«…Мільйоновусте книг твоїх мовчання…»

 

Минає рік, відколи в Москві тривалими зусиллями недоброзичливців остаточно було припинено різнобічну культурно-інформаційну, освітню, видавничу і медійну діяльність відроджуваної тут з 1989 р. й, нарешті, заснованої урядом Москви 2000 р. повноцінної єдиної в Російській Федерації державної Бібліотеки української літератури.

Надане їй 2006 р. й цілковито пристосоване для бібліотечних потреб приміщення  передане міському департаменту спорту та туризму, працівники звільнені, а унікальний книжково-документальний фонд, зібраний за участю сотень жертводавців-шанувальників української культури з України, Росії та інших країн (близько 50 000 книг серед яких й сотні раритетних видань з автографами письменників, майстрів мистецтв, вчених, громадських та державних діячів) переміщено до сховищ Всеросійської Бібліотеки іноземної літератури. Як пишномовно проголошували московські чиновники, саме книги з ліквідованої БУЛ начебто мають стати основою (?!) Центру слов`янських культур, хоча для створюваного в «Иностранке» спеціалізованого відділення достатньо було й двох тисяч книг, щедро переданих туди з БУЛ ще 2016 р.)

Слід зазначити, що фактичне знищення самобутньої бібліотечної установи шляхом поглинення української книгозбірні Бібліотекою і н о з е м н  о ї (!) літератури відбулося всупереч обнадійливій для численних її читачів заяві Путіна про те, що Бібліотека української літератури в Москві «не должна быть утрачена ни в коем случае».

Це категоричне запевнення прозвучало в Кремлі 25 грудня 2015 р на засіданні ради з питань культури при президенті РФ. Слова, слова…

Факти ж невідпорно свідчать, що єдина в Росії Бібліотека української літератури не просто втрачена. Вона брутально сплюндрована і знищена. Засобом злісних провокацій активістів (так звані «Местные» та ін.), наклепницьких вигадок відвертих дрімучих і освічених українофобів, методичних дій заангажованих чиновників та правоохоронців, які, за логікою, здається, мали б таки захищати, а не паплюжити право державної установи культури та її працівників на здійснення  їхньої законної статутної діяльності, що, як і належить, здійснювалася під контролем  тих же московських державних органів.

Фактом є зруйнування унікальної Бібліотеки, дорогої серцям багатьох українців, друзів нашої культури в Москві та в усій Росії. Відродженої за сприяння української держави та українців усього світу бібліотеки, що за час своєї майже тридцятилітньої діяльності не тільки продовжила традиції діючої в Москві з 1918 року громадської української книгозбірні, а затим (в двадцяті-тридцяті роки минулого століття) й міської бібліотеки (з існуючими тоді філіями!), але й виробила новітні організаційно-творчі структури та форми роботи, заснувала свої наукові підрозділи (відділ історії української книги) та електронні видання, сприяла становленню громадських книгозбірень в українських громадах Росії.

Вищезгадана путінська обіцянка того, що Бібліотека української літератури в Москві  «не должна быть утрачена ни в коем случае», звісно ж спростовується (як блискуча «цяцянка») й тим фактом, що сьогодні стали очевидними втрати для читачів, які могли вільно отримувати там книги для домашнього читання (Бібліотека іноземної літератури такої послуги не надає), відвідувати численні клубні заходи, які мало не щодня відбувалися в БУЛ (до січня 2018 р. там успішно діяли літературний клуб-студія «Слово», історико-культурологічний клуб «Родичі – Большая семья», клуби «Пісенні вечорниці»,  «Бібліотечний туризм», дитячий клуб казкових зустрічей, театральна студія, лекторії, влаштовувалися літературні фестивалі та вернісажі за участю українських  письменників і художників, відбувалися презентації численних електронних та друкованих видань БУЛ…) Бібліотека української літератури в Москві була не просто книгосховищем, але знаним і привабливим для багатьох москвичів і гостей російської столиці культурним центром, місцем зустрічей та доброго спілкування носіїв різних національних культур з культурою, красним письменством України. А ще ж, орієнтуючись на проголошувані засади державної політики щодо забезпечення духовних потреб національних меншин в Росії, БУЛ могла допомогти методичними порадами численним українським громадам в регіонах, налагоджувала партнерські зв`язки з іншими бібліотеками.

Власне, задля всього цього, мабуть, і задумувалася, й створювалася єдина в Російській Федерації Бібліотека української літератури.

Й невже це тепер стало тут зайвиною?

Але ж не є зайвиною – попри таке терпке й гірке  болюче  сьогодення в російсько-українських стосунках  – російські, російськомовні книги, газети, журнали в сотнях українських бібліотек, в книгарнях та газетних кіосках українських міст… Не є зайвиною  російські театри в українських містах… Не були й не  є зайвиною велика російська культура, російське красне письменство в Україні…

Які, певно, мовлячи тими ж словами, «не должны быть утрачены ни в коем случае» і залишаються, й , мабуть, не скоро перестануть бути фактом і фактором духовного життя України.

То чому ж і як сталося те що сталося з Бібліотекою української літератури в Москві?

Схоже на те, що московські чиновники здійснили, м`яко кажучи, не зовсім коректну підміну декларованого на вищому державному рівні наміру зберегти бібліотеку як таку механічною передачею її книжкового зібрання до багатомільйонного мега-фонду Бібліотеки іноземної літератури. Велеречиво запевняючи при цьому, що неіснуюча сьогодні московська Бібліотека української літератури не тільки «збережена» (!?), але й здобула, мовляв, вищий – федеральний – рівень.

Можливо, що й проти волі самих ініціаторів-ліквідаторів, такою немудрою підміною вони мимохіть перекреслюють ще донедавна часто повторювану й так уподобану великодержавниками оманливу тезу про українців та росіян як «один народ»… Навіч же ними продемонстровано: українська книга  в багатонаціональній Росії– таки іноземна.

Що ж, мабуть, так воно й є.

Але ж була, була в Росії єдина від Балтики до Курил Бібліотека української літератури! І багато хто з росіян розумно-справедливо вбачав у ній явище й органічно російське: адже  в цій країні здавен живуть мільйони українців – громадян і платників податків РФ. Діє низка законів і підзаконних актів, покликаних захищати права й цих громадян.

То чому ж тамтешні правоохоронці й чиновники так ефектно посприяли знищенню  цієї Бібліотеки замість того щоб захистити право читачів БУЛ (живим і ще ненародженим), – на існування й розвиток цього бібліотечного закладу, створеного для них, за їхньої підтримки їхньою державою?

*

Історія відродження та прецікавий досвід діяльності Бібліотеки української літератури в Москві ще чекає на свого літописця-самовидця, і, можливо, заспівом-епіграфом до неї будуть вподобані ліричні рядки багаторічного читача та працівника БУЛ Віталія Крикуненка.

Своє «Прощання слов`янки», написане в трагічні для бібліотеки дні, поет присвятив знаній та любленій багатьма москвичами Бібліотеці, де з 2006 до 2018 р. автор працював заступником директора, завідувачем відділу українознавства, культурно-просвітницьких та медійних програм, до останнього дня сподіваючись на врятування єдиного в Росії культурно-просвітницького закладу, створеного багатолітніми зусиллями сотень друзів, доброзичливців української культури.

В. Крикуненко – автор шести поетичних книг, що побачили світ у Києві та Москві («Місячний провулок», «Молния корней» (переклав А. Струк), «Сонячний годинник», «Мадонны моего края» (переклав А. Струк), «Вічна Атлантида», «Складень» ; укладач і частково перекладач книги нових російських перекладів поезії Т. Шевченка «Кобзарь»,  найобсяжнішої досі антології української поезії в російських перекладах «Из века в век», антологічних збірників «Ой, упало солнце» (поезія Розстріляного Відродження), «Галицкая брама», «Молодая украинская поэзия»; автор численних літературознавчих праць, зокрема, книги «Філософ з головою хлопчика…» (життя і творчість  Валер`яна Поліщука. За матеріалами архівів, збережених донькою поета Люцини Поліщук), циклу статей «Міст до Атлантиди» (шляхи розвитку української літератури на теренах Російської Федерації), повісті «Одіссея Костя Скоромця» (творча доля українського поета з Зеленого  Клину) та ін.

Друкуючи добірку поезій Віталія Крикуненка з майбутньої книги, пропонуємо тим нашим читачам, хто мав стосунок до Бібліотеки української літератури у Москві, дарував їй свої книги, побував там чи має думки-пропозиції щодо її непростої долі та майбутнього відродження, адресувати свій відгук за адресою: vitkrik@yandex.ru

 

 

Віталій КРИКУНЕНКО,

лауреат Міжнародного фестивалю слов`янської поезії «Співочі письмена», лауреат  Літературної премії імені А.П. Чехова, лауреат конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» літературно-мистецького журналу «Склянка часу» («ZeitGlas»)

 

Прощання слов`янки

«…Все так же рыдает шарманка,

В Париже она чужестранка».

З пісні слово…

Бібліотеко,

любимо тебе.

Мільйоновусте книг твоїх мовчання

таке солодке, і таке терпке… –

Їх прочитання наче цілування.

 

Бібліотеко,

хто тобі Москва?

Назвалась: – «мати».

Й попросила з хати.

Заповзялась там книги вимітати.

 

Куди ж тепер, збезчещена й … жива,

Бібліотеко?

Хто тобі Москва?

 

Йдеш міхоношею

по Маросєйці,

ще й книгоношею –

від серця к серцю.

 

З мли трьохсотлітньої –

друк старокиївський.

Книги пресвітлії

що древні скинії.

 

Львівського друку, друку острозького,

з краю забузького та запорозького,

від Могилянки, Лаври й Софії

книги в Московію несли святії,

що од Зизанія та од Смотрицьких,

од Сатановського ще й Галятовського

«Ключ розумінія»

і «Многоцінноє

перло» просвітницьке од Ставровецького,

зоряне, яснеє…

 

Небо духовне від Переяслава,

мов перевесло райдужне красне,

і сонце правди батька Тараса

Бібліотека як спрежду тримала…

 

Її не стало – сонце не впало.

 

І тільки захмарилося на мить.

І тільки озвалось Франкове: «Гримить!..

Ті хмари – плідної будущини тіни,

Що людськість, мов красна весна, обновить…

Гримить!»

 

Бібліотеко,

ти  – не сиротина…

Та ж є у тебе ненька – Україна.

 

Простуй міхоношею

по Маросєйці,

ще й книгоношею

від серця к серцю,

 

Мимо Таганки

до «Иностранки»,

туди, де не мовкне

«Прощання слов`янки».

 

Примітки:

Маросєйка (колись: Малоросєйка – одна з центральних  вулиць у Москві, де здавна купно оселялися вихідці з України):;

Могилянка – Києво-могилянська академія, що, як і  Києво-Печерська лавра,  вже з  середини 17 століття постачала в Москву свої  численні друковані видання та кадри  викладачів і священнослужителів;

Зизаній  – Лаврентій Іванович Зизаній-Тустановський перекладач, церковний діяч, філософ, відомий гуманіст України, Білорусії, Литви;

Герасим Смотрицький. Український письменник, педагог, культурно-освітній діяч;

Мелетій Смотрицький  –  письменник, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, український мовознавець, праці якого вплинули на розвиток східнослов’янських мов. Автор знаменитої «Граматики слов’янської» (1619), що мала поширення і в Москві;

Арсеній Корецький-Сатановський  – український православний просвітитель, богослов, текстолог, один із піонерів української культурної місії в Московії 17 століття;

Йоаникій Галятовський – український православний монах, архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові (1669–1688). Випускник, викладач і ректор (1657–1669) Києво-Могилянській колегії. Автор збірки проповідей «Ключь разумєнія», збірок оповідань – чудес «Небо новоє» , оповідань – легенд «Скарбница потребная» та ін.;

Кирило Транквіліон Ставровецький – філософ, поет, богослов, друкар першої половини XVII ст. Автор збірки  релігійних текстів «Перло многоцінне» (1646), вихід у світ якої став своєрідною «знаковою подією» у розвитку всієї української поезії XVII ст.

 

Таганка (Таганська площа в Москві), поблизу якої знаходиться Бібліотека іноземної літератури («Иностранка»).

 

Життя та творчість згаданих і багатьох інших діячів української писемності  висвітлювалися в численних друкованих й  електронних виданнях відділів історії української книги  та українознавства БУЛ (пошук в Інеті: На жаль, бібліотечний сайт, де  опубліковані  належно проілюстровані  й зверстані ці та інші електронні видання БУЛ, також ліквідовано, і все ж десятки й сотні їх зберігає світова Мережа, засвідчуючи  подальшу затребуваність цих набутків українських бібліотекарів з Москви. Для  широкого пошуку варто набрати в Яндексі текст:  ГУК, ГБУ г. Москвы Библиотека украинской литературы; тематический информ-блок , личность в истории культуры; украинцы России; дайджест «Горячие страницы украинской печати» – составитель В.Г. Крикуненко та ін.).

 

***

Вітчизно Духу мого – Мова.

Обійстя серця.

Храм Душі..

То – Покрова.

То – і Обнова.

Мовчанням в Мові не згріши,

 

Коли вродився Українцем, –

Будь в змові з нею, в ній пребудь

Зачаєним червонокрівцем…

Вуста і двері отверзуть

 

Німі й зневолені. Зречуть,

Відречені, те рідно слово,

Прошите кров`ю калиново,

Й себе собою назовуть.

 

***

Росія, розсіяння наше –

Од Балтики до Сахаліну

Повсюдно, наскрізно, назавше

Вкорінено тут Україну

Зелом чебрецевим і житнім,

Барвінковим та калиновим.

То ж чом самоцвітом не квітнем?

То ж чом своїм словом не мовим?

О, як даленіє Вкраїна

В чужинах цілинних, де з болем

Рвемо своє рідне коріння,

Й ген далі – перекотиполем…

 

17.07.2018, Курщина

***

Ніщо не гріх у цьому Вавилоні?

То чом же пломінь облягає скроні? –

То сором чи геєнна огняна?

Тьма бісівська вже обступила й храми.

Іди в затвор. Відхрещуйся мечами,

Спокутуй ревно гріх свій молитвами:

Вавилонянин – ось твоя вина.

 

Вернусь у рай свій, в рідну Україну?

Чи тут, в затворі, – з нею в серці – згину?

 

Косівщина*

Хуга збиває з ніг.

Йдуть косарі бліді.

Зітнутий пада сніг

На снопи золоті.

 

Там, де була стерня –

Стелиться заметіль.

Не відшукать зерна

В хвищі студених піль.

 

Млисту пройди югу,

Гостру, немов коса.

Хвилями кучугур

Сплине рясна роса.

 

Втиснись в оці поля.

Вмерзни в крихкий замет.

Там, де полівки сплять,

Там, де ніхто не вмер.

 

*Косівщина – рідне село моє на Сумщині

 

***

Нездалеку – від серця.

Крізь млу і круговерть

Через чужинські версти,

Попри свавільну смерть

 

Од лютого Содому,

Вже до якого звик, –

Нездалеку – додому.

Нізвідки – і навік.

 

Очі Гоголя

Неможливо просто так завбачити очі Гоголя,

розглядаючи його пам`ятник на Нікітському бульварі

в Москві, біля будинку, де письменник помирав…

Хто бачив очі Гоголя, той знає,

Що він в землі московській надивляє.

Ті очі долу… Погляд –

мимо.

Вглиб.

З-під бронзи брів –

крізь глину,

тлін

і гріб.

 

Лоскоче очі Гоголю трава.

Чатує смерку їх земна черва.

Сахається від них масна Москва.

 

Там – казино, вертеп, Маркіз де Сад.

Бульвар гуляє. Аж гуде Арбат!

Мертвотні душі… Гоголь їм не брат.

 

Від того блиску, лоску, ласих ласок

Душа втікає в світ живущих масок.

Сидить, сутулий, у самотині.

Ховає погляд, повний таїни.

 

Ті очі долу…

Що відкрилось їм

У передсмертнім мороці страшнім?

 

Осяє тайну чистая сльоза: –

Вони в безодні взріли небеса.

 

Останні вікна

Вікно вечірнє обрисом хреста

Лягло на душу тяжко, наче віко

Труни. А янгол крила випростав

І відлетів – з ікон

до тьмавих вікон,

Щоб в узголів`ї Вій смиренно став,

Зронив сльозу над Божим чоловіком.

Він Гоголь був.

А ким тепер він став,

Розіп`ятий

на рамах чорних вікон?

 

Заклик козачка

“Негарно ми зробили, негарно, недобре діло…”

Слова, мовлені Миколою

Гоголем до свого козачка

після спалення письменником

другого тому “Мертвих душ”

 

Мій Гоголю, гайда додому,

У Василівку, у село,

Де стежка з ніг спиває втому,

Й до серця підпливає Псло,

І кров підживлює, й судому

Знімає  – як  і не було

Видінь та горніх тих безодень,

Що їх вказав отець Матвій…

Туди ходити ти не годен,

В леваду йдімо, пане мій!

Доки душа тут не затерпла,

Рушаймо геть від цього пекла!

Та ж нумо, пане, не вмирай!

Нехай згорають  мертві душі –

Гайнімо ген по дулі-груші

На Україну, в наський рай!

 

***

Як легко заблукати

У млі осінніх мряк,

Аби не вікна хати,

Що світять, як маяк.

 

З далекого дитинства

Струмує сяйво те.

До рідного обійстя

Зове мене, зове.

 

І я благаю Бога,

Щоб так до скону днів

Незгасний мамин погляд

У вікнах тих зорів.

 

***

З недалекої відстані,

Де ти вже не жиєш, –

Відкриваються істини

Й закриваються теж.

 

Камінь закладний

У Москві

на Площі Європи

біля Київського вокзалу

сірий камінь,

раптовий,

як метеорит:

«Здесь будет

воздвигнут памятник

в честь воссоединения

Украины с Россией…»

300 років

з гранітного сірого неба

падав бовван сей.

Пишався, мов зірка кремлівська,

і глибоко в глині загруз,

розрісся кремінним корінням повсюдно,

підсоння шукаючи, пагін залізний пустив

аж на схилах Дніпрових київських–

металевою щелепою

в небо вкраїнське вхопився,

мов щур,

виїдає веселку надії нашої,

зазіхає на Золоті ворота.

Отакий він,

валун-нєваляшка,

на площі Європи

біля Київського вокзалу,

камінь

раптовий,

як метеорит.

Сподіваний,

як надгробок на цвинтарі.

Забутий бовван.

Камінь за пазухою.

Камінь на серці.

Камінь сізіфів.

Відважмо його

на узбіччя,

аби наш потяг прибув

безперешкодно

до Київського вокзалу

Москви

неблизької,

до майдану

Європи

 

без каменю

спотикання.

1994 р.

Залишити коментар