Маріо Варґас Льйоса. Заборонена для панянок

290

Стаття режисера і сценариста Джона Рідлі у “Лос-Анжелес тайм”, в якій він просить WarnerMedia прибрати кінокартину “Віднесені вітром” зі свого каталогу, бо вона є расистською і з позитивного боку показує рабство, загрожує покінчити з однією з тих добрих речей, які були в Сполучених Штатах: свободою слова. WarnerMedia відразу ж заявила, що прислухається до поради, забере стрічку зі свого каталогу і надалі її показуватимуть тільки з “певною передмовою”, яка застерігатиме її майбутніх глядачів.

Мене відразу ж зацікавило оголошення, яке в майбутньому передуватиме тому фільму, пояснюючи глядачам, що стрічка 1939 року, яка здобула десять “Оскарів”, є расистською, і вірити в показаний нею історичний контекст не треба, за винятком історії про нещасне кохання, яку вона оповідає про старий американський Південь, де все решта, крім роману між вродливою Вів’єн Лі та показним Кларком Ґейблом, є неправдивим і наклепницьким. Славнозвісне оголошення служитиме тільки для того, аби пробудити апетит багатьох глядачів, ясна річ, таких самих дурних, як ті, хто його написав, зняв і  причепив яко преамбулу до цієї чудової кінострічки.

Цензура в кіно була кошмаром мого дитинства – спочатку в Піурі, а потім в Лімі. Вона була дуже суворою: крім того, що кінострічки заборонялися і варварськи різалися цензорами, допущені до показу картини кваліфікувалися, і найгіршою характеристикою була “заборонена для панянок”, позаяк вона зачиняла двері кінотеатрів перед хлопчаками мого віку, тобто молодшими за 15 чи 16 років. Ту заборону можна було обійти, давши добрі чайові білетеркам на вході, але хто в ті роки мав гроші, щоб давати чайові?

Я впевнений, що не є меншим антирасистом, ніж Джон Рідлі, мені не менше, ніж йому, є огидним свавілля проти чорношкірих, яке зараз зумовлює протести по усій його країні, але мене дуже дивує, що автор такої чудової картини, як “12 років рабства”, гадає, що з допомогою цензури можна здолати расистську дикість. Це не так. Цензура служить тільки для того, щоб створити іншу форму дикості – не таку відверту, як расизм, але з наслідками,  які, можливо, є фатальнішими для суспільства, яке вона робить менш свідомим і вільним, проте більш маніпульованим в расових, моральних та ідеологічних питаннях. Серед інших аберацій цензура фільмів чи книжок і статей у довгостроковій перспективі замість того, аби прищеплювати громадянам добрі і правильні ідеї, служить тільки для того, аби приспати їх, отупити і змусити ковтати брехні, які хочеться поширювати політичній владі. Було би сумно, якби окрім необхідності терпіти президента Трампа, який, сидячи у Білому домі, і так вже достатньо зашкодив американській демократії, Сполучені Штати мали би в подальшому страждати ще й від цензури, яка – як усі системи інтелектуального і мистецького контролю у світі –  намагається виправдати сама себе ідеєю, що таким чином вона “уберігає” громадян від читання чи перегляду того, що могло би зашкодити їхнім традиціям і їхній моральній свідомості.

Хто вирішує, що саме відповідає звичаям і моралі народу? Цензори, серед яких зазвичай є священники та віруючі? Ті анонімні темні особи, які в своїх кабінетах, що часто є сутеренами, застосовують ножиці до фільмів і книжок, аби глядачі і читачі причащалися тільки до добра і сторонилися зла? Хто вирішує, що є добром, а що злом? Цензори чи режисер Джон Рідлі, за яким я готовий визнати вищі рівень культури і чутливість, аніж в середньому у тих осіб? Я впевнений, що більшість американських громадян вжахнуло би те, що “цензори” будь-якого штибу – тупі чи розумні, освічені чи невігласи – дбатимуть про їхнє духовне здоров’я, ріжучи кінофільми чи книжки або забороняючи їх.

Що я намагаюся сказати? Що всі стрічки мають бути допущені в направду вільному суспільстві? Саме так. З єдиною вказівкою на полях фільму: що певні образи можуть вразити чутливість певних  глядачів. Це те, що вже фактично робиться в деяких країнах, і при цьому це застереження не обмежує свободу творчості. Точно те саме відбувається і з літературою. “Улісс” Джойса багато років був заборонений в Англії і Сполучених Штатах, доки цей хибний захід не було скасовано. Те саме було у Франції з творами маркіза де Сада. Тепер схожі жахіття може читати будь-хто, кому вистачає терпцю це робити, навіть в “Бібліотеці Плеяди”. Не думаю, що завдяки цьому читанню французи зробилися більшими сексуальними мучителями, ніж інші народи на землі.

Цензура претендує на те, що захищає народи від того, що для них не годиться. Хто вирішує,  що є позитивним, а що негативним для суспільства? Загалом – ті бідолахи, які беруться виконувати цю недостойну роботу. Ніколи не забуду, як моєму другові Хуану Марсе в часи Франко цензор люто викреслював в одному з його романів слово “пахва”, щойно воно там з’являлося. Що у пахві було неприйнятного? Напевне, той тип, коли здибував в якомусь абзаці те слово, переживав ерекцію.

Завзято практикують цензуру усі диктатури, наводячи доводи, які подала мені російська очільниця видавництва “Молода гвардія” в Москві у 1966 році, коли викинула зо двадцять сторінок з мого першого роману “Місто і пси”: “Російські подружні пари не змогли б дивитися одне одному в очі, прочитавши ті сцени”. Я запитав її, хто вирішує, що можуть читати російські подружні пари без обурення. Вона подивилася на мене з певним жалем: “Усі читачі “Молодої гвардії” добре розуміються на літературі”.

Тому це добре і здорово, коли в суспільстві знімають фільми і публікують книжки без попередньої цензури – добрі і погані, ті, які обстоюють добрі ідеї, а також погані і дурні, як-от расизм: таким чином завдяки цим контрастам читачі і глядачі можуть потроху приймати і відкидати те, що здається їм позитивним або негативним. Наслідком цього не є ані хаос, ні засилля вульгарного еротизму порнофільмів чи реакційних і дурних ідей. Якщо у кінострічках чи книжках є образа моралі або традицій, нехай це вирішують суди – згідно з чинними законами. Так відбувається в розвинутих демократіях, і цього взірця мали би дотримуватись усі країни, які хочуть їх наслідувати.

Справжні наслідки цензури такі, що ті, хто її впроваджує, ніколи не наважаться їх розголосити: отупити громадян, зробити їх вразливішими до пропаганди, чи то релігійної, політичної, чи моральної, змусити їх ковтати усі ті брехні, з яких зазвичай зроблена офіційна ідеологія, чи навіть просту рекламу, при допомозі якої влада намагається виправдатися і виставити на посміховисько супротивника. Тому так небезпечно приймати цензуру, навіть у тих випадках, коли звинувачений твір може із самого початку ображати пануючу мораль і йти урозріз із прекраснодушними поглядами людей. Я не сумніваюсь у добрих намірах, з якими кінематографіст Джон Рідлі попросив WarnerMedia забрати зі свого каталогу “Віднесених вітром”. От тільки він не уявляв, що такими самими аргументами, які він уклав у руки влади, він надав їй право чикрижити або забороняти його власні фільми.

Mario Vargas Llosa
Prohibida para señoritas
El País, 21.06.2020
Переклала Галина Грабовська

zbruc.eu

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!