Відійшов у
вічність Мілорад Павич останнього дня осені. Це була остання «осінь патріарха»
сучасної світової літератури. Пишуть, що його тільки раз номінували на
Нобелівську премію з літератури 2004 року, та розмови про це велися ще задовго
до того. Незрозуміло, чому Павич таки не став нобеліантом. Щоправда, теж
незрозуміла політика шведської королівської академії, яка останнім часом
присуджує цю престижну нагороду австрійським, британським чи німецьким
«тьотькам», які й не ночували біля Мілорада Павича. Та менше з тим.
Всесвітньовідомий
сербський письменник уявляється ширшому поспільству лише прозаїком. Проте він
має принаймні чотири літературні іпостасі. Він – літературознавець, поет,
прозаїк і драматург (наводжу ці його амплуа в хронологічній послідовності). Ще
у п’ятдесяті роки минулого століття розпочалася бурхлива літературо-
знавча діяльність Павича, яка увінчалася виданням цілої низки видань з історії
сербської літератури. Його проза після першого видання «Хозарського словника»
1984 року почала завойовувати всесвітні простори, а до того він видав лише
декілька збірок оповідань. Звернувся письменник і до драматургії, написавши
принаймні три п’єси – «Театральне меню: назавжди і ще на день», «Ліжко для
трьох» і «Скляний слимак». Що стосується віршів, то Мілорад Павич є автором
однієї суто поетичної збірки «Палімпсести» (1967), двох поетичних збірок із
прозовими вкрапленнями «Місяців камінь» (1971) і «Душі купаються востаннє»
(1982). Його поетична творчість (як, зрештою, літературознавча й частково
драматургічна) майже не відома за межами Сербії. А дарма, адже саме з Павичевих
віршів, на мій погляд, вибрунькувалися ті пагони, що розрослися в його
колосальні романи. Гадаю, щоб краще зрозуміти Павичеву прозу, варто
ознайомитися з його віршами. Тому я здійснив чи не першу в Україні спробу
донести вірші Павича до українського читача. Власне вірші, бо віршовані вкраплення
в романах я вже доносив свого часу й у робочому порядку: в «Хозарський словник»
у перекладі Ольги Рось, в «Останню любов у Царгороді» в перекладі Наталії
Чорпіти; у «Зоряну мантію» в перекладі Алли Татаренко вкраплені вірші не самого
Павича, а вибрані ним фрагменти давнього «Слова любве» Деспота Стефана
Лазаревича, які я теж переклав. Коли я прочитав віршований пентаптих «Роман про
Трою», то одразу ж упізнав щось знайоме. Цей верлібровий пентаптих Павич
переробив на фрагменти «Іліади» у романі «Остання любов у Царгороді».
Особливості кульгавого павичівського гекзаметру в тій «Іліаді» я намагався
зберегти камінь до каменя спотикання. Зрештою, це є ледь не священним
обов’язком перекладача поетичних текстів – якомога автентичніше (зрозуміло, з
використанням методу компенсації, коли це необхідно) відтворювати не лише смисл
і дух, а й ритмічний рисунок першотворів. Це загальні місця, прописні істини.
Не може не впадати у вічі й назва першої Павичевої поетичної (нагадую, єдиної
суто поетичної) збірки «Палімпсести», суголосна, таки ідентична назві
феноменальної збірки Василя Стуса.
При цій нагоді
поділюся тим, як мені довелося особисто познайомитися з Мілорадом Павичем.
Наприкінці жовтня 1998 року, буквально два тижні після мого весілля, я в
компанії з Володею Дмитерком, директором видавництва «Класика», яке щойно
видало свою першу книжку – «Хозарський словник», – вирушив до Белграда.
Головним нашим завданням було вручити Мілораду Павичу авторські примірники
українського перекладу його архіроману й домовитися про подальшу співпрацю. Ми
за тих декілька днів перебування у сербській столиці мали ще й деякі інші
літературні справи. Зокрема, налагоджували контакти з Момо Капором, роман якого
«Облудники» (улюблений мій роман серединних студентських років) «Класика» небавом
і випустила. Про зустріч із Мілорадом Павичем ми домовилися на обідню пору 28
жовтня. Рано-вранці того дня Момо Капор повіз нас своїм катером кататися гирлом
ріки Сави, яка впадає в Дунай. Ми кружляли навколо островів, доки не причалили
до прибережної кнайпи «У Болета» на Аді Циганлії. Там ми чинно пригощалися, я
навіть трохи поплавав, щоправда було вже таки досить зимно, та й течія там
шалена, тож далеко я не відпливав. Одне слово, обідня пора була вже в зеніті й
на домовлену зустріч із Павичем у кнайпі «Грецька королева» ми аж ніяк не
встигали, тож Капор перетелефонував йому, перенісши зустріч на восьму вечора до
кнайпи «Коларац» (до речі, колоритно описаної самим Капором в тих же
«Облудниках»). Коли увечері Павич зайшов до «Колараца», у мене виникли відчуття,
які я згодом описав у вірші «Трохи білого світу».
Ми перебралися до
кнайпи «Кнез», де, попри гомеричну вечерю, вирішили всі наші поточні
літературні справи. Із нашої довгої й розлогої розмови згадаю лише про один
сюжетик, дотичний поетичної творчості. У Павичевому «Хозарському словнику» є
один віршик давньою сербською чи хорватською мовою, записаний італізованою
латинкою. Мене вже певний час до того інтригувало питання, чи цей віршик
оригінальний із якоїсь давньої книжки, чи містифікований самим Павичем. Про це
я й запитав його. Павич якось нейтрально начебто підтвердив автентичність того
віршика, проте із прихованої у вусах посмішки я таки здогадався, що автором
його є безумовно сам Павич. Можливо, таки безумовно. Ось цей текст, який я
приблизно стилізував начебто книжною українською мовою десь того ж часу:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дурно ти шлеш мні люстерко свого щастя,
Кгди у нім зовсім нема твого причастя;
Замість твоєго іскомого привіта
Свій там знайдуєм лик з літа і до літа.
Дар твій тобі шлю назад, бо сну не маю:
Образ не свій, а твій видіти там чаю.
Поезія прозирає
крізь усі прозові тексти Мілорада Павича, багато з яких широко відомі серед
українського читацького загалу. Екстраординарна образність Павичевої прози
проростає з його поезії. Можна сказати, що саме на дріжджах його віршів виросли
романи, що стали окрасою світового письменства, зокрема його «Хозарський
словник».
Мілорад Павич
устиг натішитися, якщо можна так сказати, моїм перекладом його п’єси «Скляний
слимак», опублікованим минулоріч у журналі «Всесвіт», до міжнародної редколегії
якого Павич увійшов якраз паралельно з публікацією перекладу його п’єси (це
видно хоча б із того, що він інформацію про це розмістив на своєму сайті).
Сумно, що Мілорада Павича вже нема, та його творчість залишається з нами назавжди,
нас далі бентежить його екстраординарне трактування взаємозамінності часових
матерій, коли минуле перетікає в майбутнє, і навпаки.
м.Львів