Дивлюся на фото, де Микола Вінграновський стоїть біля
східців до приміщення Кіровоградського облкомсомолу поруч з Маргаритою
Малиновською і чомусь згадуються його
слова з «Манюні»: «Я Магдодур, Магдовал, Магдолеж…». Хоч, певно, між цими
іменами ніякого тоді зв’язку не існувало, ба ще й задум «Манюні» був далеко
попереду. Просто тоді, в середині 70-х, до Кіровограда, колишнього
Єлисаветграда, театральної столиці України, з’їхалися українські театральні
критики, і ось, після завершення своїх академій, стали на східцях цього
будинку, де проходили зустрічі, і сфотографувалися. Василь Земляк, Павло Мовчан
і ще, і ще вже тоді підвидатні, а нині видатні стовідсотково світила
літературної і театральної критичної царини. Поруч з М. Малиновською – наш
Валерій Гончаренко, а вище на східцях – Валерій Юр’єв, та автор цих рядків, які
щойно на зустрічі з критиками, в присутності поетичного кумира Миколи
Вінграновського читали свої вірші, а я доповідав про справи всього обласного літературного
об’єднання «Степ». Пам’ятаю, коли кілька слів сказав про творчість нашого
обдарованого «степівчанина» Володимира Базилевського, зауваживши: «Пече – книга
за книгою», Вінграновський кинув репліку: – «Правильно робить. Його поезії того
достойні…»
У нашому літературному архіві я свято зберігаю машинодрук
поезії Миколи Вінграновського «Пророк», якого він у якийсь свій приїзд надав
для публікації обласній газеті «Кіровоградська правда». І на першому, вже
пожовклому, аркуші вірша стоїть масна категорична печатка: «Не піде». Це було в
самий розпал масового гоніння на «модерністів» – шістдесятників. Тодішній
голова літоб’єднання, завідуючий відділом культури редакції Віктор Ярош, який
волею партії не міг не приєднатися до того паплюження Вінграновського, все ж не
викинув до кошика відхилений редакцією текст, а ось зберіг і для нас машинопис
геніального «Пророка» Вінграновського. А я, одержавши у спадок від Яроша ту
літоб’єднанську документацію, в численних переїздах і не меншої кількості
погромах над «Степом», охороняв папку з документами, серед яких був і «Пророк»,
як оберігають нинішні багатьки свої золоті акції.
…З кущів лози
Густі вітри повз
нас шугали.
І раптом віщі
дві сльози
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З його очей
в мої упали.
Губами вічними, –
аж млосно, –
Він до моїх
сліпих припав,
І мій язик
орденоносний,
Згорів, як лист,
як віск, розтав.
Він рік мені:
«Повстань, пророче!
Твоя настала вже
пора.
Творись в людей
у дні і ночі
Глаголом правди і
добра».
1964
У жовтні 1970 року, як проходив на Кіровоградщині тиждень
української літератури, ми створювали письменницькі бригади, які мали виступати
в районах області. Микола Вінграновський обрав собі три західні райони:
Голованівський, Ульяновський, Гайворонський. Це впритул з його рідною степовою
стороною, де він народився. Їхав туди з великим ентузіазмом. Незважаючи на ті
прокльони, що сипалися на поетів-«модерністів» у 60-ті, і керівництво районів,
і люди в селах і селищах Вінграновського приймали з великим, якимось особливим
пошануванням.
І ось автор того знаменитого «Пророка» восени 1996 року
разом з Борисом Олійником в Українському домі вручає мені літературно-мистецьку
премію імені І. Нечуя-Левицького. Після вручення мене й Мирослава Лазарука
Микола Степанович запрошує до себе на квартиру на вулиці Чкалова… Після
дружньої вечері Вінграновський пише нам автографи на своєму «Наливайкові», який
нещодавно вийшов у світ.
«Вікторе! Сьогодні – Ваш день. Ви стали лауреатом однієї з
найавторитетніших літературних премій. Я вірю, що воно Вам відгукнеться силою і
натхненням, багатством роботи, чим славляться наші степи. 15 травня 1996 року.
Ваш М. Вінграновський».
Зав’язується розмова про українську історію, до якої, я
відчув, дуже не байдужий гостинний господар квартири. Як пішлося про саму книгу,
то Микола Степанович почав з передмови, написаної Іваном Дзюбою.
– Іван мене вловив, – прорипів новеньким чумацьким возом
Микола Вінграновський та й повторив:
– Іван мене
вловив.
І справді, Іван Дзюба талановитим порухом руки майстра
відкрив читачеві вхід до непростої, але такої насиченої, такої української
своїм єством книги.
Наступного разу, як приїхав до Києва, зайшов на Чкалова… З
наміром взяти щось у Миколи Степановича для нашого журналу «Степ», який
презентувався напередодні в Спілці письменників України й одержав похвальне
слово від літературних авторитетів Степана Крижанівського, Івана Драча, Сергія
Плачинди, Сергія Гальченка, Анатолія Погрібного. Тож мені було ніби видне око
просити аж у Миколи Вінграновського щось його для «Степу». Микола Степанович
всадив мене поруч свого письмового стола:
– Я можу дати першу частину повісті «Манюня».
Він подивився на аркуш на машинці, що більше половини був
надрукований, висмикнув його і з щирою насолодою, так, як пізніше я подавав
йому свої матусівські яблука, незрівняний «джонатан» – жовтий з червоними
боками, від яких до хвостика і сухого одцвіття бігли промінчики – прожилки,
почав читати одне, на його думку, дуже класне місце:
– Послухайте,
Вікторе, що може слово, – сказав ніби й не про своє Вінграновський, тобто, не
важливо, хто його написав те слово, а що воно може.
– «Її страх спалахнув у її очах, потім пробіг по її тілу і
осів у мізинчиках ніг, озутих у великі чоботища, схожі на бронетранспортери».
Саме ті бронетранспортери, про які він щойно говорив у
повісті, описуючи нищівне браконьєрське
полювання.
Певне, Майстер прочитав на моєму обличчі непідробне
захоплення, тож він повернувся до цього речення:
– «Її страх спалахнув у її очах…»
Після мого несміливого, але до кореня щирого схвалення,
Микола Степанович прочитав і втретє:
–Ні! Ви послухайте, Вікторе! «Її страх спалахнув…»
Через якийсь нетривалий відрізок часу, вже в Кіровограді, я
одержую бандероль – о, слава Святим! – з рукописом «Манюні». Читаю лист поета,
перші рядки повісті і швидко прогортаю сторінки, шукаючи ті – «Ні! Ви
послухайте, Вікторе!» – рядки про страх.
…Їх немає. Ще і ще раз перечитую всю сторінку, бажаючи твердо переконатися, що
«страх» мав би бути саме тут, але не знаходжу.
Майстер! Навіть те, що йому видалося нечуваним відкриттям, у
нього вистачило мужності відкласти, бо оповідь, її внутрішні закони вимагали
чогось іншого. Тому я зітхнув з якимсь полегшенням. Бо коли прочитав
Вінграновському свою мініатюру «На асфальті взимку»:
Біжить з акації стрючок,
біжить за мною насінина.
Ах, жаль, що не біжить дитина
за мною хвостиком.
Від тебе хлопчик не біжить.
то він попросив: – Прочитайте його ще.
Читаю: Біжить з акації стрючок,
біжить за мною насінина.
– Стоп! – вигукує Вінграновський і повторює перші два рядки
мініатюри. – Геніально! А все інше, то вже побутове – і хто, кому, чиє, моє.
Я був тоді на сьомому небі: хай два рядки! Але вони
сподобалися самому Вінграновському! Але щиро зізнаюся, що я себе запитав: «А як
же бути? Лише з цими двома рядками вірша ще нема… Там має бути щось, таке ж
«геніальне». І ось сиджу над «Манюньою» і мислю: «Якщо він до себе такий
нищівний, то що ти хочеш, щоб він тобі щось нещире кривив?…»
«Манюня» вийшла в «Степові», як на мене, яскраво. Це був
ювілейний для Миколи Степановича рік. Перед повістю ми вмістили його відомий
портрет з суворим вимогливим поглядом на цей світ. Вважав справедливістю написати
під портретом такі слова:
«Скажімо про нього при його житті: великий письменник.
Є чотири виміри його достоїнств.
Він народився в наших степах,
Отож:
Душа в нього широка, як степ.
Сумління його високе, як синє небо над степом
Слово його багате на серце, як степ – на чорнозем.
Пам’ять у нього глибока, як степовий колодязь.
П’ятим виміром хай буде його довга дорога,
На якій він зігріватиме собою людей.
Літератори степового краю вітають істинного Орленка з родища
Степовиків, упертого, як тур, вогненного, як самий вогонь і ніжного, як срібна
павутинка, найпершого шістдесятника у його ювілей шести десятків, міцно
притискають його до своїх грудей і бажають здоров’я нашого степового, бадьорого
вітерця, щоб і далі і далі ми дивувалися і потрясалися його дивовижним письмом
і голосом».
Зав’язалося листування. Вінграновський, одержавши «Степ» з
«Манюнею», написав мені: «Як буду видавати окремою книжкою, візьму оцей
відредагований Вами варіант». Великий дипломат Вінграновський! Дорогий чоловіче!
Яке редагування? Десь зробив на літредакторській мові «касові» поправки і все!
Але ж! У Миколи Вінграновського було святе: показати людині, що вона може, що
вона значима у цьому світі. Я одержав від нього рекомендацію до Спілки.
Хто я такий? Літературний сірома з провінції. Але ось щось
він у мені відчув, щось йому відкрилося. І, може, це для нього було важливіше,
ніж дві «прохідні» збірки (ценз СПУ). Хай би таке було поміж нами у Спілці у
довгому часі і широкому просторі!
Його «Чотирнадцять столиць України» з номера в номер я
вміщував протягом двох місяців в тій же «Кіровоградській правді», яка відмовила
колись йому у «Пророкові». Компенсація?
«Вікторе! Я вдячний Вам за «Столиці…». Так гарно подано. Це
ж скільки людей їх прочитають. Славно Ви вчинили. Ваш М. Вінграновський.»
Тираж «Кіровоградки» складав тоді близько 100 тисяч
примірників.
«Чотирнадцять столиць України» М. Вінграновський видав
окремою брошурою чималим тиражем. Тоді я подивувався: Боже мій! Всесвітньо
відомий поет займається такою «чорною» роботою! Але тут же спіймав себе на
думці: «То це і є справжня любов до України. Не трибунна. Хай українські
хлопчик і дівчинка, хай тітонька і дядько знають історію рідної держави. Хай
знають, що ця історія була!» Створюючи і оберігаючи Заповідник «Батьківщина
Карпенка-Карого» в селі Арсенівці, часом знічений байдужістю, а то й
несприйняттям цієї святої подвижницької роботи, я потрапляв у полон відчаю: чи
не кинути це все та писати ото задумане, як це роблять мої колеги-літератори. А
ось «Чотирнадцять столиць України», фільми Вінграновського про видатних борців
за її свободу відкинули той відчай, дали силу віри в те, що це, може, важливіше
для України сьогодні, ніж мої вдало зримовані віршовані рядки. Пізніше він
бідкався мені на брак часу: весь зайнятий створенням фільмів про героїчні постаті нації.
І коли організовувалася «Українська партія» і мені доручили
збивати крайовий осередок цієї партії, я попросив у Миколи Степановича
благословення, поділився сумнівами, бо мені не подобалося, що в організаційному
ядрі з’явилися якісь жевжики, якісь «теоретики.» Вінграновський однозначно
сказав: «Ідіть, Вікторе! Організовуйте». На жаль, з того великого проекту
прозвучав постріл із слабенького самопалу. Здійснилося моє передбачення: в
будь-яке патріотичне утворення пролізуть жевжики і з середини розламають самі
основи. Так і сталося. Але Вінграновський вірив у сумління патріотів. Рівняв до
свого єства. Але ж, як писав поет, раз на сто літ земля у світ посилає таких
людей…
Як я мріяв, щоб Микола Вінграновський побував у моїй
Матусівці, з дерева зірвав саме ті «джонатани» і «переможці», власноруч
розрізав не «корейського», а степового істинного матусівського кавуна! Однак
залишилось вдовольнятися тим, що Микола Степанович радо приймав мої
«джонатани», які я виймав із дорожнього портфеля чи привозив окремим пакетом.
Так було й цього разу. Він тут же взяв найбільшого
«джонатана» і, як ми всі робили це в дитинстві, витер його об сорочку на животі
і відкусив соковитий шматок, почувши здоровий хруст, якого певно, чекав, бо задоволено
засвідчив, що яблуко «геніальне».
Сіли до його робочого столу. На його частину нам поклали
щось зовсім не королівське, пам’ятаю, смачне, і скромненькі чарочки. Щось я
почав обурюватися маніпулюваннями у згаданій «Українській партії», поділився якимись
невтішними новинами із Заповідника «Батьківщина І. Карпенка-Карого» в
Арсенівці, куди я його припрошував приїхати. Микола Степанович уважно те
вислухав, хоч, може, думав у цей час про своє, і звернувся до мене:
– Вікторе, візьміть, потримайте мого меча.
Гарний блискучий сувенірний меч натуральної величини із
натуральними «аксесуарами», якого Вінграновський привіз із Іспанії, стояв у
правому від стола покутті. Я взяв того меча. Правою рукою міцно охопив рукоять,
а на долоню лівої поклав блискуче лезо меча, теж злегка обійнявши долонею.
Стою.
– Вікторе, що ви відчуваєте?
– Я відчуваю себе людиною, Миколо Степановичу, – геть щиро
відповідаю, бо й справді саме те відчув.
– О! – ніби вибухово видихнув Вінграновський.
І більше нічого ми про меч не говорили. А мені ця мить
закарбувалася живлючим карбом. І якщо хтось при слові «Вінграновський» бачить
його дивовижну постать при читанні віршів чи десь він стоїть, захоплений
краєвидом рідного степу, чи схиленим над рукописом, чи в кіноролі Орлюка, чи з
вудкою на березі річки, то мені зринає його одухотворене обличчя, освічене
істиною його широкої душі при тому вибуховому «О!» та зорові його на блискучий
меч.
Пізніше, пишучи слово до читача у своїй збірці віршів
«Прости мій гнів», я поставив заголовок «Кайдани розрубують мечем». А коли із
письменницьких з’їздів свій виступ я закінчив словами Лесі Українки:
Будь проклята, кров ледача
Не за рідний край пролита,
до мене підійшла Марія Матіос і сказала:
– Ти зарізав мене. І тим, що говорив, і як, більше, говорив.
Коли дякував їй за оцінку, то напрошувалося сказати пані
Марії: «Не я те все казав, то говорив до вас меч Вінграновського». Бо і тоді і
нині вважаю, що та справжня свобода, яка виборена мечем, а не випрошена. Хай
мені простять українці, які на її, свободи, алтар несли своє жертовне слово,
вогні нескорених душ, страждали по катівнях, по тюрмах. Простіть! Простіть і
Ви, Миколо Степановичу, бо й Вашим мечем було високе слово, що спопеляло
ницість упокорених душок.
Я був удячним, що кожного разу, коли я телефонував Вінграновському,
– трубку брала дружина і запитувала, хто телефонує, – як називала вона моє
прізвище, Микола Степанович підходив до телефону.
Той до нього дзвінок був пізньовечірнім. Назавтра мене мали
оперувати. Я вагався. І на те, як виявилося потім, були підстави. Розповів
Миколі Степановичу про своє становище і сумніви.
– Ідіть, – почув я коротке і категоричне. Ніби з небес. По
хвилі Микола Вінграновський додав: – Ми ще з Вами віднайдемо десь тінь під
будячком над потічком в степу біля Арсенівки і посидимо, і погомонимо.
Важкою була та операція. Після крововиливу дивом мене
врятував Господь. А тепер я йду тим степом біля Арсенівки і придивляюся, де б
ми оце з Миколою Степановичем присіли при підобідньому сонечку. Але, на жаль,
присісти мені довелось самому…
Він приголубив мене, звісно, не за мої високі таланти.
Певно, кажу, відчув у мені степовика. А це люди особливі. Не буду
перераховувати достоїнства їхнього характеру і внутрішнього широкого світу.
Вінграновського ви знаєте – читайте той характер і той світ. Шкодую лиш за
одним – не заспівав я йому пісні «А вже років двісті, як козак в неволі»… Все
збирався зробити це в наших степах, до яких кликав його, але до нас прибіг лише
кінь з сідлом, без вершника, та на наших шовкових травах лежить його меч. Він –
на сторожі.
м. Кіровоград