Кілька споминів
про батька
Якось відомий
чоловік все допитувався у мене, яка була «творча лабораторія» у мого Батька,
тоді вже покійного, лауреата кількох літературних премій, у тому числі
Шевченківської.
Я щось відповідав
йому, та відчував, що відповідати геть не знаю що, бо і якоїсь «лабораторії» у
нас ніколи не було. Була лита глиняна хата (з кінця 50-х років), обкладена
пізніше білою силікатною цеглою, шість на сім метрів та поділена на сіни, кухню
з плитою та піччю, прихожу та спальню. До цього батьки-вчителі жили у чужій
«найманій» хаті («квартирі») у селі Устимівці, стіни якої щозими промерзали
наскрізь, можливо, від чого я нажив собі кашлюка, а старший на кілька років
брат Борис помер у вісім років (офіційно від білокрів’я). Ще раніше батьки
змінили кілька таких «квартир», доки спромоглися «вилити» собі згадану вже
хату. Сюди ж переселилася і бабуся Марія, яку виселили із її оселі в тисяча
дев’ятсот п’ят¬десят дев’ятому році при створенні Кременчуцької
гідроелектростанції (дід Кирило загинув на Кіровоградщині у січні сорок четвертого
«чорнорубашником»).
Борги за «нову»
хату батькам вдалося сплатити якраз до п’ятдесятої роковини революції, бо
Батько брав у борг (на десять років) ніби у колгоспі, що звався тоді ще іменем
Димитрова (який, мабуть, часто навідувався в Устимівку).
І тепер, коли
заходжу у дещо перебудовану нашу хату, все роззираюсь у пошуках тієї «творчої
лабораторії».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пам’ятаю, що до
переїзду Батька у полтавську газету, яка звалася «Комсомолець Полтавщини», він
часто сидів за письмовим столиком у спальні (мені тоді туди заходити було
строго заборонено, а тим більше («не дай бог!») брати зі столу якийсь папірець.
Батькового побуту
у Полтаві я практично не знав, відвідуючи його вряди-годи, та знаю, що був у
нього круглий розкладний стіл (куплений у комісійному магазині), чи не єдиний
із «справжньої» мебелі його службової квартири, яку як виділили, так і забрали
через численні анонімки «колег» у різні інстанції («сім’я не їде, а він сам»).
Сюди інколи
навідувалися письменники Тютюнники – Григір та Федір – або й київські друзі-товариші
Борис Олійник, Іван Драч, можливо ще дехто; забігали й полтавці.
При такому
«бурлакуванні» важко щось говорити про «творчу лабораторію».
Відносно
розміреним (зовні) життя стало після повернення Батька додому в Устимівку, хоча
він ніколи і не називав це село «своїм». «Своє» – Пугачівка – було десь на дні
«штучного моря» – так вимагала партія і держава.
Він повернувся
працювати у школу (звільнений із газети одним із своїх «учнів», новоспеченим
редактором), вірніше, у дві сусідні восьмирічки (годин німецької мови завжди
було недостатньо). Став знову вчителем, хоча й ніколи не «ставив» із себе
«письменника» (це пишу, згадуючи місцевого кореспондента, який не випускав із
рук записника та ручку – демонстративно, а писав завжди в районку про одне і те
ж: вивезення перегною на поля, заготівлю силосу, корисність «штучної» ялинки на
новорічні свята).
…Можливо, був
такий один епізод.
У кінці
сімдесятих, здається, стався (не лякайтеся) масовий «вибух» чи спалах
чисельності рослин одного виду – дехто називає це «епіфітотією» – всі
шовковички (насадження шовковиці площею гектарів із десять) густо поросли
буркуном лікарським – стебла висотою більше метра і товщиною із добрий палець –
по-науковому мелілотус оффіціналіс. Все літо квітла ця медоносна рослина на радість
бджолам і джмелям (хтозна звідки і взялась!), а до початку осені вся всохла,
утворивши суцільні зарості сушняка.
Цілий вересень
Батько проносив на плечах тугі в’язки цієї рослини для домашньої «плитки» –
викопана у садку ямка, де варили «свинячу» дрібну картоплю курям, яблучне
варення, гріли воду на прання…
Одна в’язка –
один день топіння.
До зими в нього
з’явився написаним роман. Може, це тоді?
Пізніше колгосп
відмовився від цього всього: шовковички викорчували (а ми, діти, вважай,
виросли в них), а за «компанію» і два великі фруктові садки (мабуть, теж
гектарів до десяти) – дитячу радість – зробили там «зелений конвеєр», а,
по-простому, засіяли кукурудзою на силос, яку колгоспні корови та телиці більше
витоптували, ніж випасали.
Можливо, там тоді
і була та «творча лабораторія»? Як про це взнати і сказати? Він тоді сам не
казав, а тепер немає кого запитати…
Тепер все це
роздали під городи людям, де кожен сіє, що заманеться, бо воно за селом і, за
великим рахунком, мало кому пече – клапоть землі і все.