“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
ДЕЩО ПРО ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ МАРІЇ ВАЙНО
Три долі, три життєві історії українок… Невипадково тут присутнє оте магічне число «три», у котре теологи і вчені вкладають багато різних символів, проте ближчими до осмислення новел сучасної представниці українського красного письменства Марії Вайно можна вважати ті, котрі тісно пов’язані «із тричастковим поділом людини на дух (…розум), душу (почуття) і тіло (інстинкти)», а також «з майбутнім, теперішнім і минулим» ( Х.Е. Керлот).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Оскільки «дія закону новелістичної концентрації починається з моменту вибору матеріалу» (І.Денисюк), то авторка ставить у центр першого з тріади твору «Дорога з Криму» складний життєвий шлях Галини, головної героїні. За родом батька – він корінний росіянин, сибіряк, а матір – з українським корінням жінка. Згодом сім’я переїжджає з росії в Крим, у Сімферополь. В ущільнених межах новели на прикладі батьків Галини Марія Вайно показує кардинальну різницю двох ментальностей – української і російської, які узгоджуються з науковими працями чи художніми творами різних періодів (історика М. Костомарова, етнопсихологів О. Кульчицького, В. Яніва, філософа І. Мірчука чи останнього публіцистично-сатиричного твору Є.Гуцала «Ментальність орди» та ін.). В осмислюваному творі читач відчуває оцей разючий контраст двох абсолютно різних людей через спогади Галини про своє минуле, дитинство і підліткові роки, як про «страшний сон». Не маючи ніяких почуттів ні до своєї рідної неньки, ні до дружини, батько поводився як нелюд – зневажав, принижував, пив, бив доти, поки Галина матір «захворіла і померла».
Таке ж існування чекало і на доньку, таку ж добру, терпеливу, правда, на відміну від матері, вона не змогла довго терпіти це домашнє пекло ні фізично, ні психологічно. Власне, письменниця зображує отой вирішальний у новелі «поворотний момент» (Wendepunkt), за В.Шлегелем, коли Галина покидає рідний дім, де п’яний батько мало не згвалтував її, і йде у невідомість, уже не маючи ні житла, ні опори, ні будь-яких засобів для життя. Правда, пройде ще не один рік, зрозуміло в межах згущеної новелістичної площі, поки Галина поступово дорослішає, а поки що через безвихідь віддається жіночим почуттям, природнім інстинктам, мимовільно й несподівано познайомившись із Костянтином. Та цей новелістичний складник чи навіть ознака – несподіванка – у той особливо важкий для неї час у її долі все ж змінить її життя на краще відносно, хіба в порівнянні із стражданнями у батьківській оселі. Бо радість від народження дітей все ж контрастує з життям без любові, без шлюбу, взагалі без нормальних стосунків, які мали б бути в сім’ї. Адже Костя невипадково успадкував від свого діда твердий характер (його ж в добу Сталіна заслали в Сімферополь як секретаря райкому «допомагати будувати комунізм»), згідно з яким, він зневажливо і зверхньо ставиться до жінки, до дітей, якими майже не цікавиться. Галина для нього – власна річ, з якою, коли захоче, може погратися. Наживши з нею четверо дітей, а п’яте ось-ось попроситься на світ, він і не думає одружуватися з нею чи турбуватися про дітей. З одного боку, Галина була щасливіша ніж в дитинстві, бо жила і раділа тепер материнством, а з другого – розуміла, все частіше усвідомлюючи, що щось треба змінювати в житті задля майбутнього її дітей.
Авторка талановито зображує, як завдяки недавнім подіям української історії – Помаранчевої революції, Майдану, якими головна героїня перейнялась, дивлячись телевізійні новини, а також переживши початок російсько-української війни в 2014 році, коли спецназівці росії захопили Крим, насильно провели референдум – все це привело до остаточного прозріння і протесту проти грубості, сваволі, їхньої брехні… А ще знайомство з львів’янками Боженою і Ярославою, які були ніби з іншого світу, з іншої культури, до яких її щораз більше притягувало… Це остаточно привело її, повернуло до рідного коріння її матері, і Галина робить ще рішучіший крок, ніж перший (втеча від батька-садиста), несподіваний, але усвідомлений нею знаковий вчинок, який кардинально змінить її життя та її кровинок і який означуємо як новелістичний пуант, оте верхів’я «сконцентрованого чуття», отой «кульмінаційний пункт дії». Переїхавши до Львова, міста її мрії, вона спрагло вбирає в себе інше життя. Спостерігаючи за побаченим, відчутим серцем, спілкуючись з її тутешніми друзями, вона наповнюється любов’ю до цієї землі (згодом як біженці їй допоможуть переїхати в Івано-Франківськ, де менша небезпека), яку вже не схоче і не зможе проміняти ні на яку іншу країну Європи, котру їй пропонували.
Оскільки в новелі, як малому епічному різновидові, змістовність жанру вбачається «в матеріалі не лише життєвих подій, а й у авторській концепції» (за Ф.Шпільгагеном), то присутність оповідача-наратора, який інколи накладається на автора, можна відчути, безперечно, як в ідеї, так і в концепції твору. За перетином різних точок дотику в суспільному і особистісному житті, в непростих обставинах соціуму, в постійному пізнанні себе і свого оточення в минулому і сьогоднішньому, весь час співставляючи з прожитим і пережитим, варто власноручно будувати своє щасливіше майбутнє, зробивши все можливе, щоб таки повернутися до рідного коріння, до землі своєї матінки-Вітчизни, до того непоказного, внутрішнього патріотизму, який присутній у всьому – мові, в історії і культурі, у символічних кодах нації, кольористиці, в мистецьких і навіть побутових речах, у візерунках вишиванок, врешті, в гармонії і любові.
У другій новелі «Чеське місто і Софійчин щоденник» мовиться про українських заробітчан, а згодом і біженців в Чехії, котра, як і Польща, гостинно їх прийняла, обігріла, дала притулок, роботу, спокій. Головним нервом новели є щоденник Софійки, доньки Ігоря й Ірини, за кожним реченням якого той огром внутрішніх переживань і проживань, тих жахів і страхіть дівчинки-підлітка, котрі принесла з собою війна і про які вона не в змозі комусь розповісти. Це сплав гулу сирен і вибухів снарядів, це загибель людей, які, «як аплікації лежать на землі», це такий стан, коли свист і рев проникає наскрізь всюди – в голову, нутрощі, руки, по суті з’їдаючи її, весь час існуючи в ній, не даючи змоги якось позбутися цього – все це привело до якогось оніміння й приглушеності дитини. І тільки в очах, наповнених жахом побаченого і пережитого, мати Ірина бодай часткового змогла зрозуміти, як її Софійка стала мимоволі очевидцем воєнних дій ворога на Україні.
Власне, майстерність авторки в умінні створити по суті психологічну новелу в новелі, глибоко передати підліткові відчуття війни не з книг, не з кінофільмів, а безпосередньо, з реальної дійсності. Врешті, у творі війна очима і відчуттями Софійки насамперед – це «нечувана подія» (за Й.-В.Гете), яка повністю змінює її ритм життя та українських заробітчан, частина яких відразу ж вирішує повернутись додому, в Україну, щоб вивезти зі східних чи південних її частин дітей з матерями, а самим йти боротися з ворогом, бо «Воювати – святе діло». Фінал твору теж новелістичний, несподіваний, хоч у контексті війни – цілком можливий. Батько Софійки Ігор записався у полк «Азов», по можливості оповідаючи дружині про нечуваний героїзм маріупольців у цьому, тепер відомому на весь світ «місті в місті», а також, як рашисти позбавили їх можливості постачати їм ліки, їжу, зброю, як підступно обстріляли автобуси з людьми, порушивши, як і завжди, домовленості…
Несподіваний фінал – гине Ігор, коханий чоловік Ірини, улюблений батько Софійки, як сотні-тисячі інших бійців згодом. Тому чергові переживання, незнані до того втрати найрідніших і знову вражаюче передане Марією Вайно відчуття доньки, ще дитини, використавши стефаниківську гіперболізацію і метафорику («…їй здається, що голова її зараз відірветься і покотиться світом. Чи знає світ, що в неї немає тата? »). Врешті, як результат переживань і роздумів, сильного впливу війни на психіку підлітка – красномовна фраза «Як її зупинити, війну?», що говорить про передчасно втрачене дитинство і стрімкий ріст свідомості уже не дитини, не підлітка, а майже дорослої людини, яка здатна думати не лише про себе і свою родину, а по суті й про всіх, кого торкнулася ця кривава бійня.
Зовсім інший стиль третього твору. І якщо у другій новелі «нечувана подія» – це війна і реакція на неї дітей, жінок та чоловіків у статусі заробітчан та біженців, то тут «нечуваною» є головна героїня, як зазначено у назві новели, – «Волонтерка Сіра Пташка». Це надзвичайно мужня жінка, яка нічого не боїться, часто перебуваючи «на нулі» і близько від ворога, і завжди думає насамперед не про себе, покидаючи свій дім і рідних, а про наших захисників, які обороняють незалежність України. Тому й мислить вона високими, а не локальними, заземленими категоріями – про втрату покоління через злодіяння рашистів, про потребу Гаазького суду, про світову несправедливість, про роль волонтерів у цій війні, адже вони «з’являються там, де держава не в спромозі справити». І про помилки найвищої влади, та «військові і волонтери роблять свою роботу». А ще про неоднорідність сьогоднішнього суспільства, бо одні воюють і вмирають як патріоти на самому початку воєнних боїв і згодом, а інші – наживаються на війні, «весілля пишні справляють», а що вже казати про колаборантів… Та, на щастя, кращі представники народу донатять і волонтерять, і прагнуть закінчення війни.
Отож, у центрі новели теж війна, але передана за сутністю дій, вчинків не молодої людини, а з життєвим досвідом гуцулки-гуманістки, до речі, вродливої, але скромної й інтелігентної («має три вищі освіти – працювала і на телебаченні, і в бібліотеці тепер», виховавши «з притулку трьох діток», має четверо онуків, а її некровні – «не чужі діти»). Твір побудований за принципом новелістичної мозаїки (під стукіт коліс, під серпантином доріг), що вказує і на великий простір добрих справ Світлани-волонтерки, як кажуть, від Бога (Надвірна – Івано-Франківськ – Київ – Дніпро – Авдіївка…), і на вміння втягувати в свою орбіту добра і милосердя інших людей, уважно прислухатися до людських історій, їхніх драм чи трагедій і в міру можливостей допомагати їм (як бороданю-безхатьку, який втратив 19-тирічного сина на війні і дружину, яка не змогла пережити таке горе). Завжди пам’ятаючи бабусину пораду («байдужість – то гріх великий»), вона навіть у снах (за виграний мільйон закупити якомога більше дронів для армії) живе життям наших воїнів і робить все можливе і неможливе для них. Звідси ідея – якби ж таких, як Сіра Пташка, було незліченно, то, може, б ми набагато раніше вибороли справедливий мир, бо на таких людях тримається нація, народ, держава…
Невипадково за змістовні, талановито написані Марією Вайно новели в світлі сьогоднішньої російсько-української війни, вони відзначені одноразовою стипендією Міністерства культури Чеської Республіки у 2023 році.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.