Місія українського месії

133

Закінчення. Початок в ч.6

Не менш значущою в становленні особистості
спасителя-Винниченка видається й деталь ініціяційного характеру – перший
сексуальний досвід позначений семою необхідної (необхідної!) святости,
недаремно в романі з’являється і своя Марія (велика птаха, жар-птиця, сумна
птаха як символ України: «Українська жар-птиця щоночі сниться, як
стигматизована рана») для Винниченка. Марія зобов’язана виконати своє
призначення: «Вона розбудила до життя юного творця жіночого міфу»  – міту, що ґрунтується на жіночо-материнській
недолюбові, а відтак повсякчасному прагненні інакшої жіночої любови – тепла, що
в фізіологічному плані характеризується віковою старшістю об’єктів для кохання.
Така любов носитиме й аморальний характер (повії – пошук тепла за гроші, або
користання з любови некоханих жінок – Люсі, Катерини, Соні, Ольги…). Але цю
Винниченкову любов дещо виправдовує – виправдовує пошук, спрямований до
справжности кохання, що так чи інакше прийде, прийде в образі «амазонки свого
царства», Вічної Жінки, з якою поєднає таїнство, сакральний ритуал, – Розалії.
До речі, промовиста деталь щодо месійности Винниченка: всі випробувані типи
любові в кожному разі не мали кінцевого результату, настільки необхідного для
людини як представника роду – Винниченко не залишив по собі (принаймні, якщо не
зважати на літературно-побутові чутки) потомства – його народжений син Володя
помер, подальші спроби обзавестися повноцінною родиною завершилися фіаско.  

Своя Марія у Стефаника – це багатоликий образ Головної Жінки
(Перша жриця, жінка-отрута, царівна, Вічна Матір, Велика Жриця, лагідна Жінка)
його життя – матері, яка, на відміну від Винниченкового материнства, направду
закодувала у Василеві ген жіночого всеобожнення, що межує з постійним
ототожненням із матір’ю всіх подальших – мимобіжних чи доленосних – жінок:
«Пошуки жінок – це пошуки відблиску материнського обличчя», це, продовжу, пошук
жінки, здатної до самозречення. Хіба не тому чи не єдиною справжньо коханою
жінкою була старша на сім років за Стефаника Євгенія Калитовська, одружена
сестра його нареченої і майбутньої дружини Ольги? Але, якщо в лінії
Винниченкового кохання любовне лицедійство кінець-кінцем доходить до чуттєвої
справжности, то у випадку зі Стефаником – навпаки: істинну (єдину, вічну) любов
підміняють жіночі, але не потрібні обожнення – Софія Морачевська, Ольга
Кобилянська, Соломія Крушельницька.

Ще один важливий штрих – людиноподібність спасителя. У
випадку з Винниченком вона необхідна як форма, за допомогою якої персонаж може
ввійти в те коло, де призначений здійснити рятівний жест, відтак цілком
адекватним бачиться низка його комплексів, нав’язливих ідей (носять
гіпермасштабний характер), страхів чи навіть фобій страхів, що формують такого
собі особистість-невротика, який страждає від садомазохістської чутливости. Це
страх темряви (фобія, що бере коріння з дитинства, пов’язана з відсутністю
матері в ті моменти, коли вона була потрібна), який, врешті-решт, і стане
стимулятором месіянських порухів – творчости: «Трагічний чорний безмір тиснув
на нього і страхав. Чомусь уявив небо у формі могильної плити. […] Темна
безодня, поорана зимними зоряними світляками, щось розбудила в ньому». Це й
страх приниження – це та фобія, що завжди вимагатиме внутрішньої надкомпенсації
і, відповідно, рухатиме вперед – однією зі своїх місій Винниченко бачить
утворення української Держави, але прихід до майбутнього неможливий через
саморуйнацію – звідси спроба під час арешту, нехай і театралізованого, але –
самогубства, що завершуються символічним воскресінням – Хтось, вище начало, й
надалі охороняє. Крім того, людськість Винниченка вимірюється всіма фарватерами
людського існування, вслід за Процюком, – тортурами («Майбутній ти повинен
народжуватися у тортурах дев’ять літ» неприйняття, глуму, болю.

Невротизм Стефаника не менш промовистий за Винниченків. Беручи
свій початок у родинній антитетичности – «Добра мама Оксана і розлючений неньо
Семен, а помежи ними, коли неньо покрикував на маму, кровожерна рись із
червоною пащею», – він набирає значних обертів у подальшому, витворюючи
людину-самітника, попри значні знайомства і наявність власної родини;
ідеаліста, нестерпного в приватному житті, який прив’язаний до власних страхів
сорому й висоти, а відтак підвладний тим самим життєвим тортурам, що й будь-яка
земна істота.

Своєрідним ритуалом, близьким до хрещення  Іоанном Хрестителем Ісуса Христа, – нарешті
прийняття і розуміння, в романі «Маски опадають повільно» бачиться епізод
створення Майстром рецензії на книжечку оповідань молодого прозаїка Винниченка
– тут Іван Франко виконує тотожну до Іоанна Хрестителя місію: «Перший Майстер
зрозумів, що той, хто ступить небезпечними східцями, уже з’явився. Закінчив
свою рецензію. Сів у фотель. І раптом …заплакав. Це були сльози оплакування і
схвалення, журби і радощів». (Таку ж місію виконує Майстер – теж, до речі, Франко,
у «Троянді ритуального болю».) Проте прийняття іншими ще не свідчить про
самоприйняття героя, показовим щодо цього стає алегоричний епізод спілкування
«Я» Винниченка з нарцисичним Карликом усередині, що вимагає повсякчас вдячности
беззахисних жертв: «– Ти мене робиш низьким, падлюко! Розпалюєш мої брутальні
інстинкти!

– Ти є таким, яким є!». Зрештою, прийняття прийде лише
згодом – із остаточним утвердженням месіянського вчення «чесности з собою», у
парі з Вічною Жінкою, у відмові від примарних земних насолод (куріння, їжа,
сексуальна втіха тощо), у поборенні власної невротичности, але це самоприйняття
вже фіксує перехід від людиноподібности до Месієсхожости, від життя до смерти й
воскресіння в новій іпостасі: «Возвеличити українську людину може лише той, хто
сам пізнав безодні розпачу, особистого і національного, але зумів дорости до
свого істинного «я». А це вдається одинакам. Ти інтуїтивно ступав на той шлях,
ще не підозрюючи про помсту і зовсім не кирпате мефістофельство тіні, що
ненавидить допитливих сміливців…». Щодо Василя Стефаника, то символічне
воскресіння знаменує видіння, в якому з’являється мати, що купає в цілющому
відварі (у книзі «Від Іоанна» мертве тіло Христа омивають відваром!) – єдиний
життєвий порятунок від некерованого «вавилонського стовпотворіння», прокляття
роду – писання – кінець-кінцем реалізує його месіянське ставлення до власної
творчости: «Його священнодійство словом було покликане змінити світ і припинити
рух колісниці, безжальної до його роду», «Світляний стовп зник. Нічого не боліло,
мовби став невразливим…

Аж на старість звершилося його небесне миропомазання».

 

***

Одне з творчих надзавдань Володимира Винниченка наприкінці
життя було створення драматичного твору під назвою «Месія» («Пророк»).
Підозрюю, нереалізований задум міг нести життєдайний месідж сьогочассю. Утім,
це повідомлення, хочеться думати, закладає нині в свою різновекторну творчість
Степан Процюк. І вже тільки від нас залежить, чи здатні ми цей вагомий
інформаційний файл вичитати, почути й осмислити. Якщо теперішньому читачеві
прагнеться саме цього, тоді його з абсолютною впевненістю можна відсилати до
романів галичанина Процюка, романів про Людину і Бога. Для тих же, хто хоче
побачити у творах конкретного письменника, а чи то громадського діяча В.
Стефаника й В. Винниченка, годиться хіба порадити звернутися до спеціялізованої
наукової літератури – монографічних досліджень В. Лесина, Н. Шумило, Г.
Костюка, В. Панченка, Г. Сиваченко, Н. Малютіної та ін., але не художньої
прози.

 

26-27 жовтня 2011 р.,
м. Донецьк

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!