Авжеж,
пане Зінкевичу, я та сама одіозна Наталя Околітенко, котра – про це пан
Яворівський оголосив по радіо на всю Україну та
ще й не раз – за розкол монолітних письменницьких рядів одержала від
Медведчука «і машинку, і хатинку». Та ще й не таку собі машинку, а білий «лінкольн». Тепер у мене проблема! Живу
я на вузенькій ірпінській вулиці і, коли б це чудо техніки розвернулося, то повалило
б одразу два паркани: мій і садиби, що навпроти. Чи не допоможете її
розв’язати? Дарую «лінкольн» у фонд «Смолоскипа» – разом з «хатинкою», котра,
кажуть, на Хрещатику. От тільки адресу вкажіть.
Жарти
жартами, та коли знаний депутат вдається до таких геббельсівських «піарів», то
чи не завадило б Вам поставити під сумнів з його слів складену думку про «дивне
захоплення будинку на Банковій» за участю людей з автоматами? Пишете: «Сьогодні
події 2003 року не варті уваги, і до них, на мою думку, немає потреби
повертатися». Та ж повернулися, відтак розмову продовжимо. Цікаво мені,
колишньому голові Ревізійної комісії, чому Одеський будинок творчості з землями
проданий за ціною двокімнатної квартири, куди поділася поліклініка Літфонду з
її унікальним устаткуванням, на що витрачаються гроші за оренду Ялтинського
будинку творчості, зданого на п’ятдесят
років, що лишилося від Коктебельського будинку творчості, чому в українському книжковому процесі продукція
«Українського письменника» з його 2000 кв. м. площі не
сумірна навіть із смолоскипівською та й ще багато чого…
Тепер
повертаємося до теми.
Я
починаю свою статтю словами «сам факт виходу в світ такого твору можна тільки
привітати, коли б…». Охоче сказала б і
більше приємних слів, але газетна площа має свої межі – от і мушу
зосереджуватися на отому небезпечному «коли б…». Це Вам заразом і відповідь на
докір, чому в мене не знайшлося доброго слова
для сотень тих, хто є в Довіднику. Та ж мав хтось сказати це слово про тих,
кого в довіднику немає, – про лавреата Шевченківської премії часів незалежності
Бориса Плаксія, котрий так і не став
членом Спілки художників, про Йосипа Дудку, про Миколу Данька… О, про скількох
би ще розповіла, коли б газетна площа дозволяла! Однак тут не до люб’язностей –
тут хоч би проблему поставити, викликавши вогонь на себе та сподіваючися, що
полеміка перейде у річище розмови зацікавлених у духовному здоров’ї суспільства
людей.
Другий
важливий момент. Хоч би як Ви, пане
Зінкевичу, тлумачили свою концепцію, та все одно на обкладинці стоїть
«Енциклопедичний довідник «Рух опору в
Україні: 1960-1990». А це означає, що всі, хто туди потрапив, -– учасники руху
опору в Україні. Це – так само, коли б хтось, вичитавши в Енциклопедичному
довіднику з ветеринарії назву якогось препарату від сапу, засумнівався, чим
треба лікувати цю поширену болячку худоби. Якщо йдеться всього-навсього про
тих, що «сприяли національно-культурному відродженню», то таких належало б принаймні винести в окремий
розділ. Вимоги, які ставляться до енциклопедичних видань, у світі
відпрацьовані. Не забувайте, що інтернаціоналізм, розвиток культур братніх
народів були складовою політики КПРС, відтак нічого «відроджувати» тоді не
доводилося – визначених тоталітарним режимом меж наші літературні
високодостойники не переступали, і дай Боже, щоб у незалежній Україні виходило
стільки українських книжок і такими тиражами, як тоді. Згодна, що «кожне
видавництво, друкуючи книжки в демократичній країні (а ми такою є), має повне право визначити
свої критерії, якими воно повинно керуватися у підготовці власної публікації».
Але так само кожний читач має право піддати ці критерії критиці. Бо отак
розуміючи демократизм, ми захлинемося в потоках найнизькопробнішої поезії і
прози, автори яких знаходять спонсорів
на свою продукцію, видавництва ж пускають її у світ, бо з того живуть.
«Смолоскип» у цьому плані вигідно
відрізняється від більшості видавництв, протегуючи талановитим творам молодих
письменників.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Подобається
Вам це чи не подобається, а з Енциклопедичного довідника випливає запитання: якщо у Спілці письменників серед
керівництва було стільки… ну хай «тих, що сприяли національно-культурному
відродженню» та мали стосунок до «проблематики національних і людських прав в
Україні», то хто ж тоді виключав із цієї структури за «антирадянську діяльність
та український буржуазний націоналізм» Григорія Кочура, Миколу Лукаша, Івана
Дзюбу, Віктора Некрасова, Володимира Чичибабіна, Василя Захарченка, Олеся
Бердника?.. Названі письменники теж були корисні для «національно-культурного
відродження». Ще й з яким розголосом, що не могло не впливати на стан
національної свідомості суспільства. Чому Ви обійшли це питання? А це ж так
важливо – знайти на нього відповідь.
Ви
похвалили мене за те, що шаную свого
чоловіка й багато уваги йому приділяю. Спасибі! Сподіваюся, що це щиро. Бо за
моєю спиною – сотні дружин тих, хто потрапив у немилість до КДБ, і їхній
життєвий шлях був ой який нелегкий.
Тільки, будь ласка, не подумайте, що я претендую на лаври учасника Руху опору:
серед колег, які позиціонувалися як борці з тоталітаризмом, мене не було. Я
просто боронила право митця на свободу творчості, право жінки на свободу
вибору, і цього виявилося достатньо, щоб у спілчанському табелі про ранги зайняла
скромне місце. А ще за мною –
андеграунд не менш талановитих, аніж наші уславлені радянською
владою, людей, які не схотіли
«обкурювати фальшиві ікони», відтак більшість їх і не пробилася до читача. Ті,
що лишилися живі, тепер організувалися в Конгрес українських літераторів, який
Яворівський називає «самопроголошеним», вважаючи, що такий епітет цю структуру
копрометує. Цікаво, а як можна будувати громадянське суспільство, не
«самопроголосившись»? З нинішньою Національною Спілкою Письменників було інакше
– її створила за сталінських часів партія для того, щоб тримати під контролем
творчі особистості, – але ж такого шляху ми ніби зреклися.
Чому
я не запропонувала власних критеріїв добору матеріалу? Бо ті критерії, які я
пропоную, Ви відкидаєте «з порога», можливо тому, що не все знаєте про реалії
нашого минулого життя. Ви ж орієнтовані
на «знаних», «усім відомих» і ладні вишуковувати в них дрібки, які стосуються
«проблематики національних і людських прав в Україні», не беручи до уваги
шкоди, яку вони завдали своім ідеологічним вислужуванням задля творчого і життєвого
успіху. Наслідок того – нинішня ситуація в Україні, неспроможність нашого
суспільства об’єднатися навколо національної ідеї. Чи не тому, що її надто
довго компрометувала інтелігентська еліта? А знайти позитивне – вірш «з
підтекстом», якусь прогресивну думку можна в творчості кожного, чого ж… Адже й
моральний кодекс будівника комунізму ввібрав у себе Христові заповіді -– чи не
так?
Коли
б спитати, чого я хочу, то це виробити для майбутнього критерії дозволеного і
недозволеного письменникові, але процес це непростий, газетна площа, знову ж
таки, обмежена, відтак доведеться зосередитися на тих питаннях, які Ви, пане
Зінкевичу, мені підкинули. Бо й за
прізвищами конкретних людей проступають ті ж самі проблеми, які не можна лишати
нерозв’язаними.
Отже, чому я не зачепила Бориса Олійника,
котрий, як Ви пишете, «був не тільки
визначним шістдесятником, а й…партійним діячем не лише всеукраїнського
масштабу, а й всесоюзного. Здається, ніхто з інших письменників не залишився з
партійним квитком і не був членом фракції Комуністичної партії України так
довго, як Б.Олійник». Хіба тільки Олійника? Не зачепила я й Олеся Гончара, але
Ви мене чомусь про це не питаєте, тож пощадимо газетну площу.
А
тому й не зачепила, пане Зінкевичу, що, на відміну від ідеологічних перевертнів,
він справді був відданим ідеї, яка веде початок від Ісуса Христа. І коли,
зацькована КДБ, я приходила в партком зі своїми проблемами, то він вислуховував
мене, а не відправляв, як інші керівники Спілки, з кабінету, щоб піти грати в більярд чи кудись поїхати. Що
міг, те й робив у рамках можливого і, якщо в Данила Кулиняка 1981 вийшла
нарешті книжка «Біля вогнища», то це завдяки йому. І допомагав не тільки цьому
опальному поету, а й багатьом іншим. Я глибоко поважаю його за те, що він не
відступився від ідеї, яку й сама шаную, хоч ніколи не була членом КПРС і
жодного слова не написала во славу цієї керівної структури. Ще в студентські
роки, простудіювавши і твори Леніна, і «Капітал» Маркса, та й чимало інших
філософських творів відповідної тематики, я дійшла висновку, що треба робити
різницю між комунізмом і практикою більшовизму, яка процвітає і в наш час через
те, що ці поняття не відокремлені. Нав’язаний ідеологічними перевертнями
капіталізм глибоко чужий менталітетові українців, бо найяскравіші сторінки
нашої історії розвивалися під гаслом «ні хлопа, ні пана», а рішення 111 збору
ОУН наскрізь соціалістичні, на що тепер прийнято заплющувати очі. Комуністичні
ідеї є утопічними? Але утопією був і заклик Блеза Паскаля до багатих поділися
своїм виїздом з убогими («карета за пять су»), проте з нього розвинувся
громадський транспорт, без якого нинішнє життя немислиме; утопією є ідея
Альберта Швейцера «благоговіння перед життям», та завдяки їй людство не знищило довкілля. Коли
б в Україні була Українська Комуністична партія, а не та димова завіса для
розкрадання надбаного народом майна, яку становить собою симоненківська структура, то я б, можливо, в неї вступила – саме тепер, коли
наші ідеологи зробили розворот на 180 градусів, і саме тому, що знаю їхні до
того спонуки.
Сидячи
на загальних зборах поряд з нині, на жаль, покійним Миколою Вінграновським та
слухаючи, як учорашні прихвосні шельмують ідеї, яким служили з кон’юнктурних
міркувань, я спитала його, чому він не кидає партійного квитка. І почула: «Якщо
КПРС злочинна, то я мушу прийняти покару разом з нею». Це – слова достойної
людини, яка відповідає перед народом за свою громадянську позицію, не ставлячи
свічку водночас і сатані, і Богові. Борис Олійник витримав цькування своїх
колег за те, що не зрадив того, у що вірив, і час підтвердить його правоту.
Якщо ми справді демократи, то мусимо поважати й те, що нам не подобається.
Проводячи
паралель між Павличком і Кулиняком, Ви пишете, що Кулиняку пощастило більше,
аніж Павличкові, бо «за тих часів за участь у підпільній організації не лише
ув’язнювали на довгі роки, а й розстрілювали»… Пане Зінкевичу… Та звірте дати!
Кулиняка, молодшого від Павличка на 19
років, арештували 1964 року, під час «хрущовської відлиги», яка й породила
шістдесятництво, більшість учасників якого
покаялися, коли погода на політичному дворищі СРСР змінилася. КДБ
тоді перебував у розгубленості: тож
після слідства обмежилися громадським судом, виключенням з мореплавного училища
та комсомолу й жорстко «взяли під ковпак». Так, Кулиняк вступив до престижного
Літературного інституту, бо пройшов творчий конкурс, який там було
запроваджено, завдяки Олександру Твардовському та іншим творчим діячам Москви,
оскільки його справа набула розголосу. Тоді багато наших земляків знаходило
підтримку й прихисток у столиці колишнього Радянського Союзу, до якої нині
дехто нагнітає ненависть. До речі, якщо Ви вважаєте за потрібне назвати
російських правозахисників, які підтримували українських дисидентів, то я беру
свою фразу з цього приводу назад. Інкримінувати мені можна що завгодно, але не
ксенофобію.
А
коли був арештований Дмитро Павличко? Таких даних у мене немає. А знаєте, яка
ще різниця поміж Данилом Кулиняком і Дмитром Павличком? Першого, виключеного з
комсомолу, двадцять років не пускали до читача, а другий, вступивши до
Комуністичної партії, ішов тріумфальним кроком, пожинаючи винагороди та премії
– аж до Героя України з рук Леоніда Кучми, з яким так «героїчно» боровся… А ще
яка, знаєте? Перший відкрито засудив радянську окупацію Афганістану й відмовився іти туди воювати як офіцер запасу,
а другий сам туди попросився – не щоб воювати, звісно, а щоб привести звідти
збірку віршів – «Афганський зошит». Скільком молодим людям ці твори забили
памороки, й вони поїхали до чужої країни виконувати «патріотичний обов’язок», щоб повернутися
звідти в цинкових трунах чи скаліченими?
Прочитайте про це книжку Ольги Слоньовської «В Афганістані – в «чорнім
тюльпані».
А
тепер попрошу Вас відкрити Енциклопедичний словник на 176 сторінці і в статті про Богдана Грицину прочитати:
«Учасник укр. руху опору. Член УНК… 1957 співорганізатор у Львові підпільної
орг-ції УНК. Заарешт.20.07.1961. Погрожували ув’язненням у психлікарні.
26.01.1962 засуджено Львів. Обл. судом за ст.ст.56.1, 17-58.1, 17-60 і 64 КК
УРСР до смертної кари з конфіскацією майна. Подана до Верх. Суду УРСР апеляція,
а згодом і прохання до Президії ВР УРСР успіху не мали… Місце поховання
невідоме». То що ж Ви мені шиєте, пане Зінкевичу, пишучи «Ще в довіднику
Н.Околітенко не до вподоби стаття про Український Національний Комітет /УНК/.
Перекручуючи факти, вона пише, що членів цього Комітету судили 1962 року, коли
насправді (про що й написано в довіднику) їх судили 1959-го. Звідки в неї
взявся 1962 рік?». Ще й уривок з моєї статті «Відсотки за зраду» цитуєте: «Є у
довіднику два скупі епізоди, які особливо спонукають до роздумів. 1962 року
було розстріляно з конфіскацією майна двох молодих робітників – Богдана Грицину
й Івана Коваля…». Звідки я взяла цей рік? А з Вашого довідника. Та ще й до яких
звинувачень вдаєтеся! Не до вподоби мені, бачте, ціла стаття, «перекручення
фактів» і – вершина всього! – «Але якщо Н.Околітенко має інформацію, що було
розстріляно й інших, то чому не назве їхніх імен? Невже це її відсотки за
перекручення фактів?» Далеко ж ми підемо в національному єднанні, коли в такому
тоні вестимемо полеміку на принципові теми! А це ж довідник, названий
енциклопедичним! Не можу, пане Зінкевичу, назвати цих імен, на жаль, не можу –
чула у юності від одного з тих, хто, вийшовши зі сталінських таборів, вважав за
потрібне вести пропаганду на вулицях, – що таких було чи не четверо… Свого
прізвища він мені не назвав, що й зрозуміло. Можливо, цей тоді ще достатньо
молодий чоловік живий досі і є членом
Товариства політв’язнів і репресованих, про яке в довіднику й не згадується.
Але до цього питання ми ще повернемося.
А
я ж ваш колектив (хай авторів статей, а не упорядників, коли для вас це так
принципово) у злісних намірах не
звинувачую за те, що Ви когось із
справжніх борців за українську незалежність не згадали: то перша спроба, далі, сподіваюся, буде інакше.
Не станете ж Ви ігнорувати Василя Кука, Дмитра Паламарчука чи Володимира
Чичибабіна тільки тому, що Наталя Околітенко Вам дорікнула пропуском цих імен…
Уже користь від нашого протистояння!
Запитуєте,
чому я вступила до Спілки письменників 1977 року, у період «чисток»? Не знаю.
Бо документи я туди подала 1969 року, маючи три книжки, зігнорувавши з
міркувань скромності запрошення Олеся Гончара зробити це значно раніше. В
альбомі маю дуже гарне неопубліковане фото автора «Прапороносців», яке зробив
репортер журналу «Україна» Генрік Волянський – з промовистим підписом. Не
минуло й двох років (перевагу при вступі віддавали членам КПРС), як до мене в
«Радянську освіту», де працювала літредактором, завітав капітан Павленко:
сказав, що днями мене приймуть до Спілки письменників і запропонував
співробітництво з КДБ. Не погодилася – от і довелося чекати такої честі аж до 1977 року. Спасибі, що Ви назвали кількість книжок, які
в мене побачили світ за двадцять років, бо дехто з колег в інтерв’ю твердить,
що в мене й однієї немає або що останню я видала 1983 року, бо ж на прилавках
моїх творів не бачили. Аж дев’ять! А
скільки їх у тих, хто потрапив до Вашого довідника? Пишете, що для цього мені
«треба було ще більш переконливо дихати
Леніним»? Прошу все ж пояснити, що Ви маєте на увазі? Спіймали мене бодай на
абзаці во славу тодішньої «честі й совісті епохи»? Чи про щось інше йдеться ?
Бо не може ж така інтелігентна людина з доброго дива ляпати брудом на свого співвітчизника. А чому
тільки 1988 роком Ви обмежили мій
доробок? Між цим роком і теперішнім у мене вийшло тринадцять книжок, одна з них
у Росії вже третє видання витримує.
Хіба
тільки я одна уникала сумнівної честі обкурювати фіміамом фальшиві ікони?
Думаю, що це не можна закинути таким
письменникам, як Василь Шевчук та Валерій Шевчук, котрі за роки, які Ви
окреслили, видали ще більше, аніж я, книжок. Вони Вам теж підозрілі? Та ні. Це свідчить про те, що
репресії останніх десятиліть радянської влади були не такими вже й суворими, й
до тих, хто «не дихав Леніним», вони
виявлялися в урізанні тиражів – хоч ти скільки збирай, а дадуть тобі «законних
тридцять тисяч» – та ще в непопуляризовуванні
імен непокірливих… Знаю це з власного досвіду. А до старанного ідеологічного
вислужування спонукала жага успіху, жага
премій, жага життєвих благ. А тому ніколи не погоджуся з тим, що «винен режим»
– після хрущовської відлиги режим перейшов у неагресивну фазу, але в
українській літературі не бракувало бажаючих грати за правилами, які він
пропонував, хоч на коліна тоді вже можна було й не ставати.
Ну
і що такого Ви побачили у вірші Малишка: та з анонімщиками і радянська влада
боролася. З тими, хто стукав до КДБ, було інакше…
Чому
не підписала «листа 139»? Бо він не трапився мені до рук – жила тоді в іншому середовищі: викладала в
школі, працювала фаховим редактором у видавництві «Радянська школа». Зате мені
відомо те, чого не знають інші. Керівники Спілки письменників мали зі мною
чимало клопоту… Згодом написала кілька
нарисів про вилучених з творчого процесу
дисидентів, й були вони надруковані у
газеті «Персонал плюс».
Я
багато думала над тим, чому в Енциклопедичному довіднику немає окремої
розповіді про Товариство політв’язнів і репресованих, яке діє і нині, випускаючи
журнал «Зона». От де можна було знайти унікальні матеріали! Чому ж Ваші автори
статей туди не звернулися як до організованої структури? Наводить на роздуми
ось такий епізод з Вашої статті «Ще про Енциклопедичний довідник «Рух опору в
Україні: 1960-1990»: «Для нас вистачило роману Юрія Мушкетика – «Крапля крові»
(1964), щоб його ввести в довідник. Ю.Мушкетик перший з усіх замість закликів
умирати «за Родину» пише, що немає такої мети, в ім’я якої можна відібрати в
людини життя. І цим сказано все». То оце Ви такий гуманіст, що й смерть за
українську незалежність у Вас не викликає пошани? Ну, тоді й справді людську історію треба переписати на догоду
ідеологічним перевертням: вони не тільки зберегли своє життя, а ще й прожили
його «на високому рівні». На відміну від тих, які йшли до таборів. Думаю, тут
щось не так …
Пане
Зінкевичу! Я з великою повагою ставлюся до Вас, бо в національному відродженні
Ви зіграли неабияку роль. Я з інтересом стежу за діяльністю «Смолоскипа», читаю газети, які – спасибі Вам – Ви
присилаєте нам з Кулиняком. Рада була б написати й позитивну рецензію з приводу виходу
Енциклопедичного довідника, але в одному
питанні наші погляди категорично розходяться. Я мушу взяти на себе
невдячну роль висловити свої міркування від імені тих, хто теж так думає. А їх
не так мало, як Вам здається. Промовчано 90-ліття Олександра Копиленка, а цей
же радянський класик -– автор не тільки романів «Дуже добре» та
«Десятикласники», а й забороненого «Відродження», твору дуже правдивого ще й
написаного на високому художньому рівні. Що маємо з цим робити?
От я й шукаю відповідь на подібні питання, й
керує мною не ненависть чи злоба, як Вам здається, а цілком закономірне бажання
розібратися в тому непростому спадку, який ми одержали від тоталітарного минулого
та виробити критерії для майбутнього, щоб урешті «мертвий» перестав «хапати
живого». Заради майбутнього нам доведеться визначити межи дозволеного для
письменника, ще й тому, що «спокушання малих цих» Святе Письмо має за
найбільший гріх. Судити ніхто нікого не повинен, але якщо заради успіху хтось
вдався до облуди, то він не має морального права очолювати тих, кого вчора
обдурював: хай відійде вбік і не претендує на те, щоб вести суспільство в
протилежному напрямку. Незмінне прагнення наших достойників «плавати на
поверхні» так скомпрометувало національну ідею, що наслідки видно неозброєним
оком.
Що
ж до Спілки, в розколі якої мене звинувачено, то в цій породженій сталінізмом
структурі єдність проявлялася тільки в цькуванні тих, хто не схотів «співати в
єдиному хорі» . Хай уже я така-сяка, але ж так було з Борисом Олійником, так
було з Олександром Михайлютою, так було з Галиною Тарасюк, коли ніхто з наших
високопоставлених борців за права людини не захистив її в час, коли вже й
ризикувати було нічим…
Пане
Зінкевичу, Вам це нічого не промовляє?
Наталя ОКОЛІТЕНКО,
письменниця, доктор біологічних наук,
Гранд доктор філософії.