Марко Павлишин: львівське прочитання

256

У львівській книгарні «Є» відбулася зустріч з відомим
українським літературознавцем з Австралії Марком Павлишиним, який вела Олена
Галета (Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету
імені Івана Франка). Знаю його книжки – «Канон та іконостас» (Київ: Час, 1997)
і «Ольга Кобилянська: прочитання» (Акта, рік не вказано). «Марко Павлишин не
належить до тих західних літературознавців, які відмовляють літературі у праві
безпосередньо реагувати на актуальні явища життя, підлягати політичним
імпульсам тощо», – зазначав у вступній статті до «Канону…» Іван Дзюба.

Власне, в такому ключі – препарація літературних віянь, але
не без посилання на світоглядні моменти, і відбувалась зустріч із
шанувальниками австралійського українця. Сталося так, що в центрі розмови (а
зустріч плавно переросла в розмову Марка Павлишина із зацікавленими
поціновувачами літератури) опинилась творчість і сама постать Ольги
Кобилянської. Тим паче, що й сам автор книжки «Ольга Кобилянська: прочитання»
підживлював своїми монологами чи репліками цю зацікавленість. Йшлося і про
таємницю творчості взагалі, і про поєднання, за словами Остапа Сливинського,
«дослідження світу тексту з дослідженням тексту світу», і про те, що, на думку
М. Павлишина, в світогляді О. Кобилянської «основне є непевність в збагненні
космосу, життя людини, історії – як чогось такого, про що не можна висловитися
повністю». А ще – про персональні зв’язки письменниці з Осипом Маковеєм. Адже
за радянських часів намагались, коли йшлося про великі особистості національної
літератури, не публікувати нічого такого, що могло б «кинути тінь» на ці світлі
постаті. А 2008-го, вважає літературо­знавець, треба було вже це робити, бо ж
«канонічні автори мають в нашій літературі вже інший статус, ніж приватні
особи».

А що стосується непевності, то, за всіх намагань Ольги
Кобилянської спроектувати своє персональне життя, вийшло інакше. Вона себе
проектувала як німецька письменниця. Відповідно, німецькі письменники хотіли
мати від О.Кобилянської колоніальні тексти – тексти про «дивних людей» –
гуцулів, які живуть у віддаленні від німецького універсалізму. А письменниця не
була зацікавлена в цьому. Та й не було відповідного ринку. Осип Маковей, Іван
Франко, Михайло Грушевський зрозуміли, що твори О.Кобилянської – це модерна
література, серйозна література для дорослих людей. Слава ж О.Кобилянській була
здобута в перших п’ятьох роках її виступу як письменниці, що послуговувалась
українською мовою. Тобто, каже М.Павлишин, її письменницька кар’єра як
української письменниці не була на початку програмованою. Як не було
програмовим і неодруження. Багато хто з читачів знає, що вона намагалась
побудувати своє життя з О.Маковеєм, але не вийшло: «Маковей… на всі давні
попередні листи Кобилянської, повні пристрасті та хвилювання, відповів
листівкою. Якщо Кобилянська її точно цитує, то в ній Маковей висловився вкрай
лаконічно й досить гостро: «Ви мусили писати, я мусів мовчати, і добре зробив,
як бачу».?

Йшлося в розмові і про стосунки Ольги Кобилянської та Лесі
Українки, і про можливість транскультурної конвертації, так би мовити, Ольги
Кобилянської в світову літературу. Але це було б можливе у випадку загальної
конвертації української літератури в світі. «Колись твердили, – зазначає
М.Павлишин, – що О.Кобилянська – письменниця світового масштабу. А в порівнянні
з Жорж Санд, наприклад, може, О.Кобилянська була б глибшою й цікавішою». Йшлося
також і про те, що в англомовній історії літератури час від часу проголошується
теза про те, «що сьогодні історія літератури можливою не є». Бо, мовляв, немає
остаточних істин, а отже – і єдино правильних відповідей бути не може.

Один із читачів запитав Марка Павлишина (та й інших
присутніх), чи не слід переоцінити місце Марка Вовчка в каноні української
літератури? Чи можна її безапеляційно назвати автором першої вагомої прози?
Чому за Марка Вовчка не йде така бійка, як, скажімо, за Гоголя?
Літературознавець розповів, що історія рецепції Марка Вовчка дуже цікава:
спочатку – майже ейфоричне сприйняття її українських творів, а потім –
поступове забуття. А в ХХ столітті вже про нові її речі говорили як про такі,
що мають філологічне значення. Виникає, справді, запитання: чи треба її
переоцінювати? Щоправда, є один момент, на думку М.Павлишина, який не поцінований
у творчості Марка Вовчка, – той, що її твори дали відповідь на запитання: як
перейти в стан модерної літератури, тобто як українській літературі перейти від
бурлескного письма до модерного. Власне, це поборювання межі між бурлеском і
серйозним письмом належить найбільше Марку Вовчку. Куліш її «не злюбив», бо
вона його «не злюбила». Натомість Куліш проголосив Квітку-Основ’яненка
зачинателем прози нового стилю. Хоч насправді про Квітку-Основ’яненка  в цьому плані можна говорити лише частково.
Є, вважає дослідник літератури, цікаві спостереження в російських текстах Марка
Вовчка, але вони не стали предметом уваги російських науковців.

Роман Кісь, поет, історик, літературознавець, нагадав
М.Павлишину про його давніші статті, в яких йшлося про дві стратегії
постколоніальної візії. Одна стратегія – «ми і вони». Інша – спроба
екстраполяції «ми» – на околиці. Тобто, «щоб стати собою, треба вийти назовні».
М.Павлишин зізнався, що це – надзвичайно важке питання. Як вийти з
колоніального стану, щоб отримати самодостатність, культурну самовпевненість?
Чехам свого часу це вдалося – ще в середи­ні ХІХ століття: їхній виступ проти
німецького культурного домінування був ефективним. То ж, справді, надзвичайно
важко відповісти самим собі: як повинна модифікувати сама себе культурно
активна частина суспільства?

Виникла розмова і про польську мову, взагалі – польськість
О.Кобилянської. Польською вона послуговувалась під час спілкування з матір’ю.
Але не було в неї доробку літературною польською мовою: спочатку, як знаємо,
була німецька, потім – українська. Для неї на початку німецька культура
становила культурну цінність. І це було б справжнім визнанням. Але… Існують
німецькі варіанти романів, приготовлені з надією, що колись будуть
опубліковані. А щодо польської – таких варіантів не було. Польська – була, як
би сказати, частиною дому. Хоча цікаво, що панували вдома, водночас, й
антипольські настрої. О.Кобилянська навіть потім вважала, що є конкуренція між
українською і польською культурами. І все ж українськість взяла в ній гору. У
романі «Апостол черні» українсько-польське питання є центральне. Там поставлено
питання вибору.

Марко Павлишин поділився також іншими думками про творчість
О.Кобилянської. Скажімо, оповідання «Доля», яке вперше побачило світ у книжці
«Ольга Кобилянська: прочитання», – це складний художній твір, це – не сповідь у
прозі. «Доля»  не була опублікована тому,
що теж є деяка непослідовність у таких речах, як сюжет. Белетризація життя
літераторів – дуже контраверсійне питання. Кожне потрактування життя іншого як
матеріал – є річ потенційно контраверсійна. Згадаймо «Дванадцять обручів» Юрія
Андруховича. У Андруховича це був свідомий провокаційний хід. М.Павлишин
вважає, що найближче до розуміння О.Кобилянської підійшла Тамара Гундорова, яка
бачить О.Кобилянську  як жінку, що вийшла
переможцем у боротьбі феміністок. «А я кажу – заявляє М.Павлишин, – увійшла в
боротьбу, але побачила, що виграти неможливо і через стан у світі, і в зв’язку
з непередбачуваністю космосу людських стосунків».

Говорили і про співвідношення: український модернізм супроти
народництва. Питання щодо народництва О.Кобилянської є дуже складне, вважає М.Павлишин,
оскільки в ній поєднувались дві ідентичності – християнства і ніцшеанства. Цей
фасон – бити по народництву – залишився в культурній сфері. Ольга Кобилянська є
прикладом в українській літературі, де цілком модерно трактується проблематика
і матеріал народу.

Наприкінці зустрічі ведуча Олена Галета закликала присутніх
ще і ще раз звертатися до книжок Марка Павлишина. Цілком доречний і виправданий
заклик. Маємо читати, читати і прочитувати. Аби себе пізнавати. І бачити своє
місце у світовому космосі – як літературному, так і національному.

 

м.Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!