Мій Гримич

478

 
Галина ГРИМИЧ
 
Я знаю, що звідти, куди ти пішов, не повертаються. Але я чекаю, чекаю щодня, щоб запитати, як колись…
– Вілю, навіщо тобі “Русско-урду словарь”? і “Учебник по унгарски език”?
– Та нехай. Колись вивчу.
Скільки знав мов Віль Гримич? Напишу – не повірять. Одні мови він вивчив у школі, університеті, інші – самотужки. Мови давалися йому легко, тому багато з них (словенську, кримськотатарську, естонську, литовську, італійську, іспанську) він вивчив сам.
Артилерист, молодший лейтенант Віль Гримич у роки війни тягав за собою не лише гармату, а й німецький, англійський та французький словники. У 1945 році він подав заяву на центральні заочні курси іноземних мов (ИНЯЗ, Москва), заощадивши із офіцерської платні кошти на оплату за навчання. Однак не склалося. Натомість він потрапив на слов’янське відділення Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Так розпочався його шлях до перекладацтва, яке приносило йому не тільки хліб насущний, а й задоволення, а згодом і визнання його як одного із найкращих українських перекладачів. «Перекладати чуже, що стане своїм, далеке – близьким» стало життєвим кредом Віля Гримича, сенсом його життя.
– Вілю! Навіщо тобі “Коран” у трьох примірниках? Він же дорогущий!
_ Та нехай, може, комусь подарую.
– Таке скажеш! Він же арабською мовою!
Як у воду дивився Мій Гримич. Сьогодні наші діти (Ігор Осташ, Посол у Лівані), його дружина Марина Гримич (науковець, письменниця) вивчають у Бейруті арабську мову і читають батьків подарунок.
Віль Гримич – людина книжна. Його виховання, освіченість, культура почуттів черпалися значною мірою із книжних джерел, і навіть саме життя людське він сприймав як унікальну книгу. Але свою, на жаль, не встиг написати.
Йому був притаманний неабиякий дослідницький талант. Це у далекі 1940-і відзначав у своїх рецензіях на студентські та аспірантські роботи («Питання наукової термінології у творах діяча чеського відродження Йосифа Юнгмана», «Суфіксальне словоутворення прийменників у чеській мові») його науковий керівник академік Л. А. Булаховський, пророкуючи йому блискучу наукову кар’єру. Але сталось так, що однієї фрази тодішнього ректора КДУ про Віля Гримича («Цей фронтовик–комсорг  хоче відірвати комсомол від партії») було достатньо, щоб того відрахували з аспірантури.
Дослідницький талант знадобився Вілю Гримичу в його подальшій діяльності як літературного критика, автора публікацій в галузі шевченкознавства, теорії та практики художнього перекладу, історії світової літератури. Після виходу вибраних поезій естонського поета Володимира Беекмана Михайло Слабошпицький дав високу професійну оцінку вступній статті перекладача: «Гримич написав розлогу аналітично-виважену вступну статтю, під такою працею без вагань міг би підписатися авторитетний літературознавець».
Віль Гримич пройшов сувору журналістську школу, працюючи в «Літературній газеті», «Молоді України», а також у редакціях літературних журналів «Дніпро» та «Всесвіт». Він з удячністю згадував роки спільної праці, з Б. Олійником, М. Кіпоренком, О. Тарасенком, В. Лігостовим, О. Дубовиком, В. Тваринським, Ю. Мушкетиком, І. Бойчаком, В. Соботовичем та іншими.
У складний і тривожний час, на зламі епох між весняною хрущовською відлигою, на яку покладали великі надії, та похмурою  добою підозрілості, нетерпимості і доносів, Віль Гримич став головним редактором видавництва «Молодь». «Мій обов’язок – писав він, – дбати про видання літератури високої естетичної вартості. Такою літературою на етапі шістдесятих років була, безперечно, художня продукція молодих, завзятих, національно свідомих письменників. Вони і в читачів уже мали високий попит». У видавничий план на 1966 рік ввійшло 150 назв. Що то були за книжки! Що то були за імена! «Трамвай о шостій вечора» Василя Захарченка, «Поезії» Василя Симоненка, «Зав’язь Григора Тютюнника», «Люди зі страху» Романа Андріяшика, «Землянка» Віктора Близнеця, «Парость» Володимира Дрозда, «Вогонь Купала» Ігоря Калинця, «Неопалима купина» Сергія Плачинди, «Березневий сніг» Івана Чендея, «Чарівний бумеранг» Миколи Руденка, «Спрага» Романа Іваничука та багато інших. Жодної своєї не видав Віль Гримич за час роботи у видавництві. Таким було його ставлення до праці. Таким був і той час.
У книзі «Голоси часу» Микола Амосов, якого дуже шанував Віль Гримич, писав про ті часи: «… Ставлення до праці було чесним. Не крали на виробництві. Розлучень було мало. Випивали в міру. Бідність – харчувалися і одягалися погано, жили в гуртожитках і комуналках». Чим же обернулося чесне ставлення до праці для Мого Гримича? Він постійно перебував у полі зору снайперського ока. А таким оком був ЦК комсомолу, бо усі твори, кадрові питання слід узгоджувати з ним. За «Молоддю» стежили, аби вона не зійшла з «правильного шляху». Віль Гримич незабаром відчув, що його сподівання, захоплення, азарт, з якими він намагався реалізувати свої плани на видання якісної літератури, згасають. Згадуючи ті роки, бачу стоси рукописів «до стелі» на робочому столі Мого Гримича, що рвав своє серце через видавничі негаразди. Це нагадувало мені боротьбу води з вогнем.
Сарнич Сріблянка із  книги А. Хромаджича «Скам’янілі вовки» у перекладі Віля Гримича усе своє життя змагається з хижою зграєю вовків. «Тільки не впасти!», – навчала його матуся. Згодом сарнич і сам собі наказував: «Тільки не впасти!». Видавнича епопея для Віля Гримича закінчилася сумно.
Але з ним залишалися сім’я, друзі, словники. І це була радість. А радість – половина людської сили і діла.
Тепер девізом для нього стали слова: «Я можу, я зроблю». Залишившись без постійної роботи, Віль Гримич повністю віддався художньому перекладу.
Аналізуючи творчість того чи іншого перекладача, приходиш до висновку, що існує якась закономірність, певні критерії, за якими він обирає той чи інший текст для роботи. Можливо, секрет перекладацького мистецтва полягає у єдності автора, його світобачення, смаків, біографії і навіть характеру з тим, що він перекладає і як.
Учасник бойових дій Віль Гримич, який визволяв Севастополь, бачив на власні очі війну і смерть, тяжко пережив втрату Криму і Севастополя. Тема війни є провідною у його перекладах, виступах, власних поезіях. Це роман словацького письменника Рудольфа Яшика «Мертві не співають», героїчні оповідання з літератур Югославії, поезії естонців Володимира Беекмана та Арві Сійга, роман словацького автора Ладислава Мнячка «Смерть зветься Енгельхен». У «Баладі про сурму та хмаринку» словенського письменника Циріла Космача перегукується минула війна і сучасність. У книзі весь час повторюється рефрен «Сурма озвалася». Її голос був тужливий і сумний, бо «сурма – ангел обов’язку й ангел смерті»..
Колись, у далекі 1950-і роки, я запитала:
– Вілю, навіщо нам у комуналці старі кирзові чоботи? Їх давно ніхто не носить!
– Та нехай, може, колись доведеться воювати.
– Таке скажеш!..
Як у воду дивився Мій Гримич.
Покоління, яке народилося для миру і щастя, сьогодні, боронячи Україну, має інше обмундирування. Але залишається спільне: смерть завжди є смертю: «Мертві під танками вже ніколи не співатимуть».
Атмосферу неспокійного сьогодення передає один із віршів (із воєнного циклу) Віля Гримича:
 
Той давній бій
Я давно вже не схоплююся посеред ночі
задовго до сірого ранку,
Не вискакую з ліжка, продираючи очі,
від чийогось тривожного «Танки!»,
Не намацую в узголів’ї гранати,
Не кричу «Гармати до бою!», –
Щоб уже на порозі кімнати опанувати собою.
Просто, зненацька розплющивши очі,
Дивлюсь у стелю, мов на екран, заворожено,
Бачу, як знову нестримно, невідворотно
На батарею сунуть танки ворожі,
Повільні і наче несправжні – поки далеко
Повзуть незграбно жуки попелясті.
А серце уже калатає шалено,
Бо знає, що розминутись не вдасться…
 
«Мій Гримич»… – кажу я.
Але й словенська, естонська, узбецька, польська, сербська, боснійська, хорватська, словацька, чеська, кримськотатарська та інші літератури також можуть сказати: «Наш Гримич».
Так само улюблені герої українських глядачів із перекладених Вілем Гримичем п’єс «Сеньйор із вищого світу», «Візит старої дами», «Вісім люблячих жінок» та багатьох інших також повторять: «Наш Гримич».
А завершити хочу словами колеги Віля Гримича по цеху Захара Гончарука: «Дорогий ВІль! Усі перли людства, які з такою любов’ю ти збираєш – од Триглава до Ельбруса для народу рідного, – час ніколи не розгубить».
 

№18 (206) 8 вересня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!