Медитація з дзеркалом

 
Василь РЯБИЙ
 
Чи є загадковіший поет від Станіслава Вишенського? Коли я ще не був знайомий з ним, хтось розповів, що він кинув виклик застійним часам, назвавши рукопис своїх бачень «Замах на себе». Що йому за це зробили, Стас не любить згадувати, але пережив великий землетрус.
Сьогодні можна замахуватися на себе скільки заманеться. Деякі експериментальні тексти переходять не лише межі здорового глузду, зупиняючись на рівні творчого зауму, але й, що справді страшно, межі мистецтва слова. А Вишенський, представник київської школи поезії, хоча він заперечує, що не повністю належить до неї, оскільки там чисті верлібристи, а він ще й римує, – залишається самим собою, зі своєю складною концепцією творчості, що, як зауважив дослідник Ігор Маленький, «може бути більш-менш адекватно окреслена лише на наступному щаблі літератури. А вся трагедія і магнетизм таких поетів полягає якраз у тому, що вони значно випереджують рівень сучасної їм «літературної техніки» й літературознавчої методології на кілька десятиліть».
Отже, поетові Станіславу Вишенському, який народився 1944 року в м.Переяслав-Хмельницький на Київщині, закінчив Київський педінститут, видав збірки поезій «Світотвір», «Альта», «Колекція снігів», «Альпініст на віражі», «Синус покутя», «Перевтомлені скафандром», «Змова дзеркал», «Полювання на мисливця», а також книжку прози «Метастази», нема чого особливо битися рибкою об лід, що живе мовби не в своєму часі, тому його вперто не помічає критика і ті, хто дає визнання.
Стас про цю славу якнайменше думає, взагалі це його не скобоче віддавна. Пригадую, в компанії членів приймальної комісії Спілки письменників у Києві весною 1990 року один поважний поет, погортавши його збірку, зітхнув, і я запитав, чому. Виявляється, якісь ті вірші «не такі». А я відкрив книжку і прочитав ідеальну мініатюру «Волошки»:
 
Жито, пшениця
і всяка пашниця
безхмарні.
 
Вишенського, звичайно, прийняли до Спілки. І не тому, що я показав оту його мініатюру. Загалом неможливо було не помітити поетичного відкриття світу крізь «загадкову бджолу в троянді», «лабіринт обіймів», «змову дзеркал», «глибокі сни», «поводиря погаслої зірки», «вбитого, що лишився без рани»…
 
Згодом я перечитував його поезії в збірці «Альта» біля ріки Прут під молодим листям верби і вони мені ще інакше засвітилися. Спочатку я побачив те, що він помітив: «Чоловік зі спінінгом, // а далі від берега – // від відображень у воді – // клен з хрущем воює». Тут же уявилося те, що він «накраєвидив»:
 
І знову сад облич гіллястих:
у стовбурах лишився жар,
коріння залишилось в тінях.
Марнує час земля,
де входи й виходи насіння.
Моє зітхання:
кущ хризантем під грозовим дощем,
і золотистий рій,
і сірий вирій.
 
У цього поета є легші й важчі тексти. Залежно від стану пізнання, автоматичного чи іншого письма, парадоксального мислення, коли про складне варто вести мову на рівні й не зводити все до невиправданої простоти, бо це невігластво, адже світ безмежний у своїх якостях і векторах, у «відлунні вимірів», коли відчуваєш «Як багато для себе ти важиш // у воді, де кришталиться сіль: // може, в квітці на пам’ять зав’яжеш // плід на іншій – ніж бджоли – осі». Поет спостерігає «запилення Сонця», що спонукає до філософського осягнення апокаліпсису: «Жертва покликана відібрати твою снагу і в смертельних муках спородити мисливця. Але вона приречена, адже ті, кого народжують жертви – люблять своїх батьків любов’ю мисливця. Так триватиме доти, доки осердя дороги – стежка». Він роздумує про «корінь води», розповідає, що «Прибуває пташиної крові у кров звірів, // прибуває людської крові у кров землі. // забулося, як серцем у грудях хтось // постукав: пора до кожного Я прибувати // імені: воістину найпідкиненіші тіла не були // покладами, не були пасткою, у // найзабутішому сні не споганили шкіри // найбідніші. Але весна сплітає струмки крові // а нове покликання, в новий замах».
Мабуть, найбільше все ж таки видно його світоглядну позицію в поемі (так назву поезію у прозі) «Масаж німбу»: «Сей світ сам цвіте. Квіти напрямків і манівців, як виховання плоду, як будування бджолиного шляху з добором манівців – з доторками до доторкуваних, із спорудженням забуття з самосієм повернень», «Се я – сам самітний, се я – втілення», «Мій хаос полине в Хаос», «Яке б не було криве дзеркало, воно самохіть втрачає властивості дзеркала. Творець безумом прикмет попереджає мене про покарання небуттям, якщо я викажу істину…»
Читач не звик до такої напруги нового способу творення, до того ж, треба мати відповідний інтелект, щоб орієнтуватися в системі діючих між собою символів, обраних для самовираження, а може, просто для вираження: судячи з текстів,  авторського «я» якнайменше. Та все ж таки модернізм найрадикальнішого поета київської поетичної школи (так його визначили) достеменніше можна сприйняти, прочитавши його цикл (а чи не збірку) «Симфори» (поет пояснює визначення симфори як дифузного чи розчиненого у незавершеному розгортанні уподібнень стану метафори, яка саме через незавершеність і невизначеність набуває якості магнетичної багатозначності). Портрет автора достатньо увиразниться, коли заглибитися в його хроніки «Сяймо, або Правопис неологізму», «Танець невагомості. Притча во язицех», «Із лабіринту обіймів». Але ж не можна відкидати і його есеї про видатних художників Едвара Мунка, Поля Сезанна, Моріса Утрілло, Сальвадора Далі та Казимира Малевича, Гієронімуса Босха, Бориса Палія, зібрані в одній важезній книзі «Полювання на мисливця» (2007). Це разом з поетичними творами Станіслава Вишенського замкнуте коло всієї його творчості, яка, вивершившись, знайшла своїх шанувальників. Отож,  для когось, хто бачить зірку першої величини, вона доступна, а для інших, як це завжди було, не становить знаку феномена літератури. Та важиш на руці поважний том творів: плідно потрудився автор, це золотий ужинок, який би мав бути відзначений високою премією.
Може, тому й  «колекціонерові передчуттів», як він себе назвав, підписуючи мені «Колекцію снігів», захотілося покинути галасливу столицю, перебратися в затишшя села, і доживати там, як він сказав, віку. Натерпівся всього. Було так, що мало не позбувся своєї  квартири, мусив викуповувати. Тягнувся з останнього. До кого тільки не звертався, щоб помогли. Ходив і до Спілки, але хто в новій добі багатий з письменників? Напрацювався по видавництвах, редакціях, побув у шкурі головного редактора журналу «Книжковий клуб плюс»… Раптом відчув і передав у есеї «Готель на одне натхнення» поклик іншої швидкості життєплину: «Ця втома – упереміш з інстинктами, передчуття переступу або й злочину, ця втома, ніби полудова пляшка, полишена досвідом, але водночас і надія, приправлена хмелем божевілля». І тут не уникнув радикалізму, роздумуючи про творчу індивідуальність: «Митець не може бути здоровою людиною, бо мистецтво не може творитися ніким. Неповторність митця –  його неповноцінні вади, вони є мірилом глибинності істоти, котра страждає, отже, болючість, поцілюваність митця – передумови його істинності».
Наше наснажене спілкування не забувається. Годину ми, балакаючи, ждали на вулиці столиці поета Михайла Григоріва, який так і не появився, мали спільну тему і в тому ж видавництві «Веселка», де мусив поет заробляти на хліб насущний, і в спілчанському «Енеї», де ми познайомилися в квітні 1990 року; перший квапився  за гостя розплатитися, щось розповідав, а потім, коли хтось з літературного цеху перебивав бесіду або зовсім не те говорив, він перехиляв чарку й тихо йшов геть.
Перечитую листа від Станіслава Вишенського, якого отримав у червні 1991 року: «Зараз час визволення підсвідомості, варто лише дати розпукнути квітці Космосу, не замулюючи її безкомплексовістю. Я тисячі разів повторюю собі й товкмачу іншим: дивацтва, психопатії, нещадність у судженнях – гумус пророчого Слова. Треба йти всередину себе, стати кобзарем у жрецькому значення слова, «осліпнути» для марнотних змагань та вишуковувань. Він всередині нас. Все прийшло з пози Лотоса. Медитація з пером в руці»… Поета не стало на початку квітня 2018 року.
 
 

м. Коломия

 
 
 
 
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал