Юрію ЗБАНАЦЬКОМУ – 100!
Аж не віриться: ось перед твоїми очима ясніє добре обличчя дорогої
людини, звучить трохи приглушений, аж млявий, голос. Звичайна собі людина, яких
мільйони на землі. А між тим це той, хто овіяний ратною й письменницькою
славою, хто у найжорстокіших умовах зумів зберегти в собі й непоказну
людяність, й чисто педагогічну мудрість, хто не обізлився на недолугих недругів і мав великий талант
гуртувати довкола себе друзів, які називали його любовно – Збанага.
А Юрію Оліферовичу Збанацькому
цієї зими виповнилося рівно сто років. У цивілізованій країні про людей такого
масштабу згадувало б усе освічене суспільство. На жаль, тільки не в нас, бо ми
не навчилися у своїх повсякденних діях опиратися на власну історію та на її
творців. Гірше того – досі піддаємо сумнівам їхні життя. Скажімо, в рідному
Острі, де формувався великий талант ватажка месників і класичного письменника,
в Ніжині, де юнак здобував педагогічну освіту, в Чернігові, де вчився в
педагогічному технікумі і згодом чекав смерті в Яцевському концтаборі, так і не
спромоглися назвати бодай вулицю його іменем. Бачите, хтось із колишніх колег
по партизанській долі ще в давні часи приклеїв Герою Радянського Союзу Юрію
Збанацькому ярлик зрадника, а правнуки погані не знайдуть часу дати справедливу
оцінку діям і тих, хто просто воював у лісах, і тих, хто там переховувався,
прикрившись партійним квитком. А в той же час донині крають око таблички на
вулицях із прізвищами чужих українській землі майстрів кривавих розправ та
голодоморів. Гірко про це говорити, але ж правду не зітреш на порох.
Як би там не було, та ім’я
славетного уродженця Козелеччини назавжди записано на скрижалях історії.
Селянський син із загубленого в лісах Борсукова поблизу Остра сповна зазнав
усіх випробувань, які випали на долю його покоління. Зовсім юним працював
директором семирічної школи. Перед війною завідував райвідділом освіти,
редагував районну газету в Острі. А коли прийшло воєнне лихоліття, був
залишений у ворожому тилу для організації партизанського загону. Після
неймовірних випробувань у підпіллі, після чекання смерті в гітлерівському
таборі, з якого втік восени 1942 року, він таки виконав партійну волю –
організував загін ім. Щорса, який згодом переріс у велике з’єднання. За героїзм
Юрій Збанацький заслужено отримав звання Героя. На жаль, з визволенням для
нього війна не закінчилася…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Донині в моїй пам’яті сяють
теплим світлом вечори в гостинній
господі Юрій Оліферовича та його чарівної дружини Ольги Хрисантіївни. Десь наприкінці
60-х років саме мій земляк разом із тодішнім головою Спілки письменників
України Олесем Гончарем запросили мене своїм підпомічником, а це вже означало
особливу довіру в наших стосунках. Саме на тих родинних вечірках і відкрив мені
дещо з власної «партизанки» господар.
Запам’ятався особливо епізод, коли з волі одного з партизанських генералів було
вилучено його детальний звіт про діяльність з’єднання, поданий до Українського
штабу партизанського руху. Вилучено й знищено, аби після того взятися за розправу
над непокірним командиром, що свого часу не приєднався до обласного
партизанського з’єднання. Дійшла чутка в Козелецькі ліси про те, як після
«стратегічного злиття» безслідно зникали командири окремих загонів. Довго
довелося Юрію Збанацькому поновлювати документи, збирати різні свідчення, аби
відмести всілякі звинувачення. А ще згодом, аби зберегти для історії імена
буквально всіх своїх партизанів, він, уже в солідному віці, обтяжений різними
мирними відзнаками, напише унікальну документальну книгу «Ми не з легенди».
Таким був ще один – уже мирний, творчий подвиг нашого земляка.
Юрій Збанацький таки знайшов
себе в літературі. Перші проби пера
датуються ще довоєнними літами. Неймовірні ратні випробування тільки посилили в його душі потяг до
прекрасного. Він ніби знаходив душевну рівновагу в творчості, забуваючи про
потайні переслідування вчорашніх «друзів» по зброї. Врешті-решт яскраві
літературні здобутки змусили недругів відмовитися від тотального наступу,
водночас породивши купу підпільних заздрісників. Та Юрія Збанацького було важко
зупинити – мав він характер твердий, непоступливі принципи, якими оточив ніжну
вчительську душу. Так чи інакше, за десятиліття впертої праці він став одним із
провідних письменників України, широко знаним у багатьох куточках світу,
автором десятків творів для дорослих та дітей. І нині без його творів наша
література була б неповною.
Перші оповідання та нариси Ю.
Збанацький опублікував у 1944 році. Але тріумфальним входженням у велику
літературу була його світла й захоплююча повість «Таємниця Соколиного бору». То
був акт справжнього провидіння, акт народження майстра літератури. І навіть
якби він не створив більше нічого, уже тільки цим одним твором увійшов би в
історію літератури назавжди.
А письменник встиг зробити дуже багато.
Повісті та оповідання про українське село, виконані в класичній манері, з
мудрими та дотепними народними героями, тонкі за спостереженнями твори для
дітей, гострі проблематичні п’єси, деякі повісті стали основою для створення
повноформатних кінофільмів, сотні статей і розвідок – усе це розмаїтий творчий
доробок великого майстра. А яким болем переповнена повість «Єдина» – про
трагедію матері, закатованої фашистами в Яцеві!
А за роман «Хвилі» йому було присуджено Шевченківську премію. Мав він і
премії імені Лесі Українки, Миколи Островського та інші.
Та Юрій Оліферович за будь-яких
ситуацій залишався Людиною з великої літери, педагогом-наставником, а ще
захисником інтересів колег по перу. Не раз і не двічі, як тільки над кимось
нависала загроза, він до блиску начищав зірку Героя і йшов до партійного ЦК,
мов кидався на амбразуру дзота. Як дбав навіть про найдрібніші побутові справи
колег по перу. Як опікувався численними дітьми українських шкіл. Його доброти
вистачало на всіх, і це – ще один подвиг нашого славного земляка…
Він спокійно й радісно зустрів
нові часи, коли почала народжуватися Україна в державному чині. От тільки не
любив гучного екстремізму, який волів змести все без розбору минуле. І тоді він, вдягаючи незмінний сірий плащик,
соромливо ховав зароблену кров’ю зірку Героя під лацкан – аби раптом хтось із
новітніх діячів не докорив. Хоча докоряти таким людям нічого – вони зробили все
можливе для своєї Вітчизни. І в цьому їхній неперебутній подвиг.