Завжди знала, що батько веде щоденник. Тобто нічого дивного для мене, відколи себе пам’ятаю, не було у тім, що, окрім як друкувати на машинці і потім правити від руки тексти, тато час від часу подовгу писав од руки щось у зошиті. Часто при тому зупинявся, ставав наче відстороненим, погляд його міг бути спрямованим і на тебе – малу, що сиділа побіля нього десь зі своїми малюнками чи книжечками, але відчувалося: він не тут. І марно до нього зараз говорити, питати про щось. Тато був наодинці з ним, зі своїм Щоденником, тобто – з собою самим. Так, як більше ні з ким у цілому світі. Певно, часи були такими. А може, то він був такий. Отож, для мене – малої – не було в цьому нічого дивного, бо хіба може дивувати те, що бачиш день у день, зростаючи?
Іван Чендей з донькою Марією
Диво зі мною сталося значно пізніше. Тоді, коли довелося (пощастило, сказати б) ці зошити-Щоденники вичитувати (точніше, розшифровувати, бо почерк у Чендея ще той). І було те диво дуже радісне, хоч і на печалі замішене: я собі відкривала Батька. Такого, про якого хіба тільки здогадувалася, може, передчуваючи оте майбутнє відкриття-повернення його. Чи моє до нього? Несуттєво!
Щоденник показав мені (вірю, що покаже й читачеві) не тільки Івана Чендея – письменника, людину, громадського діяча тощо… Ці записи, які охоплюють майже пів століття, є, по суті, хай і доволі суб’єктивною (а це, власне, й цікаво, бо автор цих записів має гострий розум, доволі аналітичне мислення і, скажу без пафосу, виняткову принциповість і порядність) хронікою Закарпатськоі Украіни другої половини ХХ століття. Тут і розповіді про суспільні процеси становлення Закарпаття після Возз’єднання, про непрості й драматичні моменти, тут і про літературно-мистецьке життя краю, про реальність і час, про те, що можна оцінити лише через віддаленість від отого часу…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кожен час має своїх письменників, митців, достойників загалом. Як і вони мають лише його, той час, бо ж в контексті бодай століття, не кажучи вже про епохи, їм випадає для утвердження не так і багато років.
Коли мовити про час, у котрому випало жити й утверджуватися в слові Іванові Чендею, то був той час непростий, навіть драматичний. Для з’яви справжніх постатей багато де і в чім вимагав од них стійкості, послідовності й навіть мужності. Той час прихильним був до таких, що вміли до нього загравати, підлаштовуватися і використовувати; до твердих і принципових був суворим і безпощадним, намагаючись чи то зламати, чи примусити поступитися принципами. У методах і способах був невибагливим, хоч доволі вигадливим, не гребував нічим: від нашвидкуруч склепаного громадського осуду на організованих представниками влади зборах, засуджуючих статтях, підписаних колегами-письменниками у пресі аж до появи землемірів на обійсті стареньких батьків непокірного письменника і поширюванні брудних пліток про трагічно загиблого сина й психічний стан притлумленого горем батька.
Саме у найважчі, найдраматичніші часи Щоденник для письменника стає воістину рятівником, саме в ці роки Іван Чендей справді чи не щодня веде записи, до яких жодним чином не можна застосувати подібне визначення, наче щоденниковий жанр загалом є позуванням перед дзеркалом майбутнього.
І часом просто дивуєшся, як міг дихати і залишатися живим, коли навколо все було так густо оповите важкими непроглядними клубками горя й несправедливості, а світлі горизонти торжества правди (повернення до читача тих творів, за які нещадно били, ба навіть присудження за них же найвищої державної літературної премії) ще й близько не мріяли.
Певно, починаючи вести Щоденник у далекому 1953 році, сам для себе дуже точно визначив, чому це робить, з якою метою, бо зазначає чи не в першому записі від 31 жовтня: «Будемо ділитись з тобою тим, що накипає на серці, будемо, мабуть, скидати з себе підчас крихту тої важкої ноші, яку піднімаємо на свої кволі плечі. Будь моїм другом, щирим і сердечним, незрадливим і надійним. Розповім тобі все!»
Іван Чендей пише у різні для себе часи. Коли піднесений, коли у розпачі, коли у сумнівах, коли з вірою. Але пише завжди чесно. Та він і не вмів інакше.
Будучи вимогливим до себе як до письменника, болісно роздумовує: « І сьогодні я, як ніколи, бачу, наскільки недостойно мені називати себе літератором, який я ще далекий від справжньої, високої літератури» (11 листопада 1953 р).
Цікавим був період, упродовж якого вівся Щоденник. Можливо, наразі для Закапаття найцікавішим. Цікавим є ріст самого письменника на тлі цього часу. Тут йдеться як про погляди (їхню трансформацію), так і про фаховість у слові, ба навіть у мовленні, тобто цікавим є й те, якою мовою ведуться записи на початках, і яким стає мовлення письменника згодом.
Письменник пише у різні роки по-різному ( з точки зору розмаїття тем і кількості сторінок). Та це й зрозуміло: зазвичай, розмовляв зі Щоденником, коли було важко, коли хотілося глянути на події відсторонено, дуже чесно проаналізувати їх. Ця чесність на початках подекуди межує з наївністю, якоюсь безоборонністю, що навіть дещо дисонує із уявленням про Івана Чендея у тих, котрі його знали і пам’ятають. Тим і цікаво, бо маємо нагоду не раз при читанні Щоденника простежити, як розмова з собою, просто роздуми, можуть допомогти-порятувати й тоді, коли, видається, все інше вже безсиле. У Щоденнику багато роздумів, багато сумнівів, багато оцінок (вони могли змінюватися, але у всіх свої підстави і контекст, зрештою, мінялися й об’єкти оцінок, та й сам Іван Чендей не був якимось застиглим і законсервованим у антуражі певної доби.
Різні люди, різні події, різні оцінки, різні теми, різні часи. Але є те, стосовно чого Чендей-письменник думок-поглядів не міняє, до чого і попри плин часу, набуття досвіду і навіть визнання ставиться дуже відповідально, сказати б, з пієтетом…
Вимогливість до себе – це, певно, те, що лишається незмінним для Чендея у всі роки, є позачасовим і наскрізним у Щоденнику. Певно, це було й тим, що давало йому право бути вимогливим до інших: перш за все тих, хто називає себе письменником.
Робота зі словом для Івана Чендея – це найперше велика відповідальність, усвідомлення того, що слово і талант – це не так дар Божий, як тягар і обов’язок:
«Талант – народна власність. Він має оберігатися державним законом, державою, як дорогоцінний скарб, що належить не лише тому поколінню, яке його дало на світ, що належати має і тим поколінням, які прийдуть.
Для талантів ніколи не страшні (інші) таланти, скільки б їх не було. Вони щедрі, багаті і вміщаються під небом. Для талантів страшні бездари, що в той чи інший спосіб, при поступливості, уявили себе талантами. Отут вони і пустять гострі лікті в роботу, щоб бодай ними надолужити відсутнє». (запис від 02 березня 1966 року).
«Якщо до великої Святині мистецтва ми нині приносимо і виносимо все, що тільки не забагнеться нашій запопадливій, непоміркованій і нерозбірливій натурі в сподіваннях на постійну або тимчасову бодай у ній прописку, прийде строгий і безкомпромісний великий пан Час і зі всім нами принесеним достойно розпорядиться. Святиню мистецтва від випадково туди втягнутого очистить, як очищають храм з метою повернення йому святості. Великий пан Час позбавить тимчасових прописок усі мертві душі , залишить тільки достойне вічності і великої правди.
Ось про це треба всякому пам’ятати!..» (25 вересня 1970 р).
Цікавими є роздуми письменника про те, чи достатньо лише таланту для утвердження себе у слові:
«Щоб писати вірші чи прозу (стати літератором), мало одного бажання. Щоб стати письменником, мало й одного таланту. Талант, щоправда, є першоосновою. Од нього все починається.
Щоб стати письменником, потрібен талант, велика роботящість і витривалість, прекрасне знання мови, докладне володіння формою. В поняття таланту, певно, вкладаються такі елементи, як відчуття душі і проникання в її світ, оголеність для чинників подразнення – підвищена гострота реакції, вразливості, схвильованості, неспокою, зацікавлення і т.д. в поняття таланту входить і темперамент. Талановита людина для мистецтва, здається мені, не може бути холодною і спокійною – такою може бути лишень на вигляд.
Талант – це музика у слові, в словосполуках, це ритм фрази і всього тексту, це, врешті, мелодія мови. Істинний талант полягає в незвичайно тонкій проникливості не просто в зміст слів, але і в звуки їх – зміст тут само собою, з нього починається все.
Талант – це сукупність цілого ряду факторів, які, зрештою, і піднімають наділену ним людину над іншими.
Талант – скарб неоціненний і вищий для народу, в цілому, навіть за найбільшу коштовність – самородок золота чи алмаз.
Тоді, коли дійдемо до того, що талант в митцеві цінуватиметься по справжній його вазі, леліятиметься й оберігатиметься бодай по такому закону, як оберігається злиток рідкісного коштовного металу в державних скарбницях?
Певно, до подібного ми далеко-далеко. Подібне не було характерним і для віків недавніх та давніх…
Чи не є це свідченням варварства у варварів?..» (25липня 1974 р.).
І у всі часи актуальними будуть такі думки зі Щоденника:
«Літературна творчість – робота нелегка, проте радісна теплом, яснотою думки, красою у слові. Літератор, певно, схожий на того весляра, що долею прикутий до галери уже для всього життя, і тут йому ніякого перепочинку…» (07 серпня 1975 р.).
Найпронизливішими і найболючішими є записи періоду, коли Івана Чендея було повністю відлучено від літературного життя. Йдеться про період кінця 60-их – початку 70-их років. Ті зошити, у яких писав тоді, він, певно, остерігаючись зберігати вдома, віддає сестрі Ользі.
У записах тих років багато роздумів, сумнівів, болю. Єдине, чого там не знайдемо, це зневіри у потрібності своєї праці, у тому, що все, ним зроблене і все, за що його цькують, є помилковим і неправдивим.
Від розпачу-зневіри рятує робота. Робота в саду. Робота за письменницьким столом. Саме в роботі був Чендей прекрасним, бо коли думати про зроблене ним у слові, про всі громадські справи, якими болів, а не їх «відбував», про посаджене-виплекане ним у саду, про збудований ним (і в прямому сенсі теж) дім, то приходиш до висновку: зроблено воістину немало, зроблено багато, зроблено добре!
Івана Чендея, як і багатьох митців, хвилювало: що залишиться по ньому? Розумів, що як письменник, має право сподіватися на оту позачасовість, яка випадає лише тим, чия міра таланту, працелюбності, жаги до досконалості зродить-таки такі твори, що залишаться і в часі майбуття.
«Робота, робота, ще раз робота тим більше, коли завжди менше премій, аніж воістину премій творів достойних. Та й що таке премія? Це знак певного часу. Хіба мало було і перших, і других, і третіх Сталінських за такі твори, які нині вже нічого не значать? Діло літератора писати не на премії, не для відзнак, а для культури й утвердження слова» ( 28 грудня 1986 р.).
Хочеться подати тут рядки, що сприймаються як своєрідний професійний маніфест Чендея, бо й сам письменник не просто записав їх у своєму Щоденнику, а й направду ставився до свого ремесла саме так:
«Письменник повинен бути таким, як всі порядні люди… тільки трошки поряднішим…
Письменник повинен знати багато, як кожен освічений… тільки трошки більше.
Письменник повинен відчувати, як всі люди… тільки трошки глибше і тонше…
Письменник повинен ненавидіти, як всі ненавидять зло… тільки пекучіше, непримиренніше.
Письменник має бути правдивим, як кожен чесний… тільки ще правдивішим…
Письменник повинен бачити, де інші не бачать… відчувати, де інші не відчувають, хвилюватися, де інші залишаються холодними і байдужими…
Кожен нерв письменника має бути оголеним – нехай його палить люттю натовп товстошкурих заздрісників, нехай його попелить гнів тих, кому він вказав на їх нікчемність…
Письменник повинен пам’ятати, що натовп завжди був немилостивим, безжалісним, як повинен вірити у велику силу правди і світла». (19 лютого 1963).
Для Івана Чендея слова про відповідальність перед письменницьким ремеслом (саме словом “ремесло” часто замінював пафосне “покликання”) не були просто словами. Він і жив так, аби мати право писати про те, яким повинен бути письменник. Виставки, концерти, театральні вистави, багато-пребагато книжок… Купа громадських справ і тем, що неспокоєм озивалися і оприявнювалися в реальних справах. І про все це (до речі, без мети-наміру похизуватися чи покрасуватися) теж у Щоденнику. Цікавим відкриттям для багатьох стане розповідь про те, як Іван Чендей, натоді молодий очільник Закарпатського відділення СПУ, буквально “за рукав затягував” у літпроцес “оновленого Закарпаття” таких письменників, як Олександр Маркуш, Лука Дем’ян. Чудові письменники, вони творили літературу краю до Возз’єднання, і, зрозуміло, не сподівалися у реаліях “нової доби” на “місце під сонцем”. Іван Чендей і тут явив відповідальність перед літературою і ремеслом, усвідомлюючи, що справжнє і талановите не повинно залежати від режимів та “лінії партії”. Як це відбилося на долі самого письменника, що йому при цьому закидали “чини” й блюстителі ідеології – окрема тема для розмови… Та й не дуже зважав Чендей на ті закиди від “власть імущих”, розуміючи, що є речі важливіші, ніж зона власного комфорту.
«Подібні думки ідуть від тих невеликих голів, що думають, ніби на Закарпатті до радянської влади була тьма тьменна, що люди й сонця Божого не бачили. Ні, тут було сяке-таке духовне життя, люди за щось боролися, щось робили, до чогось прагнули і про все краще нам нині треба сказати. Настав час нарешті зробити це. Не на голому місці виросли літератори Гойда, Маркуш, Лука Дем’ян, Боршош. Нехай зі скромними набутками, але все-таки з дечим ми зустріли нову дійсність». (20 січня 1958 р.) – цей запис у Щоденнику письменник робить після чергових звинувачень у тім, що він озирається на минуле, закликає його вивчати, замість оспівувати і утверджувати світлу сучасність визволеного і возз‘єднаного Закарпаття. Адже Іван Чендей добре розумів, що є речі, події, постаті, варті позачасовості.
Вражає й те, яким пожадливим до нових знань, до всього, що розвиває, збагачує, був Іван Чендей. Часто зізнається у Щоденннику, яким спраглим є до навчання, до пізнання нового, як часто вагається і сумнівається у тому, чи все робить правильно, чи має взагалі право на те, аби своїм словом впливати на кого-будь. І це знову про відповідальність. І про те, що вагатися для талановитого автора повинно бути нормою. І про те, що дедалі менше таких, які взагалі в чому-небудь сумніваються…
Цінність Щоденника не лише у фіксації, зображенні певних подій, оцінок тих чи інших явищ, що впливали на автора і часом залишали слід у його долі. Іван Чендей словом ніби малює цілу галерею образів своїх сучасників: палітра фарб і жанрове розмаїття цих малюнків, картинок-образків при цьому надто різна: тут і чорно-біла контрастна графіка, розмито-ніжна щемлива напівпрозора акварель, а чи й багата на соковиті яскраві барви багатофігурна композиція, часом – шарж, карикатура, навіть гротеск…
Невипадковим є постійний інтерес митця слова до митців пензля, при всьому, зацікавленість ця щира, письменник часто веде записи під враженням як виставок, так і окремих робіт, даючи їм доволі влучні мистецтвознавчі оцінки. Як і зовсім невипадковими для Івана Чендея є опікування створенням та облаштуванням музеїв визначних українських художників: Адальберта Ерделі, Федора Манайла, Андрія Коцки. Він розуміє вагу і необхідність того, аби музеї були, не стоїть осторонь – діє… Завдяки добрій волі дітей Манайла Ф.Ф. (Івана та Катерини) та сестри Коцки А.А. (Анни Андріївни), ми маємо в Україні, в Ужгороді, два чудові осередки культури. З музеєм А. Ерделі цього не сталося… І це теж певний докір часові й тим, кому не вистачило відповідальності перед минулим, а більшою мірою – перед майбутнім.
Іван Чендей любив усе гарне. Колись на моє питання: “Тату, а що ви любите найбільше?” він так і відповів: “Усе красиве…” Він пояснював тоді мені, про яку красивість йдеться. І я починала розуміти, що краса для Чендея – у повноті вияву справжності. Якщо дощовий день – хай буде по-справжньому дощовим (ба навіть по-осінньому сльотавим)! А коли сонячний – то хай сонцем наповнюється все-все! Хай промені проникають всюди: якщо потрібно, то навіть туди, де це суперечитиме законам оптики! Він умів бачити справжнє як в навколишньому, так і в людині.
Книжки, книжки, книжки… Ними у нас на Високій гармонійно (не побоюся цього визначення), саме гармонійно, був наповнений увесь простір навколо. І ти вже не міг не читати, бо читання було таким же органічним для нашого дому процесом, як просто дихати, розмовляти, про щось домовлятися чи що-небудь обговорювати. Ніхто не спонукав дітей до читання (мені смішно це навіть уявити), але книжки, як я тепер вже розумію, батьком для нас добиралися ретельно. І він же пояснював, а відтак нами розумілося: є чтиво, а є література.
І якби мене сьогодні запитали, які книжки найсильніше вплинули на моє світовідчуття і світосприйняття, мені, звісно, довелося б довго-довго перераховувати різних-різних авторів та згадувати назви книжок та заголовки творів…. Але є одна особлива для мене книжка. Це “Щоденник” Ольги Кобилянськоі. Ця ошатно видана книжка (я пригадую, як обурювався батько, що тираж її мізерно малий – 2 тисячі примірників, і як радів, що вдалося роздобути) читалася-перечитувалася мною не раз і не двічі, щоразу вражаючи й залишаючи в душі щось таке, що описати його забракне найгарніших, найзмістовніших слів. Потім, значно пізніше, доля зводила мене з людьми, яких знов-таки без пафосу називаю близькими. І о, диво! В їхніх домашніх бібліотеках, як і в переліку найзнаковіших для них книг, теж “Щоденник” Ольги Кобилянської. І мені чомусь не віриться, що це просто збіги. Як не віриться і в те, що збігом із моєю любов’ю до щоденникової прози є те, що найцікавішою для мене сьогодні з-поміж Чендеєвих книжок є ще не опублікований (хай би хоч таким тиражем, який колись вважався мізерним) Щоденник. Хоч, звісно, знаю: Іван Чендей – перш за все потужний новеліст, котрий творив справжнє художнє слово.
Пишучи такі рядки у 1964 році:
«Своїм корінням моя літературна творчість вросла в життя моїх земляків.
Звідти вона пила снагу і брала силу.
Її кропив рясний та вільний дощ народної мудрості.
Жага прекрасного була Сонцем, до якого я тягнувся завжди.
Ось три джерела, що лежать в основі кожного мойого більш вдалого і менш вдалого твору!» – Іван Чендей через два десятки років, 11 липня 1985 року має право зробити такий висново: «Я все робив, аби прославити свій рідний край у слові!»
Віриться, ті три джерела, що напували його творчість, були обрані ним безпомильно. І ще до всього – постійний неспокій і небайдужість до тих, для кого писав, велика любов до всього справжнього і чесного, віра в те, що талановите правдиве слово потрібне в усі часи…
«Перед нашим вікном кілька могутніх сосен. Коріння їх нагадує мені минуле народу, стовбур – нинішнє, крона з шишками-насінням, зеленню – майбутнє». (01 грудня 1962 р.) – в усвідомленні цілісності цієї всесвітньої триєдиності Іван Чендей явив справжню мудрість розуміння закільцьованості часових пластів, де надійними кріпленнями кілець стають справжні набутки – з таких, що непідвладні Панові Часу.
Від сотворення світу старе поступалося новому. Приходили наступні, аби прожити своє життя, мати свою долю, сказати своє слово, залишити найвартісніше наступним часам.
«Не мені судити, що я встиг і як я встиг у роботі над словом. Певно, успіхи мої скромніші, аніж могли б і мали б бути. Проте все-все краще з написаного мною нині є вже частиною загального українського літературного процесу, як і все життя закарпатців після визволення і возз’єднання є частиною життя України в умовах сучасних…
Жалюгідними є ті літератори, що переживають свої твори. Щаслива доля тих творців, чиї твори переживають їх…» (травень 1981 р.).
Щасливою є доля Івана Чендея, бо є в ній «Чайки летять на Схід», які вилетівши трьохсотнею слів з-під пера молодого автора, голосно засвідчили про неабиякий талант, є у спискові кращих книг ХХ ст.. видатного Володимира Панченка уславлений роман «Птахи полишають гнізда»; є повість «Іван», яка стала у той час викликом і на всі часи засудженням догідництва і злочинності бездуховної каламарівщини, є «Тестамент», є «Лиска», є, є… Як є у його долі, буде у всі часи фільм «Тіні забутих предків», де він автор сценарію. Це те, що прийде у часи майбутні як краще зі зробленого Іваном Чендеєм – усе, що хотів він сказати нам, залишити по собі і в слові, і у «Щоденнику»… У часі й поза ним.
З ЩОДЕННИКА ІВАНА ЧЕНДЕЯ
Ірпінь, 18 лютого 1960р.
І ось нарешті я прибув в Ірпінь. Хвалений, перехвалений. Рано казати, як тут працюється такому провінціалу, як я, – ніколи в будинках творчості не бував, звик до домашньої атмосфери в Ужгороді, ще більше звик і полюбив Дубове, яке мене завжди повнить, наснажує, до якого моя любов велика і схвильована.
<…>
Вражений в Києві фактом: від Ділової зупинки їхав тролейбусом до центру Києва (вул. Леніна) і був свідком, як троє дівчаток кепкували і знущалися над українською мовою, читаючи з російською вимовою вивіски на крамницях. («Воді», («Води»), вимовляючи окремі слова – «патєльня» і т.д. Не знаю, чого було більше в тому кепкуванні молодих дівчаток – безглуздя великодержавного російського шовінізму – над чим вони, певно, й не замислились, – чи зневаги до нашої святині – мови чарівної, багатої і незрівнянної! Цікаво, як би реагували в Москві у тролейбусі, трамваї, коли б групка українців їхала, читала російською мовою написані вивіски, кепкувала б над мовою великих Пушкіна, Лермонтова, Купріна і Лєскова?
Я вийшов із тролейбуса на Хрещатику, як побитий в обличчя, як обпльований… І це в центрі старовинного українського Києва, на Хрещатику – вулиці нашої національної слави і гордості, в Києві, що є колискою української, російської, білоруської націй. І сумно, і боляче !
****
8 квітня 1960 р.
Невігластву, дикості в розповсюдженні книги у нас немає меж. Пригадую випадки, коли я був у крамниці споживчої кооперації й від обернутого обличчям до мене крамника просив книги, називаючи заголовки тих, що лежали на полиці за плечима крамника, а той мені відповідав, що книг таких немає і не було. Пригадую засідання тиражної комісії з участю представників облспоживспілки (т.Воробйової). Коли зайшла мова про видання О. Довженка, про те, скільки екземплярів з нього візьме для продажу споживча кооперація, Воробйова сказала, що жодного. І це в ту пору, коли О. Довженко тільки-тільки починав видаватися, а до закарпатського читача потрапляв вперше. Доводилося Воробйовій розповідати, як школярці, хто такий Довженко, що написав, створив і т.д. Хіба не дикість? Адже Воробйова на книгу дивиться як на крам, їй все одно: що книга, що оселедець, коли оселедець не більше, вона знає, що оселедець має голову і хвіст і не знає того, що книга має заголовок і зміст. Правда, голова і хвіст простіше заголовку і змісту, тут і дурний добере ладу.
* * *
13 грудня 1963 р.
Десь я вичитав приблизно таке: один побачив баюру, та й тільки. Другий побачив у баюрі небо і зорі… Ніби той другий і був соцреалістом… Ніби той бачив більше… Я ж хотів би додати: від того, що в баюрі віддзеркалилося небо, місяць і зорі, баюра не перестала бути баюрою. В ній могло б віддзеркалитися і сонце, а баюра залишилась би все одно тільки багном… Правда, сонце її висушило б… Як погано, що ми і в баюрі видивляємося зорі, а не дивимося на баюру просто як на багно… Таке виглядання зорь нам часто саме і заважає побачити баюру з усіма її непривабливостями і брудом.
* * *
4 січня 1964 р.
Для мене завжди нелегким видавався початок твору. Були новели, що починав їх писати і по десять разів, поки, нарешті, почав і далі написав. Найважчим видавалося перше речення, до якого хотілося вкласти душу, дух, дихання цілого твору. Були новели, які починалися і легко. Це ті, що виношувалися місяцями, а то й роками. Тоді, правда, уже все для початку було готове – і добір слів, і побудова самого речення.
* * *
24 червня 1966 р.
К р и л а
На третій чи другий день після того, як квочка-індичка стала водити малих по двору, одне маленьке зникло. Всі домашні захвилювалися, а знайти ані його, ані сліду по нім не могли. Я був певен, що не інше, як кіт мале потягнув… І тим більше мені було його шкода, коли я думав про труднощі і клопоти з індичатами після вилуплення.
Третього дня після зникнення індичатка уранці з сестрою Анною ми хазяйнували в огороді. Раптом чуємо од живого зеленого плоту бентежне ціп-ціпкання. Дивлюся, а до нас ближче й ближче біжить пташатко.
– Михасику, ану, де квочка з малими? – гукнула сестра до молодшого сина.
– Біля колодязя! – відповів хлопець.
– Ану, порахуй, скільки їх?
– Вісім!
– Дев’яте знайшлося! – гукнула радісно сестра – їй було шкода втрати.
Маленьке ціп-ціпкало й бігло, бігло до квочки, помахуючи крильцями. А ми з сестрою – за ним. Тільки побачило купку побратимів-однокашників, як побігло хутчіш. А його побратими тільки забачили, як тріпотнули крильцями і собі, стрибнули в повітрі – певно, вітали мандрівника.
– Татку! Дивіться лишень! У малого, що знайшлося, крильця більші, аніж в інших.
І дійсно! Махові пера індичати витяглися, потверділи на змужнілих крильцях.
І як цей випадок ствердив: крила виростають на свободі!…
* * *
10/ І – 67
Розбагатілий халтурник може нині мати авторитет лише у того індивіда, котрий сам марно пробував свої сили в літературі, виявився зовсім немічним і безпорадним, а все-таки сподівається часом з’їсти і випити за рахунок халтурника. Либонь, так уже самою природою суджено з давніх-давен, аби не обходилося в мистецтві без накладних витрат, без сірятини і ремісництва попри світлі успіхи. Нема і крихти сумніву, що завше куди більше було тих, котрі хотіли писати, малювати, складати твори музики, як тих, котрі це могли робити внаслідок таланту і набутих знань.
Та дійсним витвором мистецтва можна вважати лише той, котрий зігріто серцем полум’яним, в котрому сплесками б’ють і грають почуття, котрий і сам збуджує почуття, мов би викликає на розмову читача, глядача, слухача. До того ж, на розмову сердечну і щиру. На розмову з викрешуванням іскр сердечних, спалахами розуму…
* * *
22 /ІV – 65
В у й к о Г а в р и л о
Над верховинським селом в блакить спливала мелодія привезеного з районного містечка духового оркестру.
На дверях Будинку культури стояв парубок з червоною пов’язкою дружинника – вартував, щоб, бува, хтось не ввійшов без друкованого запрошення.
Перед самим входом мигтіли білі клапті карток в барвистому потоці, що плив.
На вечір зустрічі зі знатними людьми села ішли літні й молоді, і було радісно-хвилююче в небуденному пожвавленні, в наряді, що до нього прибралося село, в пам’ятному садінні дерев на майдані.
Вуйко Гаврило у вилинялій гімнастерці під сірим піджаком стояв збоку, а мимо нього все плив та плив потік односельчан. Він, певно, вслухався у гомін мідних труб, що так йому нагадували тепер той листопадовий ранок, коли добровольцем радянської армії на платформі вузькоколійки чекав, щоб поїзд рушив з села.
Я підійшов до вуйка Гаврила й спитав, чого це він не заходить до Будинку на сільське свято. Вуйко мовчки показав на дружинника і з прикрістю відповів, що у нього на вечір немає запрошення. Поклавши руку на його рамена, я рушив до входу. Вуйко Гаврило спершу завагався, а потім пішов… Тримаючи його під руку вище ліктя, я відчув на своїй долоні щось тверде і неживе, як кістка.
– А це, вуйку, що? – я спитав його, коли від болю він поморщився, сідаючи в десятому ряду.
– То після третього поранення … протез … На сльоту поламує …
А з вулиці доносився гомін мідних труб …
* * *
21/Х – 68 р.
Антон Михайлович Кашшай не так давно розповів мені презабавний випадок, що пригодився з ним.
До дня народження чи то П.Ю.Шелеста, чи то Щербицького Закарпатський обком рішив презентувати художнє полотно імениннику. Запросили Антона до обкому. Тут домовилися з ним, що він намалює один гарний верховинський пейзаж. Коли пейзаж був готовий, за ним було відправлено машину. Запросили й художника. Зібралися в кабінеті Першого чотири секретарі. Й почали судити-рядити. Довго придивлялися.
Вижу, щось хочуть і щось мають мені сказати, та ніби не наважуються чи не знають, з чого почати.
– Знаєш, Антоне, тут так ніби і все непогано. Але знаєш, що хибить?.. У нас на Закарпатті дуже гарні хатки люди будують… До того, як ти, певно, й сам замітив, криють їх не соломою, як давно, а черепицею криють… От намалював би ти ще з пару таких хаток по новому стилю… Та щоб не пошкодував червоної барви для черепиці… То би, знаєш, воно би зразу заіграло… – почав Перший.
Почухав я потилицю, поморщився й кажу:
– Ви знаєте, воно якось…
– Ти мені тут нічого не кажи!.. Моя кебета теж щось варить!.. Ото моє замєчаніє прийми й сам увидиш, що буде добре…
Подумав я, подумав й кажу сам собі: що тут доводити, коли говорять зі мною замовник.
Та не встиг я сказати слова про згоду хатки під черепицею намалювати, як втрутився другий секретар.
– Все прекрасно, Антон Михайлович. Але не видно електрифікації. Розумієш, перетворення на Верховині не видно… Ти от тут – ткнув пальцем 2-ий на гущавину лісу по картині – зроби просіку й проклади парочку стовпів металевих з проводами електролінії «Мир»… Знаєш, як це підніме картину… Ану ж, спробуй лишень, не полінуйся!..
Я мовчу, думаю собі: сказали своє перший і другий, а є ще третій, ще і четвертий. Вони теж мають щось. Так ото і було. Бо не забарився і третій.
– Знаєш, Антоне, у тебе дуже добре виходить димка… От візьми і легенько-легенько накинь пензлем таку собі димку ранкову. Увидиш, скільки від цього ліризму прибавиться!..
Гаразд, думаю, буде і димка.
Коли четвертий озвався собі:
– То справді картину збагатить, коли, як казав Юрій Васильович – я з ним цілком погоджуюся – на картині буде современна архітектура… Це і буде говорити про перетворення на Верховині, про благотворні злети, що сталися завдяки піклуванню радянської влади і комуністичної партії… Але я би хотів ще додати до всього й таке: хіба можна ігнорувати газопровід «Дружба», хіба можна ігнорувати нафтопровід «Братерство»?.. От, не довго думаючи, треба і їх тут зафіксувати…
Мої вуха під кінець в’янули, слова, що їх чув від авторитетного журі, мішалися в якесь химерне місиво. Треба було набратися терпіння, аби не вибухнути протестом. Та я собі поважив: що тут буду з вами сперечатися? Все одно вам не доведу ані нічого. Сказали мені на прощання, що часу мало для «дотягування» картини, побажали успіху, й я необавки опинився перед картиною на мольберті у своїй майстерні.
Були намальовані за лінійкою хатки. Було не пошкодовано і червоної барви для черепиці на покрівлі… Були зроблені просіки й прокладені електропровід та нафтопровід з газопроводом. Впала на картину і димка. Ну, думаю, тепер уже все буде на смак!
Приїхали легковою, картину забрали. Думаю собі тепер, що вже буду мати спокій. Та ні! Раптом за мною прилітає легкова. Їду.
– Знаєш, Антоне Михайловичу, щось не те! – каже мені головний ідеолог. Той самий, що йому була потрібна димка.
– А що тепер? – питаю я.
– Зроби так, як було.
Я став ні в цих, ні в тих. Бачить він мій подив і каже:
– Ну, може, димку залиши!.. Вона таки справді у тебе вийшла нічого…
Узяв я картину. Перемалював, як було… А що я мав робити ще?.. Кажи!..
* * *
8 серпня 1969 р.
Ф. Д. Овчаренко на мене справив сильне враження своїм великим інтелектом, людяністю. Прекрасно, коли подібні інтелігенти приходять на партійну роботу – саме тут, на партійній роботі, потрібно, так потрібно кожному мати великий розум, велике серце, велику людяність. На жаль, на превеликий жаль, мені так часто випадало мати до безпосереднього діла з примітивними, упередженими, переконаними у тім, що висока посада їх тут же робить і високими у помислах, в мудрості, в розумінні всього, що тільки не входило в компетенцію. Яка шкода для справи загальної, що часто люди з високими повноваженнями були птахами дуже низького польоту!..
Повний ще творчих замірів, маючи крихту досвіду професійного, я хотів би уже лишень одного:
Спокою у житті,
Неспокою у творчості!
Спокою при зустрічах з людьми і зустрічей таких, які б робили багатшим мене, не завдавали болю і кривд…
Як не вирішиться остаточно справа моя, буду я членом партії чи не буду, я залишуся назавжди схвильованим і стурбованим, спраглим добра свойому рідному народові, радісним з його досягнень і здобутків.
Коли б я писав листа до внуків і правнуків, я б їм сказав:
Будьте людяними завжди і у всьому, сім раз міряйте, а раз відрубуйте, сійте добро і радість, спрямовуйте прагнення до того, щоб завтрашній ваш день був кращим од вашого дня нинішнього…
Будьте Людьми з великим серцем, з великою щирістю, з великою щедротністю. Тоді у всьому ваші зусилля потрояться саме там, де будете споруджати Добро на Землі, Красу на Землі… І ви самі будете великими…
От що я сказав би внукам і правнукам у наш знервований, переболений вік!..
* * *
6 серпня 1969 р.
О, коли прийде та благодатна і благословенна пора, при якій судитимуть за халтуру, ремісництво й не будуть чіплятися до можливих промахів?..
Промахів у творах людини схвильованої, мислячої, талановитої!
Певно, та пора ще далеко, далеко од нас, аж за блакитними овидами, що можуть поки що тільки снитися!..
А літературний рух не є можливим без волі на думку, без ризику, без сміливості…
* * *
5 вересня 1969 р.
На тріснутій од стиглості при падінні сливі аж 17 бджілок юрмилося, висмоктуючи солодкий сік. Любо дивитися було, як дружно, пильно вони працювали…
Цікаво, що трапилось би, коли б 17 псів несподівано знайшли один ласий кусень м’яса?..
* * *
11 червня 1972 р.
Сиділи за щедро харчем заваленим столом сім «добродіїв» на рівні секретаря райкому одного району, заступника міністра вищої освіти республіки, проректора університету, голови райвиконкому і т. д. Найвищі чини були з так званої великої України, інша челядь – закарпатці.
Добре споживши смачного і гаразд хильнувши тої, що розв’язує язики і «додає» голові розуму, «добродії» вдалися в історію. І заговорили про Богдана Хмельницького, про Суботів, про Переяславську раду.
От яким дальновидним політиком був Богдан! На століття вперед бачив! Бо коли б не возз’єднав Україну, пошматували б її по кусниках! Полячок урвав би кусень, щось турок собі прихопив би, румун теж би не полінувався, Австро-Угорщина про себе б подумала, татарва б засіла… – оце так мудрував отой, що «давав» на казенний кошт обід – секретар райкому Чубінський.
Одні притакнули, захоплені «мудрістю», інші помовчали. Та не знайшлося з добродіїв жодного, котрий сказав би:
А чого б це її, Україну, обскубли та обсмикали? А чого б це народ зі славним героїчним козацтвом, з героїчним минулим, бойовим духом, здоровий і сильний, не міг себе захистити та й витворити свою, власну, до кінця, істинно суверенну державу? А чого це румуни, турки, бельгійці, іспанці, швейцарці іт.д. і т.п. витворити змогли собі державу, а українці – ні?
А чого це?
Та що й казати?
Може, правнуки ганьбилися своїми предками поганими, тому так і говорили? А, може, й самі не варті нічого, окрім ганьби…
* * *
– У мене страшно багато потомків у селі! – сказав керівний районний добродій, маючи на увазі просто рідню.
* * *
10 січня 1973 р.
Отець Іван Мадар (Стах) дожив тої старості, коли сили зниділи геть-геть…
Треби він правив вшепіт – дяки ледве чути його могли, а часто одне знання діла дяками рятувало відправу.
Перед Різдвом повноважні представники церковної двадцятки йому сказали впоперек:
– Коли ви недужий і правити богослужіння, як тому ряд і закон, не можете, відкажіться… Громаді потрібен піп здоровий…
І він дав згоду відступити…
Сподівалися, що сам поїде до Мукачева на єпархію й зречеться служби.
Не їхав…
Повноважні представники двадцятки найняли легкову машину й супроводом вибралися з ним.
На єпархії приходу зрікся… «Подав заяву»…
Тою ж машиною сподівалися привезти нового священника… Нового їм ніхто не дав…
Ковдра, що мала оздобити сидіння для нового духовного отця, так і лежала мирно нерозгорнута і нерозстелена в кутку…
Прибули додому…
Один зайшов на парохію. І вже цілий світ для нього був іншим… І сам він був іншим.
Перше, що захотілося йому – в плиті розпалити вогонь. Самому розпалити… В тій самій плиті, де роки тому майже кожен з громади вважав би за честь для духовного отця розпалити ватру…
Затріщали ліниво скіпки, що їх взявся трощити для підпалки…
Зупинився, мов покам’янів…
Як?…
Він їх хрестив і миром помазував…
Він їх вінчав… Він виряджав в останню путь їх близьких, батьків, матерів…
Він їх сповідав, і вони йому сповідалися…
Він на них накладав покуту і їм відпускав гріхи…
Він поминав на богослужіннях їх близьку і далеку, відому і невідому йому рідню…
А вони не можуть йому дарувати його старості…
В тому разі чому він їх навчав і чому навчив?..
Для чого він змарнував своє довге життя?
Невже він його прожив марно?
Потетерів ураз, почув, як щось неначе ударило його в груди… І повалився, як важкий сніп…
Хата в ніч дивилася промерзлими, холодними сутінками…
До друку підготувала Марія Чендей-Трещак
“Українська літературна газета”, ч. 20 — 21 (312 — 313), 7.10. — 22.10.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.