Репліка з приводу
статті Григорія Штоня «Свічкогас» в «УЛГ», № 10 за 20 травня 2010 року
Тривалий час шанована нашим читацтвом «Українська
літературна газета» друкує спогади Григорія Штоня про нині сущих і вже померлих
фігурантів літературного процесу – письменників, літературознавців… Спогади –
жанр важкий, і не завжди автор досягає успіху. Усе залежить від поставленої
мети. В багатьох випадках мемуарист відтворює, «відроджує» прожиту ним епоху,
аби глибше зрозуміти окреслений час і своє місце в ньому, висловити власний
погляд на епоху, згадати забуті імена, підтримати близьких по духу людей
(наприклад, у спогадах Г.Штоня про Ірину Жиленко).
Однак чи треба використовувати мемуарний жанр для того, щоби
звести з кимсь рахунки? Причому не за життя, а після смерті, коли персонаж
мемуарів не може себе захистити. Вибачайте, але це подібно до мародерства,
тільки з покійника знімаються не речі, а добре ім’я, збезчещується репутація…
З невдячною метою взявся Г.Штонь у згаданій статті творити портрет свого
колишнього старшого колеги Леоніда Новиченка, з яким довгі роки працював ув
одному відділі Інституту літератури АН України. Автор не пожалів найчорніших
фарб, щоб намалювати образливий «образ» – не просто «графомана», а «щонайвищої
партійної проби фахівця», причому намалювати за лекалами… найнижчої проби
соцреалізму: виписує навіть зовнішньо потворний портрет «довголицього і
дрібноокого чолов’яги», «службіста», який страждав «рецидивами страху і
егоїзованої пильності», – «без друзів, без учнів, без рідноземних покровителів»
(мабуть, натяк на всепроникну «руку
Москви», на яку тепер заведено вішати всіх собак давніх і сьогочасних,
особистих і суспільних…) і т.д., і т. ін.
Злоба, заздрість, ревнощі, як відомо, засліплюють людину, і
вона плутає світло з темрявою, не відрізняє правду від кривди. Виписаний
Г.Штонем портрет геть не відповідає дійсності. Але для того, щоб надати
«викривального» колориту очорнительській картині, автор вигадує фантастичні
епізоди, цілі сюжети з монологами й
діалогами… Скажімо, про те, як Леонід Новиченко возив письменників на зловісні
«нічні бесіди» з Кагановичем. Буквально: «смертельно звужував їх (літературні
таланти) у нічних «бесідах» з письменниками Каганович, а возив на ті бесіди
Новиченко, який, позабезсумнівно, багато чому свого шефа вчив».
Побійтеся Бога, Григорію Максимовичу! Невже Ви були при тому
присутнім?! Чи, може, сиділи за кермом автомобіля, як Штірліц,
чорнобровий-кароокий, енергійний і меткий?!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Де ж причина цих обвинувачень? Г.Штонь малює епізод, який нібито
дає пряму відповідь на питання. За
версією автора статті, академік «списав» кращі думки його і В.Моренця в огляді
української літератури 1941-1945 років для збірника «Бій ішов святий і правий»…
І відверто пише, що з того часу – «день за днем, тиждень за тижнем, місяць за
місяцем… мучився мрією про помсту». Цікаво, чи читав Г.Штонь критичні статті
Л.Новиченка про воєнні поезії Павла Тичини («Матері забуть не можу» та ін.),
які друкувалися у воєнній періодиці? Якби
читав, то посоромився б звинувачувати колишнього «шефа» у списуванні. Леонід
Новиченко цього не потребував, тому що мав і талант, і талан. І Г.Штонь знав і
знає це краще, ніж будь-хто.
Зрештою, у всіх цих звинувачуваннях мала б, за Фрейдом,
прохопитися «обмовка», яка би вказала на істинну причину мемуарної ненависті. І
вона таки прохопилася! Г.Штонь згадав, що Л.Новиченко написав вступну статтю до
збірки Івана Царинного, і додає: «Мені особисто Новиченко не присвятив би й
рядка». Так от у чому істинна причина глибокої образи Г.Штоня на корифея
українського літературознавства, якого, якби не рядитися в геростратівські
тоги, то ще – треба відкривати й відкривати!.. Видатний літературознавець
обійшов своєю увагою такого здібного «учня», яким захоплювалися усі ( з його,
«учня», власних слів), – Григорія Штоня!
Ще біблійні пророки писали, що – горе людині, яка на біле
каже чорне і навпаки. Чи Григорій Максимович усвідомлює свою свідому помилку
(вибачайте за тавтологію)? Пане Штонь, Ви любили Новиченка, як любили його ми
всі? Як ми жадібно його слухали! Тому що він вмів сказати те, про що ми тільки
здогадувались.
Та не топтати, а піднімати треба те колосся забутої ниви, з
якої зерно згодиться і для нинішньої наукової «випічки». Це не засушений
гербарій, а живі злаки. До чого докотилася сучасна література? Що можна сказати
про літературознавство – як її дзеркало? Так звані письменники видають
глянцевими тиражами «художню мову» парканів та вбиралень, а нечисленні критики
вдають, що там є що досліджувати. Доба псевдописьменства і справжнього
критиканства! Але ця немилосердна до культури і духовності доба добре оголює
давні проблеми. І тоді, й тепер, і за всіх часів аж до кінця історії людина
може і повинна зробити вибір у бік особистої порядності. І нинішнім студентам
(та що студентам, – аспірантам, викладачам молодшого покоління!) – як до живої
води, треба припадати до праць таких учених, як Олександр Білецький чи Леонід
Новиченко, вчитися у них самих і в їхніх учнів та послідовників. Сучасний
письменник не годен написати роман за романними вимогами, пише хаотичну
нісенітницю і називає це новаторством. А знайдіть літературознавця нового
покоління (хоч є, звичайно, й винятки), хто може написати таку струнку,
структуровану, багату фактажем, вичерпну й цікаву статтю (і не «мертвими
словами», як той шевченківський дурень, а живими), як перша-ліпша Новиченкова –
ось, наприклад, – «Синхрофазотрони посеред калини», передмова до двотомника
Івана Драча, виданого «Дніпром» 1986 року! Згадайте класичну монографію
Новиченка «Поезія й революція» – це справді конгеніальне розкриття
планетарно-революційного внеску Павла Тичини до скарбниці рідної літератури! А
видана двома частинами книга «Поетичний світ Максима Рильського»! Так, і на
митця, й на критика, естетолога всяка доба
накладає свій відбиток. Але в тому і цінність об’єктивного портрету.
Леонід Новиченко був «відкритою системою» як творча персона, і на схилку життя
прекрасно розумів, що відійде в архів, а що залишиться завжди актуальним,
згодиться наступним поколінням. У вступному слові до згаданої книги про М. Рильського,
де йшлося про творчість поета 1941-1964 років (Київ, 1993 рік), науковець чесно
пише: «Маю надію, що сьогоднішній читач книжки 1980-го року зможе досить легко
відділити в ній чесно здобуті істини від очевидних і минущих нашарувань того
часу, в якому вона писалися» (с.6)
А були в тому часі, як і в будь-якому іншому, й «неминущі» риси. Були, є і будуть люди
совісні, принципові, залюблені у свій фах як у творчість, а не як у засіб
публічного зведення рахунків. І чого б Григорію Максимовичу так сварити ту добу
та її, повірте, культурних світил (на відміну від нинішніх справжніх
свічкогасів…)? В дисидентах він не був, занурився в повноцінне столичне,
культурне життя, не перешкодили його кар’єрі ні станове, ні географічне
походження… Не гречно зводити рахунки, коли з тобою не зводили.
І ще один момент. Невдячний це шлях – прагнути вивищитися за
рахунок приниження великих. Як не згадати вічну євангельську істину: хто себе
применшує, возвиситься, а хто сам себе вивищує, принижений буде.
Л.Новиченко на схилку життя писав про «процеси теоретичного
само– перегляду, але не готової на все «перебудови»». Готова на все
«перебудова», точніше, – оскаженіле ламання – триває. Нинішня доба показала
такі трагікомічні виверти людських амбіцій-егоїзмів, що бракує Гоголів, Щедріних
і Основ’яненків на цей багатющий і безрадісний матеріал. Той лаштується в
шістдесятники через сорок літ після закінчення шістдесятих та пише сам на себе
хвалебні рецензії під псевдонімами, той, обласканий владою, пнеться у «борці з
режимом», а той воює з покійниками… Марнота це, панове.
Малоприємно писати про такі речі. Але, захищаючи добре ім’я
наших колег, які вже відійшли у вічність, ми захищаємо ще й їхню творчу
спадщину. Вона дуже згодиться в майбутніх часах! Зерно залишається, полова
відсіється – у цьому, поміж іншим, один із позитивів тих лихих вітрів, що
гуляють у міжчассі, між двома епохами.
«Мертві сраму не імуть», – як сказано у класичній пам’ятці.
Хай замисляться живі.
Наталія КОСТЕНКО, доктор
філологічних наук,
Олександр ЯРОВИЙ, кандидат
філологічних наук
м. Київ
29.06.11р.