Маркіз де Кюстін: «Я зобразив Росію такою, якою вона є»

610

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук, 

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

Енциклопедія русофобства чи правда про Росію?

Не стану занурюватися в усі сучасні російські стогнання стосовно того, що «світове русофобство має тисячолітню історію» — на те були причини, що вимагають докладного наукового (!) розгляду. Покажу це на прикладі твердження, що в ХІХ столітті «енциклопедією русофобства» нібито стала книга французького маркіза Астольфа де Кюстіна «La Russi en 1839» («Росія в 1839 році»).

Спочатку коротко про автора.

Маркіз Астольф Луї Леонор де Кюстін (1790–1857) — французький аристократ, письменник, мандрівник. Його дід, Адам Філіп де Кюстін, — генерал, командував Рейнською республіканською армією, а батько Арман Луї Філіп Франсуа де Кюстін — блискучий дипломат, уже в 22 роки призначений урядом короля Людовіка XVI послом до герцога Брауншвейзького. Обох аристократів, які стали на бік Французької революції, вона гільйотинувала в 1793–1794 роках, і це стало кращою рекомендацією для маркіза де Кюстіна при дворі Миколи І, коли 49-річним він прибув у Петербург, де неодноразово зустрічався з імператором. Навіть записав таке: «Дякуючи частим прилюдним бесідам із государем я завів знайомство з багатьма людьми… Побачивши, що я став предметом особливої прихильності з боку повелителя, вони кидаються мені на шию…» Утім через кілька років Микола І, прочитавши книгу «Росія в 1839 році», жбурнув її на підлогу зі словами: «Моя вина: навіщо я говорив із цим негідником!». А що він міг інакше сказати, прочитавши, скажімо, таке про своє правління: «Тут власним життям розпоряджається тільки монарх: доля, могутність, воля цілого народу — все знаходиться в руках однієї людини… Тиранія, чи республіканська, чи монархічна, вселяє в душі ненависть до абсолютної рівності… В Росії деспотична система діє, як годинник, і наслідком цієї надзвичайної розміреності є надзвичайне гноблення… Відчуваєш обурення і з жахом запитуєш себе, чому в діяннях людських так мало людяності». Або: «Росіяни рівні, але не перед законами, які не мають в їхній країні зовсім ніякої ваги, а перед капризом самодержця…» Російський монарх у свою чергу обурювався, читаючи дошкульні одкровення француза, і маркіз де Кюстін через півтора десятиліття, коли вже вийшло п’ять видань книги, навіть зізнався, що «успіху книги немало сприяв гнів імператора Миколи І….»

Уперше маркіз де Кюстін мандрував у 1811–1822 роках, побувавши в Англії, Шотландії, Швейцарії, Італії. Про ці подорожі видав книги у 1830-му і 1835 році, а затим 1838-го опублікував дорожні замітки про відвідання Іспанії. Крім того, написав низку світських романів, виступав із публікаціями на театрально-драматичному та белетристичному поприщах.

Але всі ці достойні труди належали своєму часові, а в пам’яті майбутніх поколінь залишилася книга де Кюстіна «La Russi en 1839». Монархіст за переконаннями, маркіз вирушив до абсолютистської Росії сподіваючись знайти в ній запоруку порядку й спокою усесвітнього масштабу. За три місяці він повернувся на батьківщину рішучим противником абсолютної монархії і переконаним прихильником представницького правління: «…Їдучи з наміром одержати від самодержавного уряду нові аргументи проти деспотизму… я був вражений злочинами самодержавства, тобто тиранії…»

Астольф де Кюстін приплив до Петербурга через Фінську затоку на пароплаві «Микола І» у першій декаді липня 1839 року, через місяць він відвідав Москву, затим Нижній Новгород, а вже у вересні відправився з Москви через Петербург у Берлін, куди прибув на початку жовтня 1839 року. Можна тільки дивуватися, що за такий короткий час іноземець не лише по-людськи розчарувався в самодержавному правлінні, а й науково точно визначив його ментальні згубні пороки, викристалізував системні характеристики миколаївської Росії — «це безживне тіло, колос… усі члени якого знемагають, однаково позбавлені сили!» Звісно, наївно було б думати, що француз перед мандрівкою в Росію не зібрав доступні йому відомості. Досить сказати, що він ознайомився не лише з путівниками по Москві й Петербургу, а й з «Історією держави Російської» М. М. Карамзіна, на якого неодноразово посилався в своїй книзі.

Проте де Кюстін самостійно занурився в історичний смисл сучасного йому російського життя й так само самостійно зробив висновки та передрікання зі своєї найвідомішої мандрівки, в тому числі, про майбутню «жахливу революцію» в Росії:

«В народі, який так довго пригнічують, пристрасті довго киплять, перш ніж відбудеться вибух; небезпека час від часу наближається, зло не відступає… можливо, навіть наші внуки не побачать вибуху, але ми вже сьогодні можемо передрікти, що він неминучий, хоча й не знаємо, коли саме він відбудеться».

Онуки Кюстінового покоління побачили й відчули російські революції…

Немає сумніву, що сам де Кюстін не гірше від нащадків усвідомив історичне призначення свого відвідання Росії, зокрема й для «майбутньої долі світу». Найпереконливіше свідчить про це його передмова до другого видання книги в Парижі (1843):

«Я об’їхав більшу частину цивілізованого світу і під час цих мандрівок усіма силами намагався пізнати таємні пружини, що рухають життям імперій… Росіяни залишаться мною незадоволені, але в глибині душі вони мене пробачать — цього усвідомлення мені досить. Кожен росіянин, якщо він порядна людина, підтвердить, що коли я й припустився, за браком часу, помилок у деталях, у цілому я зобразив Росію такою, якою вона є».

Скажу більше, коли розпочалася Кримська війна 1853–1856 років і чимало пороків Росії, названих автором, явно висунулися назовні, вийшло у 1854 році п’яте видання книги, в передмові до якого де Кюстін написав, що «хоче бути почутим усім світом і тому вирішив випустити дешеве видання книги, видання для народу». Характерно, що тоді він назвав її «La Russi», протиставивши позачасову Росію світові.

В Росії, на мій погляд, найсильніше та найвиразніше підтвердив його правоту О. І. Герцен, який назвав твір Кюстіна «найцікавішою і найрозумнішою книгою, написаною чужинцем про Росію». В щоденнику Герцен зізнався:

«Тяжке враження від цієї книги для росіянина, голова схиляється на груди, а руки опускаються; і тяжко від того, що відчуваєш страшну правду, і прикро, що чужий доторкнувся до болючого місця…» І знову: «Книга ця для мене ніби тортури, як камінь, привалений до грудей; я не дивлюся на його промахи, основа його переконань вірна. І це страшне суспільство, і ця країна — Росія…»

 

Астольф де Кюстін: «У Росії свободи немає ні в чому…»

Треба визнати, розповідь француза таки забарвлена ментальною зверхністю до росіян, проте не можна погодитися з М. В. Гоголем, що Кюстін «видав свої записки з тим саме, щоб показати Європі з дурного боку Росію» й бачив у його книзі лише «розчинену ненависть» до Росії. Річ не в тім, що маркіз запевняв читача: «Свою розповідь я вів без особистої ненависті». Річ у тім, що, судячи з історичних підтверджень у часі правоти маркіза, він таки був або намагався бути чесним, об’єктивним, усвідомлюючи, що існують «дві нації — Росія, як вона є, і Росія, якою її прагнуть представити перед Європою». Тому зміг описати Росію, якою вона справді була. Француз не приховував своїх симпатій, якщо вони виникали. Навіть заявив, що книга «повна похвальних спостережень, які роблять ще суворішими зауваження осудливі». Скажімо, маркіз неодноразово любувався російськими селянами, відзначав їх заповзятливість, уміння виживати в непростих умовах, а ще — співати. Та найголовніше полягає врешті-решт, у Кюстіновому висновку з його доброзичливого ставлення до впокореного російського народу: «Тяжке враження, що не залишає мене з тих пір, як я живу в Росії, посилюється від того, що все говорить про природні здібності пригніченого російського народу. Думка про те, чого б він досяг, якби був вільний, доводить мене до шаленства».

З власного життєвого та наукового досвіду знаю, що в атмосфері кожної країни розлито щось невидиме й невідчутне на дотик, але важливе для людської душі, яка з нею знайомиться. Для високої правди історичного дослідження, навіть подорожньої розповіді, украй важливо виявити й відтворити цей національний феномен, і маркіз де Кюстін блискуче здійснив це, точно назвавши синтетичну для всієї Росії ознаку — страх: «У Росії усе печально подвійне — від страху влади і від відсутності сонця!..» Зауважу, що француз буквально сприймав Росію як північну, холодну країну, в якій полюс недалеко від Петербурга, а «Сибір починається від Вісли…» Та про крижаний страх у нього сказано невідпорно: «У Росії страх замінює, точніше, паралізує думку… Щоб там не казали короткозорі законодавці, страх ніколи не зможе стати душею організованого суспільства, бо він не створює порядку, а тільки прикриває хаос…»

Отже, там, де панує страх, немає місця для щастя: «У Росії, по моєму, люди обділені справжнім щастям більше, ніж у будь-якій іншій частині світу. У себе вдома ми також не почуваємося щасливими, але ми знаємо, що щастя залежить од нас самих; у Росії щастя неможливе зовсім».

Це моторошне відкриття боліло йому, лякало його й виплеснулося в остаточний підсумок Кюстінового знайомства з Росією 1839 року:

«Тільки поживши в цій пустелі, де немає спокою, у цій тюрмі без продиху, починаєш відчувати всю свободу, надану народам в інших країнах Європи, який би там спосіб правління не був прийнятий… У Росії, не втомлююся повторювати, свободи немає ні в чому… Побачивши на власні очі цю країну, будь-хто буде радий жити в будь-якій іншій країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій немислиме щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щаслива без свободи».

Наш сучасник М. Ф. Слабошпицький справедливо й точно резюмував: «Це Кюстінів вирок».

Зі свого боку хочу додати, що ключовий висновок іноземного маркіза не був емоційним, скороспілим, а навпаки випливав із його глибоких роздумів, вивірених у реальних обставинах імперської Росії. Вчитаємося й вдумаємося в наступні рядки з книги де Кюстіна:

«…Росія все ще дистанційована від свободи далі, ніж більшість інших країн на світі, — не від слова “свобода”, а від того, що ним позначається. Заклик “хай живе свобода!” може хоча б і завтра пролунати навіть на межі Сибіру під час кривавого бунту, при заграві пожежі; сліпий і жорстокий народ може перерізати своїх панів, повстати проти темних самодурів, закривавити води Волги, тільки вільнішим він не стане — над ним ярмом тяжіє варварство».

Французький маркіз був далекий від історичної долі України у лещатах імперії. Утім саме він, як відомо, вперше заявив, що Росія «за всієї її неосяжності — не що інше, як тюрма, ключ від якої у руках імператора». Тобто треба розуміти, і тюрма народів, які її населяли. Лише Шевченко вповні розкрив у геніальному сарказмі справжню трагедію багатонаціональної самодержавної імперії:

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!..

Нагадаю співзвучну жорстку максиму з книги «Росія в 1839 році»: «Мовчання править життям і паралізує його».

Астольф де Кюстін ясно розумів особливу небезпеку внутрішніх вибухових проблем багатоплемінної Московщини:

«Уявіть собі вирування республіканських пристрастей (адже при російському імператорі панує вдавана рівність) у тиші деспотизму — застрашливе сполучення, особливо у світлі того майбутнього, яке воно передрікає світові. Росія — щільно закупорений казан із окропом, причому стоїть він на вогні, що розгорається все сильніше й сильніше. Я боюся, щоб він не вибухнув. І не я один боюся».

 

Як Тарас Шевченко познайомився з книгою Астольфа де Кюстіна?

Поява в цьому драматичному Кюстіновому контексті постаті Шевченка, на мій погляд, є природною. Насамперед нагадаю, що 1839-го, коли маркіз улітку відвідав Петербург, Тарас Григорович перебував у місті, числився стороннім учнем Академії мистецтв і того ж року був нагороджений першою срібною медаллю за успіхи в навчанні. Між іншим Астольф де Кюстін описав, як він у вересні 1839 року «докладно оглянув Академію живопису», хоча насправді скільки-небудь грунтовного знання про неї не виявив. Тоді, до речі, на виставці в Академії експонувалися два акварельні портрети роботи Шевченка, втім явно, що маркіз про нього не дізнався. Але він згадав про Карла Брюллова, у якого Тарас Григорович уже був улюбленим учнем, а той називав його «незабутнім вчителем моїм, великим Карлом Брюлловим»… Доречно буде нагадати й про те, що 1839 року Тарас Шевченко вже закінчив поему «Катерина», написав вірші «Перебендя», «Тополя», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», які ввійшли до першого «Кобзаря», виданого 1840 року в Петербурзі. Тож, якби де Кюстін побував у місті за рік-два, то він обов’язково почув би про молодого українського Кобзаря й закарбував його ім’я в своїй книзі.

Та головне полягає в іншому, а саме: давно відомі припущення, що в Москві Шевченко познайомився зі змістом книжки де Кюстіна через О. М. Бодянського, хоча це не перевіряється документами. Утім, у коментарях до поеми «Сон» (1844) у першому томі Повного зібрання творів Шевченка (2001) зауважено, що в безжалісних і точних рядках про дружину Миколи І Олександру Федорівну, «не виключено… позначився опис імператриці в книжці де Кюстіна…». Тим більше, що маркіз був удостоєний честі неодноразово зустрітися та розмовляти з нею, тобто розглянути зблизька.

Річ у тім, що в книзі де Кюстіна розповідалося про «надмірну худорбу» російської імператриці й про те, що нервові конвульсії спотворювали риси її обличчя, «примушуючи іноді навіть трясти головою». Де Кюстін пояснював це наслідками потрясіння, спричиненого виступом декабристів у день коронації її чоловіка на царювання: «Вона ніколи не могла поправитися від хвилювання, пережитого нею в день вступу на престол». Якщо бути точним, то йшлося про самé повстання декабристів, бо коронацію довго відкладали через нервову хворобу майбутньої імператриці, від якої вона страждала все життя. Заради справедливості відзначу, що де Кюстін писав: «Імператриця надзвичайно елегантна і… вся її фігура дихає незбагненною чарівністю… Вона більше, ніж імператриця, вона — жінка».

Нічого подібного у сатиричній Шевченковій поемі з елементами гротеску й мотивами трагедійності немає; поет був особливо нещадним до цариці:

…аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця-небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

Отже, Шевченко не потребував маркізових підказок в оцінці цариці, його могли зацікавити лише, можливо, несподівані точні зовнішні характеристики її зовнішності.

Між іншим, де Кюстін зізнавався, що «з усіх сил противиться симпатії, яку цар у нього викликає», тоді як у Шевченка ненависть до царя умонтовано на генному рівні, його порівняно з медведем, який виліз «неначе з берлоги», «цар цвенькає», він «одутий, аж посинів, / Похмілля прокляте / Його мучило».

Серед окремих миттєвостей, які спостеріг де Кюстін і озвучив О. М. Бодянський для Шевченка, могла бути розповідь про те, як тримався на людях Микола І: «Він завжди позує і тому ніколи не буває природним…» Кюстін стверджував, що цар носив корсет, аби «відтягнути шлунок і груди». У Шевченка про царя й царицю сказано коротко й убивчо: «Довгенько вдвох похожали, / Мов сичі надуті».

Звичайно, не відкидаю припущення деяких шевченкознавців, що царицю Шевченкові «можливо, доводилося бачити в Петербурзі та чути про неї розповіді К. П. Брюллова». Так-то воно так, але до комедії «Сон», написаної невдовзі після зустрічі з О. М. Бодянським, поет жодного разу не згадав Миколу І та Олександру Федорівну у своїх поезіях. Отже, не варто замовчувати версію, пов’язану з Астольфом де Кюстіном, а точніше — з його книгою.

Як, усе-таки, міг познайомитися з твором французького маркіза Шевченко? У серйозних історичних працях згадується щоденник М. І. Погодіна, у якому є свідчення, що він читав де Кюстіна в 1844 році, інколи разом із О. М. Бодянським. У одному з щоденникових записів зазначено, що О. М. Бодянський розповів усе прочитане разом із М. І. Погодіним їхньому спільному знайомому. Цілком імовірно, що загальний зміст книжки де Кюстіна й окремі її сюжети О. М. Бодянський переказав і Шевченкові, що згодом опосередковано відбилося на сатирично-шаржованому портреті Миколи І та імператриці в комедії «Сон».

Проте ніхто не звертав уваги на те, що О. М. Бодянський читав книгу Кюстіна з М. І. Погодіним аж у грудні 1844 року, тоді як автограф поеми «Сон» датовано 8 липнем 1844 роком. Отже, О. М. Бодянський міг розповісти Шевченкові про зміст книги тільки в лютому 1844 року, під час їхньої першої зустрічі. Певно, так і було, бо важко навіть уявити, що фанатичний книголюб О. М. Бодянський не ознайомився з книгою маркіза де Кюстіна ще в 1843 році, коли вона тільки-но з’явилася в Росії і про неї говорила вся московська еліта[1].

О. І. Герцен згадував: «Я не знаю жодного дому, порядно утримуваного, де б не знайти твори Кюстіна про Росію». Історик і державний діяч М. А. Корф занотував у щоденнику, що книгу де Кюстіна «природно, суворо заборонено, але все коло аристократів її прочитало…», а критик П. В. Анненков свідчив, що «книга читалася у нас повсюдно».

Добре знаючи біографію й особистість українця з Варви, книголюба О. М. Бодянського, не сумніваюся, що він представив Шевченкові книгу де Кюстіна, яка була тоді першорядною літературно-політичною сенсацією. Зовсім інша річ, що законослухняний і обережний імперський підданий О. М. Бодянський ніде й ніколи не згадував про це й, очевидно, просив і Шевченка вчинити так само.

Цікаво, що де Кюстін назвав усе бачене в царському оточенні комедією: «Російський двір нагадує театр, в якому актори зайняті виключно генеральними репетиціями… Актори і театр безплідно проводять своє життя, готуючи, виправляючи і вдосконалюючи громадську комедію…» Жанр своєї поеми «Сон» Шевченко визначив як комедію на зразок «Божественної комедії» А. Данте, перша частина якої — «Пекло» — вийшла 1842 року в російському перекладі.

 

Тарас Шевченко: «Може, Москва випалила…»

У Шевченковій поемі «Сон» є чимало рядків, суголосних із Кюстіновими, й це також привертає увагу до книги французького маркіза.

Скажімо, впадає в очі схожість опису де Кюстіном і Шевченком невських набережних: «Набережні Петербурга належать до числа найпрекрасніших споруд у Європі…» (де Кюстін); «А берег ушитий увесь каменем. Дивуюсь, мов несамовитий!» (Шевченко). Та особливо вражає подібність сприйняття ними немилосердного царського ставлення до будівничих Петербурга: «Земля вислизає з-під ніг, так що ж? Ми зробимо мостову з каменю і на ній зведемо наше пишне місто. Тисячі людей загинуть на цій роботі. Не біда! Зате ми будемо мати європейську столицю і славу великого міста». Стократ сильніше та гнівливіше писав у поемі «Сон» Шевченко, який знав набагато більше від де Кюстіна, зокрема, про загибель на будівництві Петербурга за часів Петра І десятків тисяч українських козаків:

«О царю поганий,

Царю проклятий, лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!»

Ці слова вкладені поетом у вуста чернігівського полковника, наказного гетьмана П. Л. Полуботка, який 1723 року закінчив життя у Петропавловській фортеці, але насправді Петербург зводився за часів І. С. Мазепи. Таким чином, як справедливо зауважує В. О. Шевчук, будівництво столиці імперії виростає до узагальнення — Російська держава взагалі виросла значною мірою на українських кістках.

Цікаво, що Р. М. Лубківський, торкаючись книги Кюстіна, в якій маркіз особливо скаржився на відсутність у Росії жодного голосу протесту проти нелюдськості царевого самовладдя, свого часу слушно зауважив:

«Так ось — Кюстін цього не міг знати — такий голос знайшовся: в особі Шевченка. Його виклик самодержавству — і особиста ініціатива, і опосередкований протест людства проти загрози європейській світовій цивілізації. Те, що допитливі чужоземці, відвідавши Петербург, Москву, Нижній Новгород, кваліфікують, мов кошмар, Шевченко у поемі-видінні “Сон” трактує як сутність цілісної, фундаментально продуманої, глибоко закоріненої на історичну перспективу Системи. Система гноблення інородців, і насамперед українців, мала структуру, ідеологію, механізми. Найголовнішим із них для послідовного винародовлення українців царська імперія обрала комплекс малоросійства — слід завважити, довговічний і майже безвідмовний комплекс. Найстрашніше в цьому диявольському комплексі — здатність вгризатися в здорову національну плоть і плодити убивчі метастази антиукраїнськості»[2].

Ми не знаємо, та й не дізнаємося, наскільки докладно й глибоко передав добросовісний Осип Максимович поетові зміст книги французького мандрівника, але напевне, що бентежний і чутливий поет одразу збагнув історичний феномен твору в контексті часу, відчув його антимиколаївську спрямованість, органічну суголосність основних висновків із його думами, наприклад, із таким: «Коли сонце гласності зійде, нарешті, над Росією, воно висвітить стільки несправедливостей, стільки страхітливих жорстокостей, що весь світ здригнеться…»

Утім узагалі наївно думати, що французький аристократ міг бути навчителем чи навіть підказувачем українського народного поета в осмисленні Росії. Скажімо, простодушним є таке нинішнє твердження: «Шевченко повторив у поемі “Сон” одну з найважливіших тез маркіза про те, що деспотизм і тиранія — близькі родичі…» Смішно покладатися на тезу про те, що нібито національний Кобзар уперше дізнався про це у небезталанного француза і лише переказав його слова! Не випадково І. М. Дзюба і М. Г. Жулинський відзначили немислиму для того часу безстрашність і політичну мудрість Шевченка щодо царів, деспотизму, тиранії. Якось у розмові зі мною на цю тему П. М. Мовчан сказав про Шевченка: «Погляд європейця». Це дуже точно! Тож ідеться про співзвучність ідей і думок, яка виявляє серцевинну присутність Шевченка в історичній епосі та його дивовижну чутливість до загрози Росії-Московщини, передусім, щодо України:

«України далекої,

Може, вже немає

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море…»

У цьому духовному просторі навіть уявити не можу, що Шевченко ніде, ніколи, нічого, ні від кого не чув про незрівнянну книгу де Кюстіна «Росія в 1839 році». Здогадна версія про те, що це зробив О. М. Бодянський у лютому 1844 року в Москві видається мені важливою для подальшого розроблення. Цікава, дражлива й спонукальна для поета інформація, на мій погляд, емоційно-незримо спурхнула над віршем «Чигрине, Чигрине…», написаним у Москві 19 лютого 1844 року, а затим проросла у поемі «Сон»…

На завершення нагадаю, що понад десять років тому книга Кюстіна в скороченому вигляді побачила світ в опрацюванні О. Мерчанського[3]. Вже згаданий М. Ф. Слабошпицький, який написав післямову до неї, назвав цей твір своєрідним експозе Кюстінової праці «Росія в 1939 році»: «У ній викладено найпромовистіші епізоди й найважливіші ідейні моменти книги, перемежовані коментарями упорядника й автора передмови Дмитра Донцова». Усе саме так, і це дуже важлива публікація! Проте нарешті необхідно видати повний переклад українською мовою книги маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1939 році» (звісно, з оригіналу, а не з російського видання) з новітніми докладними науковими коментарями.

 

Астольф де Кюстін: «Я краще втрачу дружбу росіян, але не втрачу свободу мислі…»

У записі від 1 липня 1857 року в Шевченковому Щоденнику є така згадка: «…У 1839 році, відвідав я петергофське свято… супроводжував я свого великого вчителя Карла Павловича Брюллова». Того дня на щорічному святковому гулянні з участю царя й цариці, двірцевої знаті та ряджених представників народу побував і де Кюстін, який присвятив розповіді й роздумам про нього чимало сторінок, особливо захоплюючись різнобарвними вогнями ілюмінації: «У петергофському парку можна проїхати милю, не побувавши двічі на одній і тій самій алеї; уявіть же собі цей парк у вогні!.. Мені передавали, що тисяча вісімсот чоловік запалюють за тридцять п’ять хвилин усі вогні парку… Треба мати багату уяву, щоб намалювати словами чарівну картину ілюмінації». І ще: «В цій льодовій країні… ілюмінації схожі на пожежі». Нагадаю, як у Шевченка: «Смеркалося… огонь огнем кругом запалало».

Утім аналіз іронічно-їдкого француза дозволив і тут розкрити зворотній бік урочистостей:

«Свято в Петергофі треба розглядати з двох різних точок зору — матеріальної і моральної[4]; одне й те саме видовище, якщо досліджувати його в цих двох аспектах, справляє різне враження… Як декорації, як живописне змішування людей різних звань, як огляд розкішних і незвичайних костюмів, свято в Петергофі вище від усяких похвал… Але даремно шукав я серед шести-семи тисяч представників цієї фальшивої російської нації, що товпилися… у палаці в Петергофі, хоча б одне веселе обличчя; коли живуть у фальші, не сміються… Я краще втрачу дружбу росіян, але не втрачу свободу мислі, що дозволяє мені судити про їхні хитрощі та прийоми, які вони застосовують, аби обманути нас і обманюватися самим…»

Особливо обурило де Кюстіна те, що під час бурі потонули кілька барж із людьми, які поспішали морем із Петербурга на свято, проте «ніхто не дізнається правди, газети не писатимуть про нещастя, що означало би гудити імператора». Переконавшись у своїй правоті, маркіз за якийсь час записав, що в будь-якій іншій країні, тим більше у Франції, така трагічна подія неминуче опинилася б у центрі уваги преси й громадськості: «А тут — нічого!!! Панує мовчання, яке страшніше за саму біду!..» Так маркіз де Кюстін знову викрив аморальність російської влади: «Незважаючи на велике нещастя, помпезне святкування пройшло цілком “нормально”, неначе нічого не сталося».

 

Астольф де Кюстін: «Російська політика врешті-решт розчинила Церкву в Державі»

У згаданій книзі «Астольф де Кюстін. Правда про Росію» (2009), в якій Д. І. Донцов розкрив зміст «подорожнього щоденника» французького маркіза та прокоментував його, висловлена цікава думка про те, що Шевченків Щоденник «можна зовсім добре порівняти із подорожніми листами 1839 року».

Зокрема, наводиться Шевченків запис у Щоденнику, зроблений 17 вересня 1857 року, коли він пропливав Чебоксари дорогою з Астрахані в Нижній Новгород. Тоді Тарас Григорович звернув увагу на те, що в місті, «принаймні, наполовину буде… будинків і церков». Справді, в ті часи на 4700 жителів у Чебоксарах було 13 церков і монастирів, 11 молитовень. Свято-Троїцький монастир існував з XVI століття, а Введенський собор — з XVIІ століття.

Шевченка вразила така значна кількість церков у невеликому місті, й він занотував:

«Для кого і для чого їх побудовано? Для чувашів? Ні, для православ’я. Головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ’я».

Ішлося, зрозуміло, про насильницьке хрещення чувашів, їхню русифікацію, що проводила Росія у 1740–1750-х роках.

Нагадаю, як поет писав у поемі «Кавказ» (1845):

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

Та й тілько ж то! Ми не погане,

Ми настоящі християне…

Отже, поет чітко писав саме про «московську внутрішню політику». Хоча столиця вже давно була в Петербурзі, Шевченко добре знав справжнє місце й реальну силу Москви.

Закінчуючи свою книгу, де Кюстін зізнався, що далеко не все встиг і зумів зрозуміти в Росії: «Особливо мені шкода, що не зумів проникнути в одну таємницю — зрозуміти, чому в Росії такий малий уплив має релігія».

Та в реальності під орудою царя церква мала колосальний уплив на віруючих росіян, а де Кюстін якраз і розумів, що російські самодержці здавна прагнули очолювати не лише державу, а й церкву: «Російська політика врешті-решт розчинила Церкву в Державі, змішала небо і землю: людина, яка дивиться на свого повелителя як на Бога, сподівається потрапити в рай єдино милістю імператора». Справді, в законодавстві миколаївської Росії було закарбовано: «Император яко христианский государь есть верховный защитник и хранитель господствующей веры и блюститель правоверия и всякого благочиния». Подібно до часів Петра І, члени Синоду складали присягу монархові, «крайнему судии Духовной сей Коллегии».

Тож насправді Кюстін, який вважав російський народ найбільш набожним із усіх християнських народів, зрозумів, що його віра приносить мало плодів: «Коли Церква відмовляється від свободи, вона втрачає моральну силу; будучи сама рабою, вона породжує лише рабство».

Сучасні російські коментатори книги французького мандрівника справедливо зауважують, що негативне сприйняття католиком де Кюстіном православної церкви було загострене переслідуванням католиків у Росії. Проте це не знецінило наведених ключових висновків маркіза. Тим більше, що вони дістали неодноразове підтвердження й через кілька десятиліть, скажімо, на початку ХХ століття прем’єр-міністр російського уряду С. Ю. Вітте резюмував: «У нас церква перетворилася в мертву, бюрократичну установу, церковні служіння — в служби не Богу, а земним богам, усяке православ’я — в православне язичництво».

Не випадково в Шевченковій поемі «Невольник» (1859) зустрічаємо геніальну максиму:

А москалі і світ Божий

В путо закували.

 

Тарас Шевченко: «Якби не похилилися раби…»

Наостанок ніяк не можу не привернути увагу до Кюстінового запису про відвідання ним у Петербурзі Петропавловської фортеці — каторжної тюрми для «державних злочинців», унікального зловісного символу російського рабства — та сусіднього Петропавловського собору, в якому ховали російських самодержців. Мудрий француз одразу запримітив моторошну двозначність і страхітливу символічність цієї суто російської близькості:

«Мене повели в собор — усипальницю царюючої фамілії… У цій могильній цитаделі мертві мені здавалися вільнішими від живих. Я задихався в її стінах. Якби думка замурувати в одному склепі полонеників імператора і полонеників смерті, змовників і монархів, проти яких вони злоумишляли, була продиктована філософськими поглядами, я ще зміг би з ними змиритися. Проте я не бачу нічого, крім цинізму абсолютної влади та грубої самовпевненості деспотизму. Ми, люди Заходу, революціонери й роялісти, бачимо в російському державному злочинцеві лише безневинну жертву абсолютизму, а росіяни бачать у ньому людину, якої всі відцуралися. Ось до чого доводить політичне ідолопоклонство… Я не можу без жаху думати про те, що справді віддані та бездоганно чесні люди можуть будь-якої хвилини опинитися в казематах петербурзької фортеці… Як не перейнятися жалем до цього народу!»

Прочитавши ці пронизливі рядки, згадав я, здається, нині призабутий Шевченків антиросійський вірш «Якось-то йдучи уночі…», написаний 13 листопада 1860 року, тобто за три місяці до смерті поета:

Якось-то йдучи уночі

Понад Невою… та йдучи

Міркую сам-таки з собою:

— Якби то, — думаю, — якби

Не похилися раби…

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!

Ішлося про царський Зимовий палац, інші велично-пишні будинки родини імператора та його оточення в Петербурзі…

Крамольні розмірковування поета було перервано, бо з протилежного боку Неви, де бовваніла Петропавловська фортеця

…мов із ями,

Очима лупа кошеня.

А то два ліхтаря горять

Коло апостольської брами.

У народі сказали б, що то були відьомські очі, з якими й пов’язують котів, а брама — при фортеці, названої на честь апостолів Петра і Павла. Утім є також версія, що через ці великі — «апостольські» — ворота вивозили з Петропавловської фортеці засуджених в’язнів, а поет уявляв їх апостолами, які «слово правди понесли по всій невольничій землі».

А що Шевченко? Як він зреагував на сатанинські додивляння й дослухання за ним?

Я схаменувся, осінивсь

Святим хрестом і тричі плюнув

Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.

Це звучить, як Шевченків заповіт. Отож, думаймо! Бо Кюстінові спостереження і розмисли про Росію безпосередньо стосуються сучасних страшних напастей України…

Півстоліття тому американський дослідник Дж. Кеннан виснував, що книга де Кюстіна, хоч і присвячена Росії Миколи І, дивовижним чином виявилася застосовною не меншою мірою до Росії Сталіна і Брежнєва. Цікаво, що наприкінці минулого століття з цим погодилася відома російська кюстінознавиця В. А. Мільчина. На початку нинішнього ХХІ століття мені випало майже півтора десятиліття очолювати Національний культурний центр України в Москві, тому мав унікальну змогу пересвідчитися в сучасній живучості Кюстінових свідчень. Особливим доказом історичної правоти французького маркіза є те, що його книга й через майже два століття залишається найпопулярнішим твором про Росію і буквально розібрана на цитати й афоризми, яких навів чимало. Насамкінець нагадаю Кюстінову засторогу щодо росіян, на яку досі, здається, не звертали належної уваги: «Їх цивілізація — одна видимість; на ділі вони безнадійно відстали від нас і, коли випаде нагода, жорстоко помстяться нам за нашу вищість».

 

[1] Перше видання книги «Росія в 1839 році» побачило світ у Парижі в травні 1843 року і так швидко розпродалося, що вже в листопаді того ж року вийшло друге видання тиражем 3 тис. примірників. У Росії книгу було заборонено миттєво — 1 (13) червня 1843 року, але вона вже потрапила в країну й надалі завозилася нелегально.

[2] Цит. за: Посвята: літературно-мистецький збірник / за редакцією Р. Лубківського. Львів, 2003. С. 241.

[3] Кюстін Астольф де. Правда про Росію: подорожній щоденник. К.,2009.

[4] У книзі Кюстіна зустрів його власне формулювання вищого морального закону: «Я надто добре знаю: земля не те місце, де торжествує вища справедливість. Тим не менш основний закон залишається непорушним, зло завжди зло, незалежно від його наслідків: губить воно народ чи звеличує, приносить людині щастя чи безчестя, вага його на терезах вічності незмінна». Мені симпатична людина з такими моральними устоями.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!