Мій щем – Тарас…

223

Поетичний спадок Тараса
Мельничука рано чи пізно поцінувально усталиться, закріпиться серед
духовно-мистецьких артефактів щонайменше вибухово талановитих. А подеколи й
ґеніальних. Щоправда, як на чий смак: його земляки, друкуючи Тарасові вірші, що
називається, «валом», можуть посприяти і відчутній дикредитації власне
художньої складової доробку цього не лише громадянського страждальця. Бо писав
він, як і жив, аби де, зчаста – аби як, дуже й дуже рідко перебуваючи у стані
виключно поета. Мені скажуть – таких станів не буває. Чому ж – у момент
творення усе житейськи дріб’язкове від робочого столу відступає. Правда, за
наявності і цього столу, і  для нього
приміщення, і ще багато чого. А найголовніше – свободи. У тому числі й свободи
від самого себе…     

Видавці
«Князя роси» 2013 р., як на мене, вчинили прозірливо вірно, ступивши за грань
помпезного словоблудства  при летючих
фіксаціях «образу» Мельничука-людини. Захищати Мельничука від Мельничука –
справа ніби благородна, проте хіба зайва чарка – то обов’язково гріх? Або
хрипкувата  багатоповерхова лайка? Чи,
пригадую, нутряний якийсь коломийковий спів, чиє словесне наповнення борсалося
в атональних скриках, навіть рикові? Одної ночі, коли ми сиділи біля десятого
корпусу осліплого Ірпеня (крім нас і кількох псів у Будинку творчості не було
нікого), Тарас раптом заговорив про гори. Такі самі темні, як налаштоване на
дощ небо. Але ця темінь – то не головне, головним був Тарас. Одягнутий в ніч і
спогади про, може, дитинство, а може – молодість. Де односельці і довколишні
верхи були кревно пов’язаними життям, у якому ведмідь міг перестріти підпилого
вуйка і не знаю як попрохати ковток-другий на опохмілля.  

 – Може то був сусід?


Кажу – медвідь! Під стріхою, на ногах… Випив своє і пляшку віддав. І пішов.


Куди?


До сраки. Пішов, бо пси скавучали.

Чому
я в ту післяпреміальну весну був таким жорстоким? Вирішив Тараса  вивести 
з  житейського  його льоху 
на  ірпінське надріччя, заманити
до лісу, де сам гасав, як  хлопчак. А він
вже був хворим. Смертельно. І про це, мабуть, думав, розуміючи, чого я від
нього хочу. Тверезого послуху, після якого прийде розуміння кращості життя з
очима, повними сонячного світла, зелені й квіту, надірпінських хмар. Уже давно
не радіаційних. Я все підбивав його кинути на траву коца і відземним поглядом
втекти з галасливого цього світу 
куди-небудь… Приміром – на 
котрусь  з  полонин. 
Чи  навіть у тайгу, де Тарас
був  лісорубом,  себто 
ще  не  кашляв, 
мав у руках і тілі доста сил для голублення обтісуваного кедра  чи принагідно приборканої жінки.


Тарасе, чого ти пішов від дружини?

Про  це  
запиталося  не  надворі, 
а  в ірпінському закапелкові,   після  
чергової надиктовки творених на моїх очах віршів. Спершу з нічого. Хіба
– із співзвуч. Потім за справу бралася якась з думок, що ті співзвуччя доводила
до стану блискіток у рядкові, яким Тарас рушав у морок ще не проясненого
змісту. А коли зміст, що називається, розвиднювався, Тарас переходив на високий
фальцет. Оракула.


Пішов? Хіба я ходив? Літав.


Від жінки до жінки?


Від біди до біди. Яка мені зіпсувала життя. Я ж всьому вірив.


І поезії?


Тут більше собі. Поезія теж жінка… Ти своєї тримаєшся?


Дружини? Цілком свідомо.


Я –  не свідомий. По-вашому…

Готовність
до сварки навіть при звичайній балачці мене, не криюся, злила. Хоч я розумів –
більшу частину дорослого життя Тарас мовчав. Або ронив те, чого від нього
чекали. В останні роки навіть 
високопатріотичні  загальники,
якими пожиткувалася і пожиткується літературна чернь. Він своє українство
тримав за сімома печаттями. Там владарював біль. Невигойний; ми жодного разу
не  заводили балачки про політику і
політиків, формально наявну, але все ще не здобуту державну  незалежність. В тогочасній Україні  не було жодної людини, якій би Тарас заздрив.
Або на місці якої хотів опинитись. Не був він внутрішньо вкляклим і перед
народом, який (переходжу до писемно зафіксованих цитацій наших бесід) «…вміє
плакати на могилах, співати. А той, хто співає, не воює»… «Я довго думав над
таємницею Шевченка. Я, чоловіче, знав свого часу напам’ять всі «Гайдамаки»…
Камера-одиночка – це зашморг. І раптом Тарас. Не з’явився, а з мене каже: «Ти ж
покликаний врятувати, зробити… Я – це ти». Десь в такому плані, розумієш… Як
мене те закрутило. Я перед тим великі роки думав про Шевченка. І я зрозумів, що
це – доля. Моя… Гете, Шевченко… З Франком я, безперечно, не зійшовся б»… «Б’ють
не тільки обухом. Б’ють ще й духом»… «Я зі світом хочу розмови на рівних»…
«Гадюки летять з гори колесом»… «Ну й нехай (про вірш, що не хоче бути
коротким. – Г.Ш.). Хай пробивається, як джерело. Вірш  не повинен бути, як стріла, летіти лише
прямо»… «Я беру той капелюх, який можу носити. Шапка Мономаха мене не
цікавить»… «Преміями тебе заганяють до загального гурту, все, що було у слові
людського, стає загальнолітературним. А це і є смерть. Моя, Тараса Мельничука,
якого перед собою бачиш. Кому я такий потрібний?»… «Не розумію, чому так вірять
у Добро? Скільки хлопців, у яких душа перестраждала не менше твого, лишилися
без нічого…»… «Поки ситий всохне, то худий здохне»… «Кажуть: «Ти потіш своє
серце». Не тішиться»…

«Калинець
– то львів’янин. Європеєць. Я багато чого (у таборі. – Г.Ш.) не
зрозумів, хоч то читалося українською мовою»… «До святого треба і святу душу
мати. І тоді отворяються світи. Значить, світ був замкнений. Коли ти вже відчув
силу слова, тоді можна ті ґрати ламати»… «Кінь і людина, людина і кінь. Вони
нерозлучні, і всі їх б’ють»…

Літературного
лоску у цьому всьому, як бачимо, обмаль. А злютований з цим усім досвід доволі
специфічний – у ньому відсутня надія. На що саме – судити важко: Тарас уникав
однозначності. Окрім того масштаб поетичних його лементацій і візій передбачав
таку саму масштабність вимог до світу, що, власне, й робило його виучнем
Шевченка. Себто  максималістом. І
духовним, і соціальним. Без права на щастя: «обніми мене скрипко // а скрипка
змерзла в руки // змерзла // а може вмерла // і переді мною – тільки тортури //
і муки //  змій-полоз у скрипці // що
стала шматком // мертвого дерева // змій-полоз веселий скрипаль // смичок –
поцілунок пекла // обнімай обнімай обнімай // обніми востаннє і вперше // мені
все заборонено // я сам собі кат // кат свого щастя // раптом скрипка у вікно
// полетіла вороною // вибач тримай // не дай мені впасти // скрипка в небі //
жінкою стала // досить не грайте більш // на цій скрипці…» (18.ІІІ. 1992.
Ірпінь).

Як
тодішній «секретар» Мельничука, я відповідаю у цьому вірші лише за слова. За
графіку теж, але її повторення забрало б багато газетного місця. Тому пропоную
на неї лише натяк. Якщо цей вірш десь друкувався, там мали б бути і т.зв.
«сходинки». Але менше з тим – усе це було зімпровізованим при одній цигарці. І
без жодного коментаря. Що з мого боку, що з боку Тарасового. Опісля ми пішли до
сонця. У той день навіть спекотного. Тарас сів на лавку, витягнув якомога довше
ноги. А голову  зробив паралельною небу,
з якого невдовзі зронив: «Міріади людей, що жили задовго до нас, стали землею,
глиною, стали піском… Яке то щастя… над піщаним безмов’ям тисячоліть…
привітатися за руку з кленовою галузкою». 
–  «А чому кленовою?»  –  « А
хіба то не клен?» Ми обдивилися довколишні дерева, Тарас сів рівніше і раптом
прохрипів: «Зараз я вже сокиру до рук не взяв би. Нізащо». – «Навіть за
небезпеки» – «То інше… А взагалі так – навіть при загрозі…» Далі він не
продовжував, а я й не наполягав. Бо бачив колись аркуш з текстом, який
знайшовся і зараз. У папці, яку вже варто було б комусь віддати. Кому?

 

Посунься, Боже!

Не застуй мені Небо,

бо Ти мені заступив

весь світ,

і Всесвіт,

і Зірки.

І мучиш,

і катуєш,

і мордуєш.

Чому – мене?

Я ж не вкрав, не вбив.

Хоч хотів убити.

Посунься, Боже!

А ні –

візьми мене зі світу.

 

13 лютого 91 р. Вечір.

 

Ту
зиму я пам’ятаю досі. Теж ірпінську. Шумливу, хоч я вже третій рік не чаркував,
але різних збіговиськ не цурався. У тім числі й більярдних, картярських, куди
Тарас ані кроку. Не мав він і регулярних талонів на їжу. А що їв – знав лише
кіт, що на ньому спав. У якості обігрівача. Усе це не зменшувало градус
Тарасової бадьорості, позаяк разом із ним мала ірпінський притулок і його
слава. Чи не найбільша на той час серед поетів дисидентського засолу, бо Стуса
і Калинця ще треба було засвоювати, а Тарасові вірші прочитувалися на однім
диханні. І багатьма одразу ж забувалися, але – всього лиш мозком. Ними вражена
душа такі поетичні обпіки гоїти не спішила…

Дочекавшись
часу, коли знайомство стає подобою приятелювання, я запропонував Тарасові
поїздку до Києва, упродовж якої насолоджувався кількома виставами. Спершу у
вагоні метро, де мій супутник скидався або на форсистого бомжа, або (після
кількох україномовних фраз) на мистця нового формату. І той і той образ
постсовкову публіку однаково шокував, проте моя визивна незалежність од
відвертих протестів проти такого сусіда стримувала. Потім все було навпаки: я
переодягнув Тараса вдома у свою трійку, підібрав пару сорочок, краватку, мешти,
гарно гостя нагодував і у тому ж метро по дорозі з Оболоні на Хрещатик чувся
товаришем вишуканого сивобородого денді. Чий портрет читач, сподіваюсь,
побачить. Разом із моїми спогадами. Нічого кращого на Тарасові опісля не було.
Кажу це  не знаю й заради чого. Але – з
безсилими і тоді, і зараз матюками. 
Фотографію, до речі, зробив того ж дня. Теж, за моїми спостереженнями,
канонічну. Тому називаю її автора – Віктор Бедій. Прекрасна небагатослівна
людина. Не безгрішна, проте (це я про себе) хто б говорив…

Сімдесят
п’ять – то якась там мітка. Чи початок. Життя не в житті, а в літературі. Якій
саме – не знаю.

Хай тобі,
Тарасе, пощастить хоча б у ній.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!