Ментальний код російського фашизму

665

ПЕРЕЧИТУЮЧИ ШІСТДЕСЯТНИКІВ: ЄВГЕН ГУЦАЛО. МЕНТАЛЬНІСТЬ ОРДИ. (К.: ПРОСВІТА, 1996).

Працюючи над літературознавчою розвідкою про Євгена Гуцала (див.: Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти). К.: Смолоскип, 2 вид., доп., 2019), я десь трохи романтично, як на нинішній жорсткий час, писала про те, що апологія дому трансформувалася в творчості письменника в апологію національного дому, де Україна постає в усьому конгломераті історичних і геополітичних проблем. Цитую: «Публіцистична іпостась письменника розкрила мудрого аналітика, глибокого діагноста, знаючого історика, гострого публіциста. Бачимо діапазон  розвитку, який можна означити так: від «орди туману» до «Ментальності орди», де першу метафору взято з раннього ліричного оповідання «Концентричні кола осені», а друга – назва книжки його статей (1996), котра побачила світ уже після смерті письменника (щоправда, більшу частину статей він опублікував за життя на шпальтах «Літературної України»). Створюючи справжній гімн осені у всіх її живописних виявах динаміки й трансформації, ранній Є. Гуцало відтворює словом імпресіоністичний «настрій» природи: «…А потім – кочівницька орда туману,  його завойовницька мла тане, розсіюється, відступає повсюдно…» /…/ Несподівана для Гуцалового читача книга «Ментальність орди» – це  аналітичний розмисел про джерела російської загарбницької політики з глибоким аналізом історичних і літературних джерел, фактів, достеменним знанням історичних реалій та їх інтерпретації минулими й сучасними «коментаторами» від російської експансіоністської ідеології. ««Євразійський простір» у потрактуванні його апологетів, – пише Є. Гуцало, – це, на мою думку, філософія орди і «географічний факт» (П. Чаадаєв) таки орди, яка нині перебуває й завтра хоче перебувати ордою» (стаття «Ментальність орди, або ж творення «Євроазійського простору»») – ця студія була вперше надрукована 1994 р. в «Літературній Україні» і, як це бачимо нині, виявилася аналітико-провидницькою, застережливою /…/ Вражаюча джерельна база, вміння подивитися на факт через призму історичного досвіду, лаконічність і переконливість – усе це характеризує Є. Гуцала як публіциста високого ґатунку, котрий зумів у час X зосередитися на історичному минулому й тривожних симптомах його сьогодення й застерегти українське суспільство від легковажної недалекоглядності. Так Є. Гуцало проходить свій непростий шлях від тонкого лірика-імпресіоніста до глибокого аналітика, являючи справжній, не трибунний, не показовий, а природний, «сродний» самому духові й ідеалізмові патріотизм» (С. 374-375 цього видання).

Однак, у контексті сьогоднішніх воєнних подій в Україні, коли всі наче раптово про  зріли й викинули на смітник історії свої ілюзії щодо неможливості такого трагічного сюжету, іноді апелюючи  до застережливого тритомного роману-дослідження В. Білінського «Країна Моксель, або Московія» (2006, 2008), варто все ж  повернутися і до предтечі, праці  Євгена Гуцала. І, перечитавши її з позиції нинішнього дня, віддати належне і величезній пошуковій та глибокій аналітичній роботі письменника, і його далекоглядності, й застережливій прозірливості. У цих актуальних (і тоді, і тепер – попри те, що адресовані «Україні Кучми»), написаних із прискіпливою уважністю публікаціях, зібраних незабаром у книжку «Ментальність орди», подається не просто зріз окресленої проблеми, а значно більше – анатомія злочинної суті московської орди. Тож я тут не претендую на жодне відкриття чи нові тези – все це вже зробив для нас Євген Гуцало ще 1994 р., – не історик, не дослідник, а тонкий, філігранний лірик. Зробив це, відклавши лапідарне письменницьке перо, вдавшись до неспростовного, жорсткого фактажу і не лише розмислової, а й апріорі застережливої аналітики. Тому не можу відмовити собі в густому цитуванні – і сподіваюся тут на розуміння читачів. Адже краще за все написане відповідальним дослідником чверть століття тому (однак, на жаль, не враховане, не засвоєне суспільною свідомістю) навряд чи можна сформулювати. Хіба шукати аналогії і, що більш ілюстративно, – жахітливі свідчення (ними переповнені наші мас-медіа, і мало хто читає про нечувані звірства непрошених «асвабадітєлєй» без сліз) – свідчення людиноненависництва й людожерства російських фашистів  у нинішній трагічній (але й переможній!) для українців визвольній війні.

Книжка складається з восьми окремих, однак послідовно пов’язаних наскрізною темою й змістом статей про сутність «бродячої Русі», яка «давно вже відірвалася від власної землі», спустошуючи своїм начебто легітимним «примноженням» землі чужі. Яскраві їх назви говорять самі за себе, а тому важливо їх нагадати: «Буслаєвщина, або ж не вздовж, а впоперек каменя», «Безодня, або ж Іван Грозний: «Все воры», «Ментальність орди, або ж творення «Євроазійського простору», «Оргія, або ж ефект мухомора», «Гусячі багнети, або ж Г. Державін: «Поля и грады – стали гробы», «Знак Чечні», «Знак Хіви», «Раби рабів, або ж «Какую Россию мы потеряли?» – сукупно вони  створюють «ікебану національного характеру» сусіда, який судився нам за якимось злим фатумом.

Це був час, коли відбувалися трагічні події в Таджикистані, на  всю «матушку Рассею» безпардонно звучали імена нині почилого в Бозі Жириновського, діяння сумнозвісного генерала Лебедя, в інформпросторі розгойдувалися патріотичні тези О. Солженіцина, а українці проводили свої демократичні акції під гаслом «Україна без Кучми», чия теза «Україна – не Росія» «заговорила» нині не лише вербально, а й у звитяжних боях за саме право залишатися українцями. Письменник щиро зізнається, що від статті академіка Д. Лихачова «Нельзя уйти от самих себя… (Историческое самосознание и культура России)» у ч. 6 за 1994 р. «Нового мира», котрий фактично проповідує російський націоналізм («Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это немало» (С. 3); і подальша теза самого письменника: «Тебе вирізують на твоїй території, а потім ще й беруть на себе клопіт зберігати тебе на твоїй же території!» (С. 11) – уже радикально спростована жахіттями прицільного винищення українського народу в новітній російсько-українській війні:масовими розстрілами, примусовою депортацією, гвалтуваннями, фільтраційними таборами і навіть ноу-хау «військової операції» ХХІ століття –  крематоріями) його постійно «заносить» від «обраного аспекту». Однак письменник бачить у цьому свою логіку. І недаремно. Адже російський фольклор з його домінантами розбою, пресловутим Солов’єм-Розбійником, Іллею Муромцевим, «билинної слави і билинної невмирущості» Ваською Буслаєвим (його реальна історія, покладена на імператив фольклору,  хоч кого зажене у справжній ступор) – правдивий кладезь для глибинних психоаналітичних спостережень і цікавих аналогій – він і послужив Є. Гуцалу адекватним дзеркалом для висновування власних тез: «…Саме про таку свою батьківщину з болем говорив російський поет: «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые…». Хоч би й що казали, проте ленінщина – це не жидомасони, а ті ж самі «добры молодцы», ті ж самі, оперті на філософію марсизму, у загальнодержавних масштабах російсько-злодійські «удаль, отвага, молодечество и разгулье». Інші народи на так званому нашому «євроазіатському просторі» колонізовано не просто російською військовою силою, а ще й віддано на освоєння, на перетравлення, на нову модифікацію саме російським національним характером, саме оцими розбійно-злодійськими «удалью, отвагою, молодечеством и разгульем», а ще ж і тим способом господарювання, яке гірше всякої безгосподарності, а ще ж і тим здирницьким чиновницько-держимордним ладом, який мало чим відрізняється від казармено-тюремного. Тепер от маємо жириновщину. А що після жириновщини?» (С. 15) – запитує письменник, ще не знаючи тоді, в середині 1990-х р., про грядущу еру путінізму, про моторошний для України ранок 24 лютого 2022 року: ось і маємо! Але й попри це з його пера зривається  вирок кремлівському «старшому братові», дарма що зі знаком запитання: «Чи ленінщина-жириновщина фатально неминучі, безсмертні, бо заколовані в національному характері, в самій вдачі народній, бо, власне, це є буслаєвщина – від Васьки Буслаєва – на часи минущі, йдучі й грядущі?» (С. 15). Якщо про недавні метаморфози присутності/нібито відсутності/чи справді уже відсутності одіозного Жириновського ми вже начувані, то феномен братця-молодця завойовницької «доблести» й «удали» розкрився нам у всій його страшній ницості й ненажерливості тепер, у трагічному в контексті наших потрясінь «братерським визволенням» – визволенням від самого нашого права на незалежне життя.

Пропустимо не менш цікаві, колористичні й історично та документально підкріплені  спостереження письменника про «Русь хмільну» (звідси і назва розділу – «Оргія, або ж ефект мухомора»), де панує «п’яний дух, і він потребує хмелю, п’яності, сп’яніння, інакше він уже не спроможний бути  не те що п’яним духом, а навіть просто духом, перетворюється на ніщо, на якусь прямо протилежну, самогубну субстанцію…» (С. 85). Нічого вам це не нагадує?!. «А тим часом… Васька Буслаєв скаче!  Скакав і скаче. /…/ Бо вимагають «інтереси Росії», а «інтереси Росії» завжди розумілися однаково …» (С. 17) – і цього вже ніхто не може спростувати, навіть обережні прихильники ілюзорного перемир’я.

Автор проводить паралелі з Сибіром («Одно освоение Сибири чего стоит!» – захоплюється академік Д. С. Лихачов») (С. 17); (додам до Гуцалового і власний пасаж: існує цілий шеститомник Задорнова-старшого про освоєння Сибіру й Далекого Сходу, виданий у 1977-79 рр.), і особливо яскраві – з Новгородом. Останній за свою непокору й незалежництво – а новгородці зберігали в своєму ментальному коді «колись принесені з Київської Русі в Новгород традиції народовладдя», тому й мали бути у контексті фрази-зізнання Івана Грозного «РУССКИЕ МОИ все воры» «неминуче знищені». Бо були «активно чужі й ворожі по-азіатськи тиранічній Москві» (С. 24).  У 1570 р. Новгород зазнав особливо жорстокої розплати: «Московська рать підпалювала новгородців живцем, кидала на волховську кригу (сучасні жителі Новгорода, як пам’ять про ті жахливі події, зберігають назву ріки Волхов – Красна, і то не тому, що сама річка величава, з мальовничими берегами, а тому, що червоніли-пінилися її води від крові новгородців), не милувала навіть немовлят, – годилися всі канібальські способи знищення єдинокровних і єдиновірних. Християнин цар Іван упивався живою кров’ю разом з релігійним воїнством. «Русские мои все воры». А так знищити свій же таки город,  а отак відняти у десятків тисяч  безвинних новгородців їхнє життя – це гірше злодійства, цьому й слів не добереш», – обурюється Є. Гуцало (ми ж на споконвічній українській землі маємо право означити подібні звірства містким і точним словом – геноцид). І продовжує: «Але під час звірячої оргії (даруйте, біблійні «львы рыкающие»!) віднято не тільки життя людське, а й усілякі скарби. Було пограбовано церкви й монастирі, конфісковано ікони, коштовності…» (С. 19). Читаєш Гуцалові свідчення/спостереження про історичне злодійство «білокам’яної», про те, як з початком 1990-х р. масово розкрадався Чорноморський флот – своїми ж, а не українськими націоналістами, та інші його спостереження того часу, порівнюєш із сьогоденним мародерством російської босоти у військовій формі, і бачиш, як маліє розуміння  цінностей і дрібніють апетити завойовників – всі ми знаємо нинішній асортимент награбованого цими «молодцами». Якби не одне але… Ці ненаситні кровожери беруть данину нашими життями, життями дітей, обпалених війною, понівеченими долями й зруйнованими містами, вулиці  яких перетворюються на цвинтарі. У «суті довготривалої агресії Москви щодо Новгорода» письменник, за його зізнанням, набирається «відваги читати і розшифровувати все подальше й теперішнє протистояння Москви Україні, чий дух також був і є активно чужий і ворожий духові «білокам’яної»» (С. 24), апофеозом чого й стали події лютого-квітня 2022 року. І в цьому контексті хочеться запитати: «Де ж ви зараз, новгородці? Де ваш голос протесту, освячений генетичною пам’яттю?». Молох імперії перемолов останні її залишки…

Постійно звертаючись до реалій своєї сучасності, середини 1990-х р., Є. Гуцало нагадує: «… а коли ж буде повернуто  в Україну ті релігійні, мистецькі та інші цінності, які Росія на нашій землі грабувала віками, і які є таки нашою національною гордістю, а не великоросійською національною, котра – себто великоросійська національна гордість – звикла живитися українською національною гордістю як своєю власною?» (С. 21).

Апелюючи до спроби реанімації «євроазіатського простору», Є. Гуцало пише про  це як про витворену «братнім народом» метафізичну підвалину і російського етносу, і російської державності, яку «видають за культ, до ритуального поклоніння цьому культу силувано залучають інших» (С. 34), а культи ж бо завжди потребують жертв: і ритуальних, і навіть ірраціональних, вчинених із особливим, патологічним звірством безрозсудних  «удали, отваги, молодечества и разгулья», помноженими на неконтрольовану заздрість до досить облаштованого життя/буття ненависних «старшим братам» українців. І тут знову ж таки звучить влучний діагноз Є. Гуцала, котрий раз-по-раз апелює не тільки до російських класиків (Г. Державин, О. Герцен, П. Вяземський, П. Чаадаєв, В. Жуковський, О. Пушкін, М. Чернишевський, Ф. Достоєвський, О. Грибоєдов, О. Блок та багато ін. чи ближчого до нашого часу О. Солженіцина), а й істориків – (М. Ломоносов, С. Соловйов, М. Шелгунов, Д. Лихачев, Погодін, Дітер Гро, І. Бєляєв – перелік можна продовжувати), котрі як мантру повторюють заклинання про «подвиг на пользу России»: «Причому цей подвиг, як і інші подібні подвиги (так і хочеться слова подвиг/подвиги взяти в лапки – Л.Т.) звершується неодмінно коштом і за рахунок «дикарей», які чомусь вперто не розуміють  ні «подвига на пользу России», ні подвигу Росії на їхню ж таки  дикунську користь, і обидві ці благодійницькі користі треба дикому дикунові вбивати в голови силою вогнепальної зброї, бо якісь інші способи йому ніяк не підходять. Ну хіба ж це не трагедія орди, яка хоче бачити себе в ролі і благодійника, і місіонера?! Важко порятуватися від сарказму. Хочеться послатися на «місіонера» В. Налівкіна (автора нарису «Туземцы» – Л.Т. ), котрий у своїх спогадах про цих самих благодійників писав, що «вони так нещадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними не було змоги», і що «бродяча Русь» була «на незмірно нижчому щаблі, ніж осілий туземець»» (С. 36-37) – звідси й неприхований розгул заздрощів до тих, кого Кремлем велено «визволяти» від облаштованого життя. Чому  ж тоді маємо дивуватися здивуванню зайшлих поборників «русского мира», що в українських селах вибудовано пристойні цегляні будинки, а в їхніх господарів є ноутбуки та солодка «Нутелла» для дітей.

«Як раніше – так і тепер. І все це один і той самий «євроазійський простір» з одними й тими самими безрозмірними історичними іграми благодійників-місіонерів (і тут також варто було би взяти останні слова у лапки, хоча читач це зробить і сам – Л.Т.), «уничтожающих без разбору их имущество, жен и детей» (С. 38) – наче сканує день сьогоднішній з усіма його жахітливими звірствами письменник. «Благодійництво», оплачене тисячами смертей, розбитими містами й долями; на сьогоднішній день з України евакуйовано удвічі більше людей, ніж було під час другої світової, а сімсот тисяч, за даними омбудсмена, депортовано до сусідньої країни, де їм пропонується для проживання той таки колись «освоєний» Сибір і Далекий Схід…

«За російським військом, за російською зброєю неминуче мала прийти російська колонізація (бо ж «московська зараза» – поетапна, розрахована на перспективу, а коли так, то, скажімо, спробуй сьогодні носитися з кордонами, це – не в природі, це – поза перспективою!)» (С. 43), що, за Є. Гуцалом, співзвучне відомій фразі О. Солженіцина «Как нам обустроить Россию».  Цей  примусовий алгоритм загарбницьких дій ми бачимо з 2014 р. Тож розбити саму цю перспективу, а не лише деморалізоване злодійське військо «старшого брата» – таке наше насущне завдання, яке успішно реалізовують незламні захисники України. Однак переконуємося, наголошує письменник, що «все її облаштування – це завжди й скрізь один і той самий хворобливий процес, процес-хаос, процес-розклад, бо ж, як правило, задумане національними проводирями й пророками облаштування Росії неодмінно передбачає  й процес її облаштування ще й на чужих територіях, як це почалося понад сто років тому, скажімо, в Туркестані – правдиво розказано В. Налівкіним, почалося – й триває тепер» (С.44-45), увійшовши у незворотну фазу апофеозу російського краху. (Про це, принагідно кажучи, певною мірою попереджав Єгор Гайдар у книжці 2007 р. «Загибель імперії: Уроки для сучасної Росії»). Про це, власне, й написано Гуцалові розділи «Знак Чечні» та «Знак Хіви» – переконливо подані  промовисті знаки історичної звироднілості метрополії на тлі винищення цілих народів. «Ви помітили, звичайно, – звертається до читача С. Гуцало, – як російські війська все далі та далі від білокам’яної  несуть лінію за лінією, в глибину Кавказу, підкорюючи вільні народи, які з незрозумілої для колонізаторів  причини осмілюються боронити свою землю і незалежність. Ото ніяк не хочуть всунути голову в ярмо, а якщо не хочуть – нещадно відрубати непокірну голову (Державін: «О Росс! О род великодушный!»). Параноїдальна агресивність, параноїдальна ескалація насильства, й водночас Єрмолов розсилає по всій Кабарді прокламації, запрошуючи довіритись добрим намірам Росії, а кабардинські вожаки, які зостануться в горах і не підкоряться, оголошувалися зрадниками і ворогами Російської держави» (С.114). Нічого це нам не нагадує сьогодні?!.

А ось тут – упізнаєте? – ще одне дежавю: «Й ось після того, як Росія в минулому столітті так тяжко завойовувала Чечню, й ось після того, як сталінська Росія депортувала Чечню з Чечні, й ось після того, як Чечня повернулася в Чечню, тепер уже єльцинська демократична (?!) Росія вторгається в Чечню, щоб ракетами й бомбами загнати її в Федерацію, оголосивши весь чеченський народ, який бореться за свою незалежність, збройними бандформуваннями, в той час як вона в цій історичній обстановці сама є бандформуваннями,  – власне як була вона бандформуваннями і в минулому столітті, коли завойовувала вільний чеченський народ» (С.118). Отож, сформульовано гранично чітко! Письменникові часто-густо важко стримати емоції. «Та що ж це за Федерація така, та що ж це за людиножерна її  така Конституція, в ім’я яких найсучаснішою зброєю винищується народ, та що ж це за імперський дух такий, котрий із сатанинською люттю має знищувати впродовж століть дух іншого народу!» (С. 118-119) – риторично запитує він.

Так, автор чітко прогнозує тяглість основної «хвороби» приреченого на власну погибель суспільства ницих рабів: «Росія стояла на рабстві й на будь-яких формах закріпачення – й так само стоїть на різних формах закріпачення сьогодні. І чи не дивно, що розкріпачуватись вона не хоче, весь її державно-народний організм чинить опір цьому вкрай потрібному для неї ж, як і для інших, розкріпаченню? Мабуть, дивно для інших, але для неї не дивно, бо чого б ото аж дуже дивуватись з себе самої…» (С. 157).  І досі не хоче, й не збирається, впиваючись закривавленими «трофеями» та кров’ю тисяч безневинних жертв уже в сучасній Україні, перетвореній загребущою «армією порятунку» на відкриту рану на мапі світу – того світу, який так довго закривав очі на зміцнення й брехливо-маніпулятивне «обґрунтування» цієї «трупної ідеології», як її називає Є. Гуцало, що загрозливо дихає тепер на цей не зовсім ще прозрілий світ смертю… Письменник, звісно ж, розуміє, що рабство/кріпацтво передбачає «деспота-самодержця», наголошуючи на тому, що ми (тобто Україна середини 1990-х р.) є свідками , як «материнське лоно Росії, яке в різний час із неминучою запрограмованістю народжувало і самодержців, і диктаторів, сьогодні з того самого незмінно живородящого лона намагається випродукувати чергову «сильну руку» – хай то юний монарх з династії Романових, чи хай то психопатична гілка з якогось кривого юридичного дерева» (С.160). (Ця «сильна рука» дістала вкрай виразне означення – путінізм). Точний письменницький діагноз, який уже тоді, чверть століття тому, закликав нас до пильності, адже в книжці постійно наголошується на зачарованому колі «русской идеи», «русского дела», «русского начала, во всем его объеме», яке знову й знову виводить на ті самі манівці пошуку «величі Росії», яку можна відродити лише ціною крові «братніх народів». І, біда наша в тому, що «на авансцені її новітньої історії, як завжди, є гострий попит на її «розбійну красу» (С. 172).

А ось і точний портрет уже нашого сьогодення, змальований Є. Гуцалом  у середині 1990-х р.: «Забальзамований «Ленин и его шайка» (філософ Ільїн), забальзамована трубна ідеологія (краще й не скажеш! – Л.Т.) – усвідомлюють це чи не усвідомлюють нинішні апологети цієї трупної ідеології – водночас означає прагнення забальзамувати й самих себе, ще відносно живих, і самозвано покласти самих себе, забальзамованих і відносно живих, у мавзолеї власних ілюзій, щоб задурманений наркотиками брехні і фата-моргана комуністичної Білої Арапії народ бив їм поклони в їхніх прозорих індивідуальних мавзолеях, як ото бив і б’є у московському мавзолеї…» (С. 157). Хіба про індивідуальний бункер тоді ще не йшлося…Письменник змальовує апокаліптичну картину уявного мавзолею забальзамованих  «народів Росії» у межах так званого СНД й не стримує своїх емоційних аргументів, надиктованих здоровим глуздом: «То до якого ж це оруеллівського оскотиніння власної психіки треба дійти й люто триматися за це своє оскотиніння, щоб прах покійника (Великого Пса, як звістував у своїх пророцтвах Нострадамус) був живіший за цілі живі покоління цілих живих народів…» (С.151).

Тож «трупна ідеологія» (відчуваєте, які смисли закладено у цьому визначенні: не один і не два!), що протягом десятиліть підживлювала хвору психіку своїх апологетів і нині  відверто живиться маніакальними ідеями, безсоромно оприлюдненими своїми мініпулятивними мас-медіа, показала всьому світові нечуване оскотинення не тільки російської сатанинсько-патологічної армії, а й загалом усього суспільства, звихненого на ницих помислах, що не мають нічого спільного з правом називатися людьми. Тримаючись на «понадісторичному злодійстві-воровстві» (Є. Гуцало), воно показало себе на вулицях і в будинках Бучі, Ірпеня, Бородянки, у містах Чернігові й Харкові,  у стражденному Маріуполі, в інших містах і селах нескореної України… Думається, якби доля розпорядилася так, що Євген Пилипович став би свідком цих трагічних нинішніх подій, він би ще з більшою сугестивною силою розгорнув би свої  оцінки «трупної ідеології» на сторінках доповненої книги. Бо наче передчував: «… а де наш день, коли ми знайдемо себе серед людства, і хто перелічить усі оті біди, які ми звідаємо до звершення наших доль?» (С. 31).

Є в Гуцаловій книжці також слова, що окреслюють діагноз ворожого нам суспільства «білокам’яної»: «Московська оця зараза – тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою…» Ба більше, більш точно: «Хаос. Саме хаос – у цьому був переконаний П. Чаадаєв – лежить в підоснові російського буття. Але ж не тільки хаос, а й, скажімо, відсутність усвідомлення минулого. А й дух загального рабства.  А й моральна байдужість. А й відсутність щирої віри…» (С. 30). І знову: «Хаос, руїна, розбій – постійні складові однієї і тієї самої ментальності» (С. 36).  Як і неспростовний діагноз російській ментальності: «М. Бердяєв правий, що російське духовне життя  більше виражено у своїх крайніх елементах, – і тут він дуже близький до Ф. Достоєвського, який говорив про «безодню» російської душі,  яка – феномен завжди наявний і вічний. Так – завжди ірраціональний, неорганізований і невпорядкований елемент, хоч би чого це стосувалося, в тому числі – кривавих подій у Чечні, яку ввергнуто в достоєвську «безодню», яку піддано деспотично-тиранічній вакханалії озброєного до зубів ірраціонального, невпорядкованого елементу, коли, ясна річ, ніяк не йдеться про придушеність нормами цивілізації, а про цілковиту їхню відсутність, коли Росія не здатна зрозуміти, що, знищуючи Чечню, вона знищує саму себе, хоча, звісно, не в однаковій мірі» (С.122-123). Звідси – й основоположний висновок: «Шовінізм завжди аморальний, великодержавницькі амбіції завжди аморальні – й не вкладаються в норми загальнолюдської етики. Російський шовінізм – це  вічно жива фельдфебільська вдова, яка з мазохістською  насолодою батожить сама себе, водночас упиваючись чужою кров’ю, наче квасом…» (С.124-125). «Денацифікація» – новотвір із сучасного словника шовінізму.

«Фігурально висловлюючись, Росія мічена знаком Хіви. «Бог шельму метит». Цей знак можна назвати й знаком Чечні. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком України (а тепер – і більш конкретно: знаком Бучі. Знаком Ірпеня. Знаком Чернігова. Знаком Маріуполя… – Л.Т.). Хоч як назви, а суть зостається споконвічно незмінною» (С.141). Ще раз переконуємось у самоочевидності банальної істини, що історія вчить тому, що нічому не вчить. Бо й справді, наче «якийсь невмолимий пекельний дух знову й знову повертає буття «на круги своя». Невмолимий провісницький Еклезіяст! Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проносилися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Галлея!» (С.141). Вже йшлося про застережливе провидництво вдумливого письменника. Та варто на цьому ще раз наголосити «І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми знову є свідками лихої з’яви комети Галлея її злої історії, а ця ж бо комета її історії своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля» (С. 141-142), – завершує свої думки щодо невідворотності історичних подій письменник. На жаль, не помилився прозірливий Євген Пилипович: зловісна комета Галлея впритул наблизилася й до нас, втягнувши українську землю у вогненне кільце, демонструючи всьому світові драму світового масштабу, означеного О. Довженком  у 1940-х рр. як «Україна в огні». Єдине уточнення: зачепила своїм «смертельним хвостом» також  інші країни, поставивши світ на межу третьої світової війни. І ще вичерпніше: «Варварська боротьба, варварські методи – як у тодішні, так і в недавні часи (і особливо, в часи сьогоднішні – додамо з перспективи нинішніх подій – Л.Т.), їхня ефективність не те що нульова, а завжди з історично відчутим знаком мінус, ще одна вражаюче колоритна картина отієї зафіксованої Ф. Достоєвським «безодні» російського менталітету, від якої ніколи й нікуди не подітися, бо так судилося, бо така не зовсім і загадкова містика психіки, чиї параметри начебто не піддаються визначенню, та як же не піддаються, коли піддаються, хіба що не дуже в приємних конкретних характеристиках» (С.65-66). До цього немає чого ані додати, ані відняти: кожен може проілюструвати письменникову тезу жахливими прикладами побаченого й пережитого.

Тож на яке покаяння цього недо-народу  і цих недо-людей ми можемо розраховувати?! Це я про майбутній Нюрнберг, який, звісно ж, неодмінно буде, але який – з-поміж заслуженого покарання – передбачає також покаяння – не вдаване, не ілюзорне, а екзистенційно вглиблене, щиро пережите на рівні прозріння й закріплене моральними нормами, як це було в історії нацистської Німеччини.

Чітко структурована за розділами, ба навіть параграфами – відповідно до тем/проблем, густо насичена історичними фактами, подіями, прізвищами, ремінісценціями (бракує хіба бібліографічного апарату, бо ж кількість цитованих автором джерел – вражає), ця книжка сьогодні відкриває нові, більш оголені смисли, розкриваючи передісторію, засади, підґрунтя тієї ментальної «безодні», яка ніяк не може насититися чужою бідою й перестати заковтувати все нові й нові ласі шматки чужого благоденства.

Звісно, сучасні автори напишуть свої промовисті книжки, гідні нашої уваги. Однак, переконана, Гуцалова невелика за обсягом книга «Ментальність орди» не те що не втрачає своєї гострої актуальності, а й мала би бути в активі не тільки політологів, коментаторів, журналістів, радників усіх рангів, котрі нерідко цитують зарубіжних дослідників, оминаючи інші джерела (а ті, своєю чергою, не цитують – бо просто не знають, дослідницько-публіцистичної праці Є. Гуцала), адже за своєю фактологічною базою, прозорістю коментарів і спостережень, сугестивною енергетикою має стояти в обороні нашої Незалежності нарівні із Шевченковим: «Борітеся – поборете!»

…У той час, коли народжувалися ці гострі Гуцалові публікації й прикрашали собою шпальта «Літературної України», я працювала в редакції цієї тоді шалено популярної газети й добре пам’ятаю редакційні візити Євгена Пилиповича: завжди серйозний,  зосереджений, чимось заклопотаний, він все відкладав на потім наше з ним інтерв’ю («Та ще втигнемо!» – такою була його неодмінна відповідь). На жаль, відкладеній розмові так і не судилося відбутися:  передчасна смерть забрала від нас талановитого письменника, котрому так боліло серце за Україну. Якби  ж я могла повернути час назад і задати письменникові всі ті запитання, які зараз набирають ще більшої актуальності!

І насамкінець. Пропоную українським видавцям повернутися до нашої «золотої скарбниці» й  заснувати тематичну серію художніх і публіцистичних творів,  щось на кшталт «Антиімперської бібліотеки України», куди ввійшли би твори відомих українських письменників, зокрема,  шістдесятників: Івана Дзюби, Валерія Шевчука, Євгена Гуцала, антологія вибраної поезії Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського та ін. і які мали би перспективу для перекладу іншими мовами світу. Здається, Україна вже має дозріти до розуміння пропаганди свого активного Слова у світі – і не тільки молодих сучасних авторів, а й їхніх засадничих  предтеч.

                                               Людмила Тарнашинська,

доктор філології, професор, керівник Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!