Метафора як опір

 
Галина КОСТЮК
 
Степова Україна зазнала чи не набільше руйнації за часи комуністичного режиму. Колективізація, Голодомор, війни, терор, що хвиля за хвилею прокочувався її просторами, здавалося б винищили там усе живе. Тим чудеснішою виглядає з’ява на тих теренах непоневоленого розуму – талановитих особистостей, котрі відмовилися бути рабами.
Сімдесяті – перша половина вісімдесятих років минулого століття – час антиестетичний, час руйнування форми. Цей деструктивний процес відбувався не голосно, як у 30-ті роки, а глухо, як у безповітряному просторі, а тому викликав тоскну безнадію, опиратися якій могли нечисленні духовно незалежні особистості. Оцінюючи літературний процес того часу, Іван Кошелівець указував на цілковитий брак свободи висловлювання, на нівеляцію індивідуального творчого стилю і примус писати однаково, використовуючи спільний для всіх метод (не можна назвати його творчим) – соцреалізму.
Юрій Вівташ та його найближче оточення – Раїса Лиша, Іван Сокульський, Ярослав Лесів,  Орися Сокульська – не корилися офіційним приписам і через те були переслідувані.
Юрій Вівташ – поет, прозаїк, есеїст, художник, дисидент і правозахисник. Народився восьмого серпня 1951-го року у Китайгороді Царичанського району на Придніпров’ї. Рідне село з надзвичайно багатою історією і традиціями, котрі ще затрималися на той час, було і на все життя залишилося джерелом натхнення. В дорослому віці, маючи значні творчі здобутки, Вівташ написав: “За хатою – тернослив, на обрії – три козацькі церкви. Відлік всього – від них. Дитинство – мій всесвіт, моя онтологія, і повертаюся я тепер в нього не в ретроспекції, а в якомусь внутрішньому візіонерстві”. Дивом заціліла церква пізніше увійде у творчість поета. Він напише у “Чорних кульбабах”: “Церква домінувала над місцевістю! Звідусіль вона була центром, а решта оточення було прекрасною, та все ж рамою, створеною єдино для підкреслення цієї пишноти”. І далі про дзвіницю: “Цей світ відносно дзвіниці сильно похилився, а вона як стояла просто, так і тепер стоїть. І завжди буде стояти так”.  Зрозуміло, що така проза могла принести авторові тільки халепу. З молодих років поет виділявся незалежністю мислення і неординарною творчістю, привернув увагу органів безпеки. У 1970-му році Вівташ став студентом факультету журналістики Московського університету, але не позбувся “опіки” Дніпропетровського КДБ і через два роки був відрахований з університету. У 1972-му році отримав посаду літпрацівника в газеті “Нові рубежі”, а через рік розпочав писати “Чорні кульбаби”, завершивши цей важливий для української літератури твір у 1976-му. Вперше був опублікований у 1992-му році у ризькому журналі “Родник”. Раїса Лиша назвала цей твір “вийнятком лицарськи максималістським у своєму протистоянні “пітьмі” і варто додати – несвободі. Читач “Чорних кульбаб” не може не вразитися, наскільки вільним є їхній автор і це – у розпалі чергової хвилі терору проти України.
У 70-80-і роки  – “У часи тотальної облоги” (як написав Іван Сокульський на книзі, подарованій Раїсі Лиші) однодумці гуртувалися, щоб у спілкуванні, читанні (у тому числі й рукописів) підтримувати один одного й обстоювати ідеали, занедбані суспільством. Постійні обшуки, вилучення книг і паперів, особистого листування, періодичні звільнення з роботи й одночасні звинувачення в ухилянні від праці, той абсурд існування, який не уявлявся навіть Кафці, був повсякденням для Вівташа та його друзів. У середині 70-х Вівташ побував у Львові і познайомився з Михайлом і Богданом Горинями, Ярославом Лесівом, Опанасом Заливахою, Зиновієм Красівським, потоваришував з Іваном Сокульським.  Спілкування з цими людьми та власні глибокі роздуми і спостереження спонукали Вівташа перейти у письмі на українську мову. Тоді люди мусили змагатися з режимом за право користування рідною мовою навіть у колі найближчих. Василь Овсієнко погрожував міністрові зв’язку УРСР судом за свавільний переклад російською мовою телеграм, надісланих у межах України. Іван Сокульський змушений був часом писати листи до рідних російською мовою, бо інакше їх відсилали на переклад до Москви, а вже тоді – за адресою. В найкращому випадку лист подорожував лише півроку. У книзі “Листи до Марієчки”, яку видала Орися Сокульська, є і той лист, де Іван Cокульський пояснював дочці, чому він написав по-російськи. Євген Сверстюк відмовився від зустрічі здружиною, котра подолала тисячі кілометрів, бо їх змушували спілкуватися російською мовою. Саме в той час російська – єдина у світі мова – стала знаряддям психологічного та емоційного катування.
Юрій Вівташ жив і писав (і продовжує це робити), цілковито ігноруючи убозтво суспільної думки і буття, сірість висловлювання і зображення. Не те, що б він жив у цілковитій культурній пустелі – мислячі, порядні, талановиті люди довкола були, але їхня нечисельнісь лише увиразнювала довколишню порожнечу. Це тонко розумів поет і відтворив свої відчуття у вірші “Дніпропетровськ”:
 
Місто моє найсвітліше,
Граде мій пустельний.
 
В інтерв’ю з Василем Овсієнком у книзі “Дерево світу зітхає” Раїса Лиша так оцінює прозу Ю. Вівташа: “… видатне явище в сучасній українській літературі – новаторська проза Юрія Вівташа – заборонений і переслідуваний твір “Чорні кульбаби” – достеменне мистецьке відкриття, яке за своєю концентрацією образосмислів, за свободою і змістовністю духовної дії випереджає час”.
Коли помирає філософ, світ зазвичай не зауважує цього. Будні продовжують звично котитися, свята розцвічують повсякдення, мовби нічого не сталося. Те, що порушилася рівновага у світі, що відбувся тектонічний зсув, наслідки якого неможливо уявити, помічає тільки поет.
Феноменальною прикметою поезії Юрія Вівташа є її діялогічність. У “дошками забитому світі”, де обмін думками був принципово неможливим, де партія давала вказівки, а людям належалося їх виконувати і схвалювати, поет звертається до потенційного співрозмовця без надії бути почутим і зрозумілим, без реального шансу на розмову. Уже сам тон був немислимою зухвалістю – розважливий, неквапливий, наче автор пробує кожне слово на смак, цей тон не мав нічого спільного з ямбічним барабанним боєм офіційно схваленого віршопродукування.
Метафора – важливий засіб не лише для Вівташа, а й для його оточення і ширше – для всіх тих, кому випало жити і творити у той час. Цей троп, такий звичайний в умовах нормального розвитку літературного процесу, тоді, коли в суспільстві надовго запанувала зима (“замороженим часом” назвав цілу декаду сімдесятих Олег Лишега), метафора великою мірою поширила свої функції і значення. Вона збагачувала не лише поезію, а й українську мову, сфери функціонування якої були вкрай обмеженими, а неповторність нівельована постійними кампаніями “зближення” її з російською.
 
Намальована квітка
Краща за живу –
 
написав Вівташ у вірші “Осяяння” і тим ствердив пріоритет мистецтва перед реальністю.
У “Східному мотиві” метафора “народ – кураїна” надзвичайно містка і полісемантична:
 
Котився народ кураїною
Візьму той бур’ян та й зарию
Піду собі далі долиною
Колись навесні щось і вирине
Назвуть деревце Україною.
 
Українці споконвічно вели осілий спосіб життя. Комуністичний режим приніс колгоспи, концтабори, Голодомор, стан перманентної руїни, що зривали людей з прадідівської землі і заносили у безвість. Поет своїм словом зупиняє той згубний процес, повертає надію і підтримує на дусі зневірених.
 
Приспати дух і дух убити,
А дух не спить і не вмира
 
Однією з найважливіших у творчості Вівташа є метафора часу. На думку Нортропа Фрая, час не існує, а коли ми хочемо його збагнути, то він зникає “між уже ні і ще ні”. Для Вівташа цей погляд  ускладнюється поміж іншим ще й тим, що він – український поет. У сімдесяті роки особа, як ніколи раніше, була наглухо відгороджена від минулого. Українська історія не викладалася у школах, від літератури залишили нестравну соцреалістичну жуйку, а ті, котрі згадували про багатство української культури, потрапляли до концтаборів і психлікарень. Поет опинився на самому краю розламу часу, на гострому, як лезо, гребені, під яким – провалля. Не раз був жорстоко побитий, запроторений до психлікарні, де кати у білих халатах зраджували клятву Гіппократа щохвилини. Для вразливого поета набагато гіршими за фізичні страждання було життя у суспільстві знівельованих цінностей. “Краплі дощу, які впали в цей момент на асфальт, на певний час зшивали розірвану світобудову” – читаємо у “Чорних кульбабах”. Та насправді шов проходить не по асфальту, а по серцю поета.
Вівташ удається до трансформації не для того, щоб налякати чи розважити читача, як у казках, йому близьке трактування перетворення Кафкою. Але якщо герой Кафки не розуміє, що з ним сталося, то у Вівташа люди вбачають у цьому порятунок від нестерпної реальності. “Я думаю, що мухи – це ті ж люди, котрі у відчаї, зневірені, від страху і втоми несподівано добровільно перетворилися на цих дивних комах”.
Вівташ-митець любить фотографувати самотні дерева. Часто на його світлинах з’являється старе, з розлогою кроною, дерево, що росте осібно у степу, у місці, відкритому вітрам, бурям, негоді. Це метафора самого поета, котрий протистоїть усім випробуванням, дарує прихисток у затінку свого слова. Прикметно, що дерева і поети рівною мірою стають мішенню у важкі і непевні часи.
У 1988 році повернувся з ув’язнення у Дніпропетровськ Іван Сокульський. Ідея незалежного видання, яка виникла у колі його найближчих друзів багато років перед тим, нарешті була зреалізована. Юрій Вівташ увійшов до редколегії, членами якої були Раїса Лиша й Орися Сокульська. Головним редактором став Іван Сокульський – поет, дисидент, член Української Гельсінської Групи. Як сказала Раїса Лиша, “його ім’я в козацькому краї звучало як символ свободи”. Наприкінці вісімдесятих років навіть на заході України зміни у суспільстві відбувалися досить обережно, а для Дніпропетровська такий часопис, як “Пороги”, відіграв ролю вирішальну в утвердженні свободи слова. У 2009 році вийшло окремим виданням вибране з дев’яти чисел журналу і стало визначною подією у культурі України.