Процюк С. Троянда ритуального болю: [роман про Василя
Стефаника] / Степан Процюк. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – 184 с. – (Серія
«Автографи часу»).
Процюк С. Маски опадають повільно: [роман про Володимира
Винниченка] / Степан Процюк. – К.: ВЦ «Академія», 2011. – 304 с. – (Серія
«Автографи часу»).
Відновлення в українській белетристиці романізованої
біографії письменника викликає одночасно і певний подив, і приємне захоплення.
Насамперед у зв’язку з кардинальною переакцентацією сьогочасними авторами
ракурсу сприйняття й осмислення письменницької постаті, аж до гіперболізації
невибагливо необхідної процедури художнього вимислу, що в більшости випадків
набирає альтернативної форми з епатажним начинням, варто лишень пригадати
обійдений літературною критикою роман Йвана Козленка «Танжер» (про неоднозначно
вишукані стосунки між Юрієм Яновським, Олександром Довженком і танцівницею Ітою
Пензо) чи не менш одіозну інтерпретацію
життєтворчости Володимира Свідзінського Варварою Жуковою (чи то, як стверджує
Олег Соловей, ІБТ ) – роман «Свідок».
Радянську потужну соцреалістичну методу штампованих клясиків
– Г. Сковорода в художній оцінці М. Івченка, В. Шевчука, Л. Ляшенка, І.
Пільгука та ін., І. Котляревський – Б. Левіна, Т. Шевченко – Д. Красицького, Д.
Косарика, М. Рубашова, О. Ільченка, П. Коваленка, А. Костенка, Л. Смілянського,
О. Іваненко та ін., Леся Українка – М. Олійника, К. Граната, О. Дейча, А.
Костенка та ін. – врешті-решт викорінює автор-модерніст, беручи, в певному
сенсі, на озброєння й продовжуючи лінію практики створення
художньо-біографічної прози нереалістичного ґатунку В. Петровим, Ґео Шкурупієм,
В. Поліщуком. У контексті цього біографічна романістика Степана Процюка
сигналізує про першість осмислення українського письменника в психоаналітичному
ключі. А така тактика, на мою думку (дещо однобічна, як можна закинути, проте
ця однобічність насправді є стійкою не-еклектичністю, що в свою чергу дозволяє
вповні адекватно реалізувати авторський задум; часто штамп однобічности нині
насаджують і в літературознавстві, приміром, нападам «клясичної» філології
неодноразово підпадав методологічний принцип психоаналітичного прочитання
художньої літератури Ніли Зборовської, яка повсякчас дотримувалася його до
найменших дослідницьких дрібниць і мала рацію), є досить продуманою і свідчить
про бажання С. Процюка вийти за межі жанрів нарису, літературного портрета,
есе-біографії, що зазвичай і лягають в основу художньої біографістики, а
подеколи й абсолютно копіюються.
Від початку цей текст мав ґрунтуватися тільки на рецепції
минулорічної новинки галичанина Процюка – роману про Володимира Винниченка
«Маски опадають повільно». Але його прочитання потягло за собою ідею перечитати
попередню художню біографію прозаїка – роман про Василя Стефаника «Троянда
ритуального болю». Бо, по-перше, виникла підозра щодо психологічної схожости
об’єктів зображення в обох романах, а відтак, по-друге, і прагнення,
переконавшись у цьому, намацавши конкретні маркери подібности, провести між
ними паралель, чи то – віднайти ще один ракурс прочитання психоаналітичних
версій письменників, які, на мою думку, прозоро і випукло взаємодіють – творять
Степана Процюка як текст, що, є відчуття, продовжуватиме розширюватись і
набувати нових сенсів. Ця взаємодія, власне, лежить у сфері спільности
колосально невичерпного внутрішнього «Я» витворених образів персонажів
Винниченка і Стефаника, що ретранслюються триєдиним
автором-розпові¬дачем-психоаналітиком, який на професійному рівні оперує
поняттями загальної теорії неврозів, адекватно застосованої по відношенню до
яскраво виражених інтровертних психотипів.
Попервах висловлю, зрештою, і припущення, від якого годиться
відштовхнутися в поясненнях, попри те, що воно має підсумковий характер. Це моє
припущення стосуватиметься, можливо, первинних назв, які, з певних причин (чи
то суб’єктивних, С. Процюка, чи то об’єктивних, видавнича вимога тощо) були
змінені. Як відомо, саме назва художнього твору є компресованим, нерозкритим
змістом тексту, конденсованою формою його вираження. Виходячи з цього, у зміст
роману про Володимира Винниченка закладеними бачаться ключові семантичні поля,
що пов’язані з лексемами місія (покликання), місіонерство (навернення до свого
вчення), месія (спаситель), роману про Василя Стефаника – ритуал (дійство),
месіянство / миропомазання (виконання Божої волі рятівником), чорне (гріховне),
біле (чисте, божественне) – саме така семантика розгортається у часопросторі
текстів й на розгортання її покликані формальні зображально-виражальні засоби,
а відтак тими первинними назвами, можна припустити, є: в першому випадку –
«Місіонер» / «Месія», у другому – «Миропомазання» / «Миропомазаник», «Чорне і
біле». (Принаймні таке одне з перших узагальнюючих читацьких вражень.) Таким
чином, як на мене, цементує компоненти ідейного змісту романів сема
божественності спасителя, що виконує своє покликання, яким, за версією Степана
Процюка, є український письменник Винниченко, український письменник Стефаник.
Утім оця божественність, вибраність, виключність має виразну психічну інакшість
(за інших умов не відомо, чи обрав би автор за об’єкт художнього опрацювання
саме Винниченка й Стефаника), що зростає з законів компенсації – почуття
неповноцінности, яке дає поштовх до компенсаторної діяльности та досягненню
надрезультатів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Історія появи, становлення-формування, діянь і щезання
українського Спасителя (Месії, Помазаника) – своєрідний каркас обох романів
Процюка, запозичений (мабуть, несвідомо) із Нового Завіту як навдивовижу
привабливої мітології. При цьому цей каркас (фабула) розростається у досить
відчутних рамках модерністичного інакомовлення, що ґрунтується на поняттях
символу, алегорії й персоніфікації – недарма одними з лейтмотивів стають
повторювальні образи Мефістофеля (шукача) й Донкіхота (ідеаліста) як маркери
естетичної системи, епохи й методу модернізму. Християнська мітологія, даючи
свого рятівника – Христа, вибудовує певний зразок буття для майбутніх
помазаників: на землі він з’являється за знаком, його повсякчас супроводжує
Вище начало, він знає все наперед – здатен передчувати, насаджує засади свого
вчення, за що відчуває на собі всі виверти людського існування – приниження,
нерозуміння, спустошення, біль та ін., що позначається як відданість людству,
заради якого йтиме на смерть і, покидаючи яке, воскрешатиме. Біографія
Винниченка й Стефаника у виконанні Степана Процюка виштовхує саме до думки про
українського спасителя, що має здійснити порятунок у двох напрямках – не тільки
людства, а й самопорятунок.
Тож, у романі «Маски опадають повільно» про появу на землі
нового месії сигналізує «утробний, архетипний крик» новонародженого Володимира,
знаки-передвісники (повитуха пророкує майбутню відомість малюка, над
Єлисаветградом зависає комета химерної форми, яка ще не раз з’являтиметься у
найбільш вагомі життєві моменти (чи не Віфлеємська зірка?)) й існуюча надсила,
що охороняє «непосидючого норовливого Володю» – Хтось (чи не направду Бог як
істина?). Проте така по-своєму ідилічна картинка обростає додатковими смислами:
формування прийдешнього спасителя залежить від психологічних характеристик
батьків – спокійний батько й надмір енерґійна, подеколи деспотична мати:
«Неквапливість і розлогість степу, до якого був подібний батько, не перебороли
експансивної хлопчикової натури, успадкованої від матері». Онтогенез героя
повсякчас супроводжується двома ключовими елементами – передчуття й реалізації
закодованих подій у цьому передчутті – Володя завжди передчуває те, що має
трапитися, те, як має скластися, те, до чого він прагне («Відчував, що його
доля відбудеться не тут», «Він вже знав, що хоче стати письменником» тощо). Подібні
процеси не дивують, хоча і страшать, але насамперед вони сприймаються як
належні, при чому розгортання таких подій, що передчуваються, завжди
проходитиме під знаком глобальности, самодостатньої неквапливости й тихої
стоїчности (степ метафорично-персоні¬фікова¬но постає повноцінним вираженням
цього, він долучається до формування психічної сили дитини, яка так дійматиме /
паралізуватиме оточення від гімназійного до політичного).
У випадку з історією зародження і розвитку месіянства й
місіонерства Стефаника маємо не стільки конкретні знаки-сигнали, скільки
поокремі авторські коментарі, спроби переконати в обраності Василя –
надчутливість дитини, інфантильність, нездоров’я: «Ексцентричність та
акцентуйованість Стефаника були помітні кожному […]. А це була також одна з
ознак боговідзначеності первородного сина Оксани та Семена Стефаників. Один із
знаків обраного», що стане в подальшому основним показником у впливі на людські
душі. Ця обраність в форматі внутрішньої хворобливости, зародків невротичного –
«Якась звірина вгніздилася у грудях і ріже, ріже, доконує тим повільним
садистським різанням…» – зростає на
втручанні Вищої волі (Того, що запалив його серце, Бога), яка корегує в
Маленькому Білому Хлопчикові (між іншим, хлопчиком називала Володимира Винниченка
дружина Розалія) його надздібності – передчуття й закодовані архаїчні знання:
«Проте ліпше біла жалоба зоряного світла […]. Хлопчик не може цього висловити,
але достеменно це знає…». Початок писання, набирання обертів миропомазання так
само є екстраполяцією від-Божого – «Воно прийшло саме. Нізвідки», а Хлопчик
виконує Його волю. Єднає керовані Вищістю сутности Стефаника й Винниченка вже
артикульований образ степу чи – покутських просторів як одночасний прояв
смиренности, ізоляції та завойовництва.
Закінчення в наступному числі.