Мар’яна Кошарська. «Особистість, якої я не знав…»

513

Ці слова належать літературознавцю, заступнику директора з наукової та видавничої діяльності Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України Сергію Гальченку. Такі висновки він зробив після прочитання «Щоденників» Олеся Гончара.

Минулоріч на початку квітня уперше було проведено Київські Гончарівські читання. Цьогоріч заплановано провести Другі Гончарівські читання. Ініціатором такого наукового зібрання є Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, зокрема Музей-кімната Олеся Гончара, яку було урочисто відкрито 2 роки тому. Першу річницю заснування музею-кімнати в Інституті філології вирішили відзначити Київськими Гончарівськими читаннями, що відбулися 10 квітня 2019 року в стінах Інституту філології. Читання також було приурочено до 101-ї річниці від дня народження Олеся Терентійовича, яка припала на 3 квітня 2019 року і до 50-річчя роману «Собор». Поки організатори готують Другі читання, пригадаймо, що було минулого року в квітні.

Планувалось провести Читання в музеї письменника, але учасників заходу й охочих бути на ньому було настільки багато, що всіх розмістити не вдалося і тому Читання відбулися у 118 аудиторії Інституту. Розмова про Олеся Терентійовича вийшла надзвичайно цікавою. Виступали представники різних поколінь та професій. На захід завітала онука Олеся Гончара – письменниця Леся Гончар.

 

Молодь уважно слухала й черпала нову інтерпретацію про письменника, відкрила іншого Гончара – НЕ прорадянського прихильника соціалізму, а людину, яка щиро любила рідну культуру, мову, країну й всіляко підтримувала їхній розвиток. Олесь Терентійович своїм життям, діяльністю, творчістю прокладав шлях до національної ідентичності.

Лейтмотивом читань було спростування образу виключно радянського письменника, яким Олесь Гончар не був. Більшість звикла сприймати Олеся Гончара як яскравого представника соцреалізму, але мало хто знає його іншого: людину, яка одним своїм романом настільки змогла збунтувати суспільство, що на «малій батьківщині» письменника розгорнувся цілий дисидентський рух, активні учасники якого заплатили власним здоров’ям, кар’єрою та долею; людину, яка впродовж життя допомагала й сприяла розвиткові культури; людину, яка ініціювала відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря, що був жорстоко знищений у 30-х роках загонами Постишева.

Першим слово взяв літературознавець, прозаїк, перекладач, педагог, член Національної спілки письменників України, директор видавництва «Веселка» (у 1973–1989 рр.) Віктор Костюченко. Він розпочав свою розповідь із означення ролі та впливу Гончара «у» та «на» суспільство. Фрагмент його доповіді: «Він (Гончар. – М. К.) не був репресований, не був переслідуваний… але, якщо прочитати 3-томник його спогадів, то ви побачите, що за кожним реченням, за кожною думкою йде це бажання обмежити Гончара, обмежити його вплив на молодь, на людей. (…) Ідею незалежності від суспільства (умовно будемо говорити) Гончар вів протягом всього життя, він не тільки критикував суспільний лад, критикував вождів, їхні намагання звузити сфери впливу української літератури на маси, на людей, на молодь, а й своїм словом безпосередньо впливав на людей». Віктор Костюченко також зазначив, що відзначення 50-річчя письменника в консерваторії було способом приниження письменника: невеликий зал, перебрана публіка, скромне слово Миколи Бажана. Пригадав, що всі чекали слово Гончара, а він піднявся і сказав: «Я вважаю, що мій твір «Собор» такий же патріотичний, як і «Прапороносці». І почав знову критикувати владу, знову «червоні олівці», які цензурують українську літературу і таким чином достойно дав відповідь тим людям, які були присутні, у т. ч. високому керівництву, на чолі якого був Шелест – секретар ЦК компартії України й Ватченко – секретар Дніпровського клубу партії, який у романі «Собор» впізнав себе в головному персонажеві й організовував антигончарівські зустрічі. Гончар постає, як атеїст свого часу».

Далі до слова був запрошений літературознавець, заступник директора з наукової та видавничої діяльності Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України Сергій Гальченко. Він пригадав про святкування 50-річчя Олеся Гончара та про те, як за ніч прочитав роман «Собор» і був вражений. Зауважив, що після скандалу з романом у Москві вирішувалась доля Олеся Гончара, його хотіли заарештувати, але Підгорний (Микола Вікторович Підгорний – радянський державний і партійний діяч. – М. К.) сказав Шелесту (Петро Юхимович Шелест – перший секретар ЦК КП України. – М. К.) та іншим: «Буде скандал всесвітнього масштабу, тому що роман «Собор» здобув розголос всесвітній, і як ми заарештуємо Гончара, то про нього ще більше говоритимуть, а що про нас скажуть?». У своєму виступі Гальченко значну увагу приділив 3-томнику «Щоденників», зокрема зазначивши: «Я знав його творчість уже добре і спільно з ним готували деякі видання. Я був як упорядник, коментатор. Але так, як розкрився Гончар у «Щоденниках» своїх! Це та особистість, якої я не знав. І ніхто ні в спогадах, ні в статтях не зміг того написати, що написав сам Олесь Гончар». Було вказано й на проблеми з архівом письменника, який нині розпорошений: частина знаходиться в Архіві-музеї (Центральний державний архів музей літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України). – М. К.), частина – в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України та в Національному музеї літератури України. До речі, в Інституті літератури зберігаються «Фронтові поезії», рукописи трилогії «Прапороносці», а 1991 року Олесь Гончар передав туди листування з письменниками – з Григором Тютюнником, Остапом Вишнею, Юрієм Яновським, Іваном Чендеєм і є навіть матеріали до ненаписаного роману про Махна (назва «Останній Рейд»), зазначивши: «Хотілося написать про Нестора Махна, але написати те, що можна було написать – не схотів, а те, що треба було написать – не зміг». Епізоди з Махном використані письменником у романах «Таврія» та «Собор».

Тематика читань передбачала розкриття проблематики роману «Собор» та «”Соборної” історії». Роман вийшов у січні 1968 року, а у 2018 році твору виповнилося півстоліття. Свого часу нищівна кампанія проти роману «Собор» у Дніпропетровську (нині – Дніпрі) стала каталізатором дисидентського руху в регіоні. Представники патріотичної інтелігенції міста в серпні 1968 року написали лист-протест до органів комуністичної влади в Києві, що став відомий як «Лист творчої молоді міста Дніпропетровська». Автори «Листа» – поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик – звернулися до ЦК КПУ, описавши ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв’язку з боротьбою проти «ідейно розгнузданого, антирадянского, націоналістичного роману „Собор“». Після оприлюднення «Листа» за кордоном його авторами зацікавилося КДБ УРСР. Відбувся судовий процес, учасники якого були засуджені до різних термінів ув’язнення. Івана Сокульського, на жаль, не стало 22 червня 1992 року. Хвала Богу, що живий Михайло Скорик! Власне з ним й відбулася розмова про «Соборну історію», “Лист творчої молоді Дніпропетровська» та розгортання дисидентського руху на підтримку роману та письменника.

Михайло Скорик зауважив, що поява «Собору» у 1968 році у журналі «Вітчизна», а потім у серії «Романи й повісті» його українського варіанту справді викликала протестні настрої. Пригадав «Інтернаціоналізм чи русифікацію» Івана Дзюби 1965 року, згадав про перші арешти 1965-66 років: «У червні 1966 року був відомий лист Верховного суду Комітету держбезпеки, Прокуратури УРСР до ЦК КП України про шкідливі настрої в середовищі української інтелігенції». Як відгук з’явився роман Олеся Терентійовича «Собор». У той період Михайло Скорик працював у Дніпропетровську в обласній газеті у відділі «Наука і культура», якому було доручено повідомити читачам про роман Олеся Гончара в місцевій пресі. Організовував цю кампанію член політбюро ЦК КП України Олексій Ватченко, який проголосив: «Роман «Собор» – это такой коловорот, вокруг которого группируется все идейно вредное, враждебное советской действительности». Такою була офіційна позиція. Той, хто мав свою думку про роман – вже був «идейно враждебным», «идейно порочным», ворогом народу. Під цим розумілося, що це тільки українські буржуазні націоналісти можуть підтримувати такий роман. Шукали людей, хто підтримує Олеся Терентійовича. «Ми мали тоді юнацький максималізм і ми свою позицію висловили у листі до ЦК КП України про те, що у Дніпропетровську Ватченко – 1-й секретар, організовував «погромницький шабаш» (такий термін є в цьому листі) проти класика української літератури Олеся Терентійовича. Відповідно йшов аналіз, що на Дніпропетровщині і в Дніпрі немає жодної української школи, немає жодного дошкільного закладу українського. І багато було виявлено фактів переслідування, які вчиняли на той час органи держбезпеки саме на Дніпропетровщині. Це не проходило так просто. Влада є влада, тим паче компартійна, яка за свою чистоту дуже дбала – не так, як сьогодні. І тому пішли наслідки, наслідки були репресивні. Після того т. зв. «погромницького шабашу» кожен із цих прихильників Олеся Гончара обов’язково поніс би якусь скаргу (скарга – покарання. – М. К.). Скажімо, я повернувся у журналістику тільки 1990, хоча курс закінчив у 1967 році тут на факультеті (нині – Інститут філології. – М. К.). Чіплявся потрійний «ярлик»: «буржуазний націоналізм». Цей ярлик закривав дорогу усім, хто десь у чомусь завинив». І цькування Олеся Гончара почалося з Дніпропетровщини – з виступу на Пленумі (у Києві) Ватченка і пішло. Не було жодного в Україні видання, а всі вони були або обкому партії органи, або комсомолу, яке б не сказало образливе слово в адресу Олеся Гончара. «Лист творчої молоді Дніпропетровська» – там є прізвища, факти, ситуації, які піднімалися творчою молоддю. Я нещодавно зустрічався з Валентиною Данилівною Гончар, їй 92. Розмова близько 3-х годин. Валентина Данилівна, як берегиня Олеся Гончара, у Дніпрі знає усіх викладачів, усі вулиці пам’ятає, усіх, хто підтримував Олеся Гончара. Настільки розвинена пам’ять, що все проходило і через її серце. Згадували «Щоденники» Олеся Терентійовича і те, що хтось сьогодні каже, що його треба списати з «корабля сучасності» (як колись казали у ХХ ст.).

Важливу роль відіграв Олесь Гончар у долі Михайлівського Золотоверхого собору, ініціювавши його відбудову. У своїх «Щоденниках» Олесь Гончар писав: «Одним з найбільших злочинів сталінського вандалізму є зруйнування Михайлівського Золотоверхого собору в 1935 році. Злочин перед світовою культурою! Будь-що майбутня Україна має відбудувати цей шедевр ХІІ ст., що постав перед киянами в 1113 році. Уцілів від татар. Але не вцілів від динамітів Постишева та Затонського. Цей «нарком», вислужник Москви, писав тоді: «По поводу Михайловского собора любители старья подымают шум…». Отже, я теж «любитель старья» і кажу: катюги, поверніть нам візантійські мозаїки ХІІ віку, іконостас українського бароко, унікальні срібні царські врата, даровані гетьманами… Де те все, що належить Україні?» (17.11.1992); “Коли банда постишевська пустила в дію свої сатанинські динаміти, закладені під Михайлівський Золотоверхий, був гул страшний, ніби стався землетрус, і на очах киян собор – цілий-цілісінький! – піднявся в небо і на якийсь короткий час завис у повітрі незрушно, як Боже знамення! Як знак того, що сатаниниські, руйнацькі сили згинуть і собор відродиться. Днями наш статут (фундаторів відбудови Золотоверхого) вже зареєстровано, мене обрано президентом цього світлого діла» (05.04.1993).

Про створення Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток імені Олеся Гончара розповіла виконавчий директор Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток імені Олеся Гончара Валентина Іршенко. Згадаймо нашу історію: Успенський Собор Києво Печерської лаври – унікальна святиня – зруйнована 1941 року, Михайлівський Золотоверхий собор – шедевр ХІІ ст. і українського бароко ХVIII ст. – зруйнований 1937 року. Для чого був зруйнований? Бо радянська влада планувала на цьому місці зробити величезний урядовий майдан. Якби не війна, планувалося знищити і Софію Київську. Один будиночок встигли до війни побудувати – зараз там МЗС. Пригадалося, що на місці, де зараз Михайлівський собор, була велика площа з постаментом Леніна посередині – площа під урядові будівлі. І для цього була знищена пам’ятка нашої історії – Михайлівський Золотоверхий собор. Валентина Михайлівна пригадала також знищені архітектурні пам’ятки, з-поміж яких: Церква Успіння Богородиці Пирогощі (знищена 1934 р.), яка згадується у «Слові о полку Ігоревім», Межигірський монастир (зруйнований 1934 р.), де ховалися і знаходили прихисток козаки. І це лише в столиці, а по Україні й поготів. Деякі пам’ятки лиш в довідниках можна віднайти, особливо культові споруди. З радістю, біллю, печаллю люди йшли до храму: «Особливу увагу почали звертати на культові споруди, заявляючи, що ми відтворюємо пам’ятку архітектури – перлину нашої української культури. І люди, письменники, справжні українці, науковці поставили питання, коли Україна отримала незалежність – зберегти і відтворити те, що зруйноване. І перший голос, який піднісся за збереження та відтворення наших перлин, був Олесь Терентійович Гончар». Перший лист про відтворення нашої минувшини, і, зокрема, Михайлівського собору, Олесь Терентійович написав першому президенту України Леоніду Кравчуку – не було ні відповіді, ні конкретних дій. 1995 року звертається вдруге до Леоніда Кучми: «Історія людства всіх країн і народів світу свідчить про те, що міцність держави, кожної нації і навіть саме її існування ґрунтується на патріотизмі, духовності, на любові до своєї історії та культури». Гончар запропонував президентові залучити всіх людей до відтворення святинь, створити орган, який би опікувався відтворенням цих шедеврів. Допоміг його побратим Петро Тронько – обидва фронтовики, обидва романтики, обидва патріоти, які захищали культуру все своє життя. Правдивими є слова Петра Тимофійовича: «Втрата пам’яті дідів викликає амнезію у онуків».

Президент Кучма поставив питання відбудови на національний рівень. Було видано ряд указів: про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури, починаючи з Михайлівського Золотоверхого і Успенського собору Києво Печерської лаври; указ про Всеукраїнський фонд відтворення пам’яток імені Олеся Гончара. До програми захисту пам’яток та їх відродження долучилася українська діаспора, державні, місцеві органи. Михайлівський Золотоверхий собор профінансувала українська діаспора. 2007 року прем’єр-міністр Янукович скасував постанову про державне фінансування фонду, зробивши його регіональним.

Лист-звернення Олеся Терентійовича до тодішнього президента України Леоніда Кучми про відбудову Михайлівського Золотоверхого собору відіграв важливу роль і нині ми маємо відновлений Собор у всій його красі. На жаль, письменнику не судилося побачити цю історичну подію – він відійшов у засвіти, але його любов до України та рідного народу і його культури подарувала нам це архітектурне диво.

Детальніше про відновлення Собору та створення музею на зустрічі розповіла бібліограф, завідувач Музею історії Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Наталія Селівачова. Вона наголосила, що подібних музеїв немає й пригадала, що датою зруйнування було обрано 14 серпня – доволі цинічно, адже в минулі роки в цей період відзначали Дні Києва: «Після зруйнування у Трапезній церкві була перша дитяча спортивна школа, на території Собору грали у футбол, були корти Академії наук. Здавалося б, все втрачено, але минуло 60 років, і в 1997 почалася відбудова. Вирішили побудувати на своєму ж місці, у той же час не нагромаджуючи на фундамент. Для того, щоб підняти Собор на сучасний шар, не торкаючись старих фундаментів, була використана технологія вставляння залізобетонних стовпів у ті місця, де не було старих фундаментів, тобто була зроблена така собі «подушка», на якій був поставлений і стоїть Собор так, ніби завжди стояв. Дзвіниця відновлена 1998 року».

Про Олеся Гончара розповів лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка професор Михайло Наєнко. Професор пригадав, що Олесь Гончар особисто запросив його на знайомство в Кончу-Озерну: «1979 року у 7-му номері журналу «Українська мова і література в школі» я написав велику рецензію на 6-томник Олеся Гончара (тоді після 10-річного «шельмування» Олеся Гончара за отой «Собор», про який згадували, трошки потепліло і йому дозволили видати в 6-ти томах свої твори в 1978 р.). І на всі ці томи я спробував написати рецензію. Написав безвідносно, чи буде її читати Олесь Гончар чи не буде. […] Раптом приходить до мене на роботу Володимир П’янов і каже, що Олесь Гончар прочитав цю статтю і хотів би мене побачити, адже його зацікавила рецензія. Вона мала назву «Праця. Натхнення. Людина». Ці слова я «позичив» у Максима Тадейовича про Олеся Гончара як літературну постать. […] З ювілейного вечора Олеся Гончара в 1968 році найбільше запам’ятався виступ письменника, де він сказав те, про що думали багато хто і, зокрема, старші письменники – про тих, хто строчить доноси один на одного аби швидше їх позбутися. Пригадуєте в Рильського: «Вони між нами ходять і на зборах / Промови виголошують гучні / Вони не знають тонів небадьорих / Та очі в них пригляньтеся – скляні». […] Про таких О. Гончар у своїй промові сказав, що вони строчать доноси «при каганцях» і є такий, який міг би вже написати донос на мій «Собор». Але цю його промову не друкували. У книзі «Чим живемо» вона була опублікована 1994 року – понад 25 років не друкували цей виступ. О. Гончар повів мене на річку Старицю, притоку Дніпра […]. Говорили про Шевченкові мотиви, які дивовижні образи Шевченко вживав. Я запитав його про перевидання «Собору», адже пройшло так багато часу, майже 20 років. Я написав йому листа, який загубився, між іншим, можливо, він його ліквідував, бо я написав: «Прочитавши романи за 5 років, я побачив, що вони дуже слабенькі і Ваш роман добре міг би підсилити нашу романну прозу». Він мені по телефону сказав суху цю фразу: «квапитись не будемо». Це було 1985 року. 1987 він видав роман «Собор» уже російською мовою у «Романі-газеті» московській, де Сергій Баруздін був редактором, а перекладала Наталя Новосельцева. Василь Стус згадував, що в Сокульського й ін. дніпропетровця був знайдений «Собор», а на нього з’явилось близько 100 рецензій негативних в усіх обласних газетах України і трішки за межами України. Подібне було лише з романом Юрія Яновського «Жива вода» у 1947 р. Тоді про роман було написано 50-70 рецензій і всі «молотили» Юрія Яновського. Великий друг і товариш Яновського – Микола Бажан, який написав найбільш противну статтю про той роман, а потім, правда, каявся, написавши про Яновського спогад «Юро, прости». Загалом оцей жанр «прости» набув поширення (Юро, Володю…). Малишко клявся на могилі Володимира Сосюри і казав: «Володю, прости», бо теж дурницю упоров – у своїй великій статті піддав критиці його вірш «Любіть Україну». Так само (при всій пошані до Максима Рильського) – він теж написав про Олександра Довженка: «Сашко, прости», бо він на нього наклепав у 1944 році за кіноповість «Україна в огні», а з Гончарем у нього теж була, на жаль, прикра ситуація: 1960 року вийшов роман «Людина і зброя» – роман, який був межовим у творчості О. Гончара, це був початок великої прози шістдесятництва. […]. Він номінувався на Ленінську премію, але присудили її М. Стельмаху за романи «Велика рідня», «Кров людська…» і т. д. До присудження премії М. Стельмаху був причетний М. Рильський, який перед смертю написав листа Гончареві у вигляді «Олесю, прости…» Свою книжку про Олеся Гончара я назвав «Краса вірності». Назва Олесю Гончару сподобалася, бо це своєрідний лейтмотив усієї творчості письменника. Після того, коли «Собор» молотили протягом 10 років, він від нього не намагався навіть відмовитись. Він розповідав: «Із «великої хати» (тобто з ЦК) йому радили: «Трошки відреагуйте, бо його ж пустили під ніж», він тільки мав десь 20 примірників цього роману у себе вдома, а решту все із бібліотек позабирали, тираж – з магазинів. Але вдома кілька примірників тримав, і коли я написав книжку «Краса вірності», то він запросив на бесіду, це було 1980 року, і подарував мені цей роман. Каже: «Ні в якому разі я не зміню жодного рядка. Отак, як написалося, так воно і є».

 

Усіх охочих дізнатися більше про постать Олеся Гончара запрошуємо на цьогорічні читання, які відбудуться 7 квітня 2020 року об 11:00 в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка. Місце зустрічі – Музей кімната Олеся Гончара (кім. № 15) за адресою: Бульвар Тараса Шевченка, 14.

 

“Українська літературна газета”, ч. 5 (271), 13.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!