. Та коли моя права рука зберегла спроможність виводити
літери, то це не випадково»… «А тепер, коли… швидко звужується мій життєвий
простір і вивищується частокіл безвиході – тепер почуваю себе спокійним. Не
впокореним, а таким, що виконав свою місію. Тепер думаю, що добре було б, коли
б кожен збагнув поняття місії. Тоді щасливі й нещасливі (у повсякденному розумінні)
почувалися рівними щодо своєї життєвої вартості».  «Дійсність бере за горло, і в мене вже
почалися душевні конвульсії; то раптом дуже прагну активно жити, то враз впадаю
в пасивне буття, що, зрештою, колись-таки переважить. Це, очевидно, симптом
невідворотності. Як завжди, опираюсь до останку. Падати духом усе одно що лицем
до землі; боляче, погано, жалюгідно… Тут не можна і не треба вживати якихось
заходів – я повинен упокорити, приборкати свій дух і втішитися тим, що мені
було дано багато. Побажайте мені в цьому успіхів, Наталіє Іванівно!»

Навіть
не можу передати враження, яке на мене справив цей лист. Я розкрила «Мій
день»  Думанського  – книжка складалася з коротесеньких новелок –
і  прочитала «Діалог»:

«–
Птахо, о мила птахо! Зупинись, побудь зі мною.


Як же я зупинюся? Я ж упаду.


То хоч гніздо звий у моєму дворі.


А ти вирости для цього високе дерево».

Ось
з висоти такого, вирощеного в стражденній душі дерева, я й глянула на світ. І
мені захотілося гукнути; «Люди! Ті, в кого здорові ноги, спроможні ходити по
землі, ті, в кого руки для діла, а ваше довкілля не обмежене чотирма стінами
кімнатки, де стоїть ліжко, – і ви почуваєтесь нещасливими? Коли у розповні літ,
вмираючи при свідомості, щасливим почувається той, у  кого тільки й світу було, що у віконці? То
чого вам бракує?».

Остання
новелетка Василя Думанського до збірок не потрапила – мабуть, вона призначалася
мені.

«Відеорепортаж
із місця стихійного лиха тобі здається репортажем із власної душі, де шквалом
нещасть спустошене поселення добра, поперевертано колісниці мрій, потрощено
дерева віри, від зливи безталання і градобою пропали тисячогектарні посіви
надій, нищівної шкоди зазнали садки і виноградники радості, загинули численні
табуни бажань, а паводок болю та печалі зруйнував мости кохання, розмив дороги
дружби, пошкодив мережі живлення і зв’язку, є й людські жертви…

А
ти дивишся на великі непоправні втрати і бачиш, що тобі треба починати жити
заново.

Допоможи
в цьому, Господи, Твоєму рабові грішному!».

Чи
не ці рядки писав Думанський за кілька годин до того, як  перо випало з його рук? Де він збирався «жити
заново»?

Дев’ятнадцяте
століття з його культом матеріалістичного мислення залишило нам традицію жити
так, ніби вмирати ніколи не доведеться, до кінця дбаючи про суєтні земні
цінності. Тим часом чи не від самоусвідомлення себе як явища природи, а своєї
психіки як невід’ємної складової Всесвіту залежить наш посмертний шлях? Чи не
поведе нас ним оте незбагнене, що в земних сновидіннях долає кордони часу й
простору?

 

Рецепт щастя від Василя Думанського

Таємниця
генетичних хвороб велика є. Християнство не визнає якісних градацій поміж
наміром і його здісненням, тим-то в народі бояться лихих побажань – ану як
мовиш у таку хвилину, що накличеш прокляття на свій рід до сьомого коліна.

«Святотатство»
– так називається один з неповторних роздумів Василя Думанського: баба
Гаврилика люто дорікала Богові «за людську неприязнь, за невдачність власних
дітей, лаяла за гірку самоту, за довгий вік, дорікала всіма своїми бідами –
давніми і новими. …Бо смертно ненавиділа Вічного, як її старість і горе
ненавиділи чиюсь молодість і чиєсь щастя. Та ненависть каламутила бабі розум,
затьмарювала очі, тому вона не бачила ні скорботи Божої матері з Немовлям, ні
благального виду Миколи-Угодника, ні застережено піднесеного перста Ісуса
Христа, що печальним поглядом наказував схаменутися і йти до людей, підставити
плечі під їхню ношу і таким робом отримати часточку того, що на всіх разом
дано. Але баба Гаврилика завжди вміла перекидати на когось свої тягарі і не перетруджуватись  чимось чужим – ні важким ні легким. Відтак
ближні відверталися від неї, і баба каралася не здогадуючитсь за що».

Місія
– це завжди хрест, а від хрестів відмовлятися не можна. Та як це сумістити з
одвічним прагненням радості життя? А якщо, беручи на себе чужий тягар,
знесилишся?

І
Василь Думанський пропонує своє уявлення про щастя.

«Холодні
осінні ночі все більше й більше захоплюють, поглинають краї дітніх днів,
укорочуючи їх з обох сторін – і з початку, і з кінця. Тому у вузьких світлих
проміжках, коли ще й сонце ховається за кожну хмаринку, спіши зібрати у сховок
те, що молить захисту від близької зими.

А
тим часом уже згорів серпень і дотліває вересень, гірко обсновуючи нас білими
пасмами димів та павутинням.

Та
в кошик серця трохи назбиралося тепла і якщо ти хочеш у ньому погрітися –
влізай туди, вмощуйся з ногами: від цього звеселюся і зроблюся скелею, що
заступатиме холодні вітри…».

І
він-таки був скелею для всіх незрівнянно здоровіших, сильніших,  успішніших – вони йшли до нього зі своїми
проблемами та болями. Він з вдячністю сприймав їхні скарги й ніколи не зітхнув:
« Що важать ваші клопоти супроти моєї біди?». І далі писав свої парадоксальні
роздуми.

«Мені
пощастило – я зразу був розіп’ятий. Тому не заплутувався в галуззі праведних і
неправедних доріг, не піднімав на Голгофу важку ношу і не чинив зла, бо руки
були прибиті.  Тільки душа іноді
поривалася до звичайного людського життя, але від найменшого поруху з ран
цебеніла кров. І тоді  серце переймалося
таким болем, що хотілося негайно вимолити в Бога помилування. Та закинути
голову до Неба не давала перекладина хреста. Відтак доводилося непорушнло
терпіти своє страждання, щоб на його тлі 
була випуклішою радість тих, що ходять по землі.

Та
вже закінчується мій голубий день, вечірнє сонце підносить червоні списи, щоб
виточити з мене останні сили, і я, стомленипй та щасливий – скоро ляжу в
підніжжя хреста й тихо чекатиму, коли прийдуть до мене ті, кого люблю».

Що
можу я ще розповісти про людину,  об душу
якої черкнулась колись моя душа?

Василь
Думанський народився в серпні 1950 року в селі Серединка, в Бершадському районі
що на Вінничині – за цим селом у чистім полі, кажуть, споконвіків бовваніє
стовпчик, що позначає середину світу. Книжки
цього письменника видано в тяжкі 90-ті роки на кошти сільськогосподарського
колективу «Прогрес», який ледь зводив кінці з кінцями. Незмінний з початку 60-х
років  голова правління Федір Михайлович
Кавун мав вишукування коштів на книжки Думанського  за одну з найкращих своїх справ. Можна до
цього додати слова з коротенької автобіографії письменника про те, що ці
книжечки – скромна віддяка батькам за те, що не зреклися каліки, як радили їм
«доброзичливці». «Вони завжди тримали відчиненими двері нашого дому. Тому я
ніколи не відчував самотності».

Три дні в Серединці тривало свято на честь виходу у світ
першої книжки  Василя Думанського «Мій
день», ціле село зійшлося до Будинку культури, приїхали навіть гості з
області… Може, навести слова, які лунали на адресу письменника? Не варто. Бо
ніщо так не характеризує цю незвичайну людину, як твори, які він залишив по
собі.

«Я викопав камінь, що підступно випинався на стежці. Для
мене це миттєва втіха, а люди вже не будуть більше зашпортуватися».

«Якби Ви тільки знали, як хочеться притулитися обличчям до
Ваших колін, щоб через ноги Ваші відчути дороги».

Єдине зітхання на дві книжки, яке вихопилося  з глибини душі, що звикла ховати страждання.

Дивно! Моє ще не перевірене особистим досвідом мистецтво
творення радості, до якого я закликала читачів «України»,  втілила в життя людина, начисто позбавлена
тих простих, за висловом Моріса Метерлінка, приводів для щастя, якими
обдаровано кожного. Не знаю, чи справді я зіграла якусь роль у становленні цієї
рідкісної особистості, але те мовлене майже через чверть століття «спасибі»
дало мені сили «звільняти каторжників з кайданів» і тоді, коли  вони всі разом накидалися на мене з кулаками.
Знала, що так буде, а все одно звільняла, бо ж бачила перед собою теплий усміх
Василя Думанського, з очима якого мені не випало зустрітися.

Дивуюся іншому: аж двадцять шість років йшов цей
обдарований  письменник від першого свого
вірша до першої книжки. Чому так? 
Наводимо слова Федора Шевчука – тодішнього заступника  головного редактора районної газети  «Бершадський край» і найщирішого друга Василя
Думанського: «Після першого ж прочитання його творів відчувається, що писані
вони з нещадною вимогливістю до себе, що за ними – нестерпні муки пошуку
потрібного слова, які іноді супроводжуються 
невимовними фізичними болями. Тільки по-справжньому мужня людина може
перебороти подібне».

Але це не все. Багатьом письменникам притаманне
перебільшене уявлення про цінність власних переживань, часом дуже дрібних та
нецікавих. А цей прикутий до ліжка чоловік, обдарований і літературним
талантом, і розумом,  страшенно боявся
впасти в гріх зосередженості на собі самому, вперто боровся з егоцентризмом, не
дозволяючи собі опуститися нижче того рівня, де схрещуються відчуття багатьох
людей. Рецепт його життєлюбства простий. Важко тобі?  Простягни комусь руку допомоги, утіш когось,
погодуй хоч голуба хоч бездомного пса – і Небо прихилиться до тебе.

Таємниця велика стоїть за генетичними хворобами. Але я
певна: такого в роду Думанських уже не трапиться, бо Василь не просто
відстраждав за якогось свого пращура – він переплавив свої страждання в радість
й іншим показав, як це належить зробити.

А це – найвища місія.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!