Мемуарна проза Романа Іваничука

189

Є автори, які
втомлюються писати і яких утомлюєшся читати. Якась світоглядна одноманітність,
екзистенційна печаль, що поволі переростає в нав’язливий страх. Страх
неіснування, страх смерті.

За всі роки мого
спілкування з людьми я знав лише одну людину, яка незадовго до свого відходу
говорила, що не боїться смерті. Оскільки ця людина вмирала від раку, то тільки
мене й запитувала: «Я смерті не боюся, тільки не знаю, чого тяжко так мушу
вмирати?..» Його зболене риторичне запитання залишилося без відповіді, бо що
міг йому відповісти я, котрий сам ще не знає відповідей на ці прості й вічні
запитання…

Жанр спогадів,
мемуарів, за великим рахунком, є нічим іншим, як людським підсвідомим бажанням
навчитися говорити про вічність, у якій тебе не буде. І тут теж залежить від
світоглядного, естетичного і етичного вміння говорити. Долаючи страх
замовчування, письменник (митець узагалі) приходить до філософського розуміння
вічності, в якій важливим ферментом залишається індивідуальний дух людини,
якому підвладний час і простір, який сам є часом і простором.

Не буду
стверджувати, що Роман Іваничук свою нову книжку мемуарної прози писав з огляду
на вище сказане. Але так чи інакше він говорить про світ, у якому хоче
зафіксувати своє існування в конкретному часі й просторі. А разом із тим
розповісти про людей, які були з ним, були свідками його присутності. Час – це
люди, які були і яких уже нема. Без розуміння цієї банальної правди
письменникові рідко вдається вирватися за межі індивідуального творчого і
фізичного небуття.

Роман Іваничук –
талановитий оповідач. Кожна історія, розказана ним, є історією універсальною в
своєму індивідуальному вияві. Для створення ефекту інтимності розповіді, а
звідси й більшої довірливості, письменник вдається до форми діалогу зі своїм
зримо-уявним співрозмовником, – коханою жінкою («Любкою» – «моя Любка»), де
форма звертання не є формою імені. Тільки в одному з цих оповідань («Намисто з
карельської берези») є уточнення імені коханої жінки – Ніна («Нінко»): «Таки
прийшла до мене Нінка – моя остання доля. Була вона такою самою, як під час
нашого знайомства – іншою ніж інші… І на всю решту життя, яке мені залишилося,
запам’ятаю: стоїть переді мною вродлива, із зеленим світлом в очах, з печаттю
віку на обличчі русява жінка, на її поясі з правого боку висить, немов жіночий
оберіг у гуцулки, непотускніле, непокришене, з алебастровим полиском намисто з
карельської берези. І я добезміри щасливий втямлюю: це – згода.

Ти бува не
приревнувала до мене Ніну, моя кохана Любко?

І чую її
відповідь – як завжди, з іронічним відтінком: «А хіба можна саму себе
ревнувати?» (с.79).

У наступному
оповіданні «У Косові над Гуком» письменник продовжує оцю індивідуально-космічну
ораторію кохання: «Я й тепер, коли ти стала моєю, у всіх жінках, які мені
зустрічаються, байдуже минають або ж і подобаються, бачу тільки тебе; кожну
жінку я порівнюю з тобою, в кожній намагаюся уздріти риси твого обличчя й твого
характеру; кожне почуте від знайомих жінок слово я повторюю в думці твоїм
голосом, в такий спосіб перевіряючи його вартість, я навіть подумати не можу,
що ми могли б розійтися, й твоє місце в моєму серці зайняла б інша – все одно,
вона була б тобою, мала б твою усмішку, твої очі, брови, уста, твій
темперамент; інших прикмет жіночої вроди я вже давно не знаю – тільки така, як
ти, могла бути призначена для мене долею. Та власне – лише ти, не інша, й ніякі
метаморфози неможливі, для мене на всьому світі існує тільки Любка, і яке то
моє щастя, що Бог послав тебе мені! Ти моя доля, моє життя, призначення і неминучість,
я не міг би розлучитися з тобою так само, як із собою самим, наша розлука була
б розлукою з моїм життям, й тому я не виходжу з дива: як це сталося, що двоє
чужих людей з різних кінців нашої землі – через роки, через майже все життя
невпинно наближалися одне до одного, щоб зустрітися й зостатись разом назавжди…

То воля Господа»
(с.83).

Я свідомо
зацитував ці фрагменти, бо вони є найвеличнішими взірцями інтимної поезії в
прозі, написаними українським письменником у новому тисячолітті. Саме так це треба
сприймати, не дошукуючись побуто-міщанської інтриги чи злорадства.

Іваничук усе
прекрасно розуміє і усвідомлює, маю на увазі тактовність особистого сімейного
життя, але літератор бере в ньому гору, і від цього індивідуального прориву
міщанського табу виграє він і наша література в цілому, позбуваючись
псевдоцнотливих моральних засторог. Бо Іваничук уміє поіронізувати над собою,
робить це опосередковано, але вишукано. В оповіданні «Морська зірка», в якому
згадує про свого старшого приятеля, письменника Володимира Гжицького, Іваничук
розповідає про пізню любов Володимира Зеновійовича: «Я, тоді ще зовсім молодий,
поцікавився, як виглядає кохання в поважному віці. Й відказав Гжицький із
притаманним йому гумором – то ще одна рятівна риса його характеру, – та
вчулася в його відповіді гіркота: «А так, як і в молодому – тільки без прежньої
гордості…» (с.28-29).

Роман Іваничук
відданий і вірний друг. Він не відмовляється від друзів, навіть якщо вони
сьогодні в очах спільноти є людьми одіозними. Наприклад, той же Володимир
Яворівський, якого в дружньому колі письменники між собою називали
Володя-Баламут. Хоча вкрадається й сум: з того товариства, яке колись його
оточувало, – Володимир Яворівський, Богдан Стельмах, Роман Кудлик, Дмитро
Герасимчук і Ніна Бічуя, – дружнє спілкування збереглося тільки з останньою.
«Дружба, зрештою, стала для нас необхідною: з роками наше товариство змаліло, й
нас залишилося тільки двоє. Володя-Баламут виїхав до Києва, замкнувся у своєму
кабінеті Богдан-Красунчик, помер Думітраш-Добрий і Роман Непутящий знайшов для
діяльності свою орбіту. Я з ними зрідка спілкуюся, а з Ніною майже щодня»
(с.79). Але з якою любов’ю, внутрішнім захопленням розповідає Іваничук про
талановитого інженера-нафтовика, винахідника й жартівника Андрія Канюгу-Льорда
(оповідання «Срібна попільничка»), скульптора Еммануїла Миська-Мілька
(оповідання «Саморобний пістоль»), артистів Богдана Анткова, Богдана Коха,
Федора Стригуна, Богдана Ступку, Юрка Брилинського, режисера Сергія Данченка
(«Люлька з червоного дерева»). В останньому з оповідань Роман Іваничук
розкриває назву книжки: колись у нього була колекція люльок, одну з найкращих у
цій колекції письменник подарував Сергієві Данченку: «(…) з однієї полиці,
з-поза скла визирала моя кунсткамера з колекцією люльок, й він не міг відвести
від неї очей. Були там звичайні побутові люльки, подарункові з гуцульською
інкрустацією, козацькі черепульки, одна, яку випросив у білоберізького гуцула,
схожа на саксофон, й посередині тих скарбів пишалася вигнута, з головатою
чашечкою й довгою піпою люлька з червоного дерева, яку я купив за добрі гроші у
Ґданську: нею я дорожив майже так, як мольфарською барткою з колекції
гуцульських топірців» (с.69-70). Власне, й запропонована мемуарна проза
Іваничука є нічим іншим, як колекцією його приватної кунсткамери – пам’яті…

Розказує
письменник і про свій родовід, який відкрився йому випадково, коли він знайшов
спогадові нотатки свого батька (оповідання «Мольфарська бартка»): «Мої
відомості про родовід Іваничуків дуже скупі, вони не сягнули далі діда Миколи,
який помер у рік мого народження, й окалічілої бабусі Палагни, котра, як це
часто буває з причин жорстокості немилосердного Бога, пролежала на печі до
вельми глибокої старості» (с.31); «Миколу кликали Бобиком, хоча в його метриці
було записано інше прізвище, однак він водно твердив, що справжнє – то Бобик, а
Іваничуками обидвох братів назвали за ім’ям їхнього дєдя Іванчика; Штефана ж
дворові люди прозвали Грайком, бо не розлучався він з дримбою та сопілкою,
водно награвав, а до роботи був лінивий, через що дідич його прогнав і Штефан
згодом осів у сусідньому з Пилипами селі Тростянці, де й дав початок другій
гілці іваничуківського роду» (с.32-33).

Славним
прикарпатським Атенам – селу Криворівні – Іваничук присвятив оповідання
«Знайдена фотографія» і цикл «Криворівенські етюди (мозаїка)», філософськи
пояснюючи своє захоплення цим селом: «Усі мої мандрівки – то немовби прощання з
тими краями, де я викохався й серед яких здавався самому собі вічним, мов ті
хімчинські пагорби, що колись мені, малому, заступали дороги, стежки й вивози
до таємничого, сповненого загадок та несподіванок гірського пасма, яке лише у
сніжні зими прозирало крізь безлисті ліси до мого Трача величними білими
банями, що підпирали славу сизого неба, тримаючи на собі його ваготу» (с.87).

Окрема розповідь
присвячена тримісячному перебуванню Романа Іваничука у складі делегації ООН у
Нью-Йорку («За синім океаном (реставрація)») восени-взимку 1979-1980 років.
Симпатичним виглядає тут образ Анатолія Головка, начальника відділу кадрів МЗС
УРСР, який, на думку Іваничука, став прототипом образу Кирила Заболотного в
романі Олеся Гончара «Твоя зоря». З еміґрантських літераторів заслуговують
уваги контрастна оцінка Юрія Косача, й меншою – компліментарна – Леоніда
Рудницького. Взагалі, ця оповідка є найбільш безликою, за всього бажання
Іваничука дати об’єктивний зріз подій і людей. І навіть його зізнання, що він
відвідував порнокіно, з авторськими алюзіями на сучасну українську літературу,
не рятують від цієї безликости: «(…) я відвідав порнокіно, в якому за п’ять
доларів мав право дивитися весь день на несусвітню соромоту, і втішно
констатував, що в нас таке неможливе, що така гидота в нас ніколи не буде
леґалізована… Нині ж однак я вже встиг переконатися, що подібний бруд мусить
займати місце в демократичному суспільстві: незважаючи на протести таких
цнотливців, як я, наші книжкові магазини заполонила порнолітература винничуків,
кокотюх, подерв’янських та карп – і на це нема ради!»… Напевне, таки правда, що
окремі теми свого життя будь-який письменник ніколи не розкриє об’єктивно і
відверто. Коли в розмові з Іваничуком я запитував, чи готовий він написати
відверті мемуари з відвертою оцінкою його знайомих, Роман Іванович лише руками
розвів: «Ти хочеш, аби мене прижиттєво каменували?!»…

Але це мої
особисті закиди до розкриття теми, де автор міг би бути відвертішим. І якщо
Іваничук вже не боїться бути відвертим у розкритті окремих сторінок свого
інтимного життя, то про ідеологічний контекст співжиття митця у тоталітарній
державі, чи як сам письменник визначав цей період свого життя за усвідомлений
валєнродизм, Іваничук залишає цю сторінку «на відкуп» наступним поколінням…

Попри ці короткі
критичні зауваги, відзначу, що мемуарна проза Романа Іваничука «Люлька з
червоного дерева» є ще одним талановитим сходженням на вершини читацького
зацікавлення. Іваничук залишається письменником талановитим, контрастним,
справжнім. Цей життєвий і естетичний досвід залишається актуальним, дієвим і
колоритним. Навіть у тих випадках, де Іваничук ховається за літературу, він все
одно залишається українським письменником-мислителем, який долає індивідуальні
стереотипи й індивідуальний страх і йде до читача. І дорога ця триває…

 

м.Івано-Франківськ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!