Назва нової книжки балад і поем письменника Ярослава Ткачівського – «Казка про казку», підкреслена й відповідним художнім оформленням обкладинки, виказує начебто певну ностальгійність змісту й мотивів вміщених тут творів. Насправді ж заглиблення читача в їхній смисловий та образний світ переконує: давні життєві спогади автора (а найперше з ним маємо підстави ототожнювати ліричного героя тих творів) – то як оази добра й погідності духу в теперішніх координатах поетової свідомості, обпаленої лютою і кровопролитною війною. Є серед балад і поем, що їх Я. Ткачівський подав у книжці як свій багатолітній доробок саме в цих ліроепічних жанрах, твори, написані в різні періоди його життя, дати під окремими з них свідчать, що він їх пізніше доопрацьовував, деякі – навіть не один раз, себто вніс меншою чи більшою мірою в первісну художню тканину своїх балад і поем якісь корективи задля їх вдосконалення, потреба в якому стає для автора очевидною з відстані часу і з нагромадженням творчого досвіду. А я давно знаю пана Ярослава саме як вимогливого до себе майстра пера.
Та все ж чому він так найменував свою чергову книжку – «Казка про казку»? Чому заінтригував майбутніх її читачів, сказати б, казкою у подвійному вимірі? Цей жанр, нагадаю, в тлумачному словнику визначено як розповідний народно-поетичний або писемно-літературний твір про вигадані події, вигаданих осіб, іноді з участю фантастичних сил. У розмовній мові казка – це те, що не відповідає дійсності; вигадка, байка. Втім, поняття «казка» розширює свої рамки в ліричній поезії, де означає метафоричність й алегоричність авторського письма для надання змістові й ідеї твору нових несподіваних і вагомих сенсів – підтвердження цьому знаходимо і в баладах та поемах Ярослава Ткачівського.
Сам автор у передмові до книжки пояснює для непосвячених досить вичерпно оту «казковість» ліроепічних творів, які зібрав «під дахом» свого видання: «Всім відомо, що якого б віку люди не досягли, скажімо, повноліття, зрілості чи старості, проте вони завжди залишаються дітьми в своїй душі, котра потребує казки незабутнього дитинства, шкільних років і квітучої юності. Бо пізніше вже починається буденна проза життя. А нас усіх ще кортить солодка мить, аби ще раз (хоча б у спогадах чи в снах) почути мамину колискову, голос дбайливої вчительки і вже вкотре знову від незбагненних закохань відчути трепетне переживання душі та солодкий смак першого цілунку… То хто сказав, що вже ніколи в нас туди не буде вороття?».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отож десь у глибинах пам’яті кожного з нас дрімають казка дитинства з його щасливими моментами, казка романтичних років юності, казка кохання – чи то ще першого несміливого, але внутрішньо трепетного, чи то вже палкого і пристрасного… Поет своєю книжкою й вирішив нагадати читачам про ці солодкі казки в їхніх душах. А дала назву книжці балада-оповідь про те, як Поет зустрів і запізнався зі своєю Музою, про витворені його уявою і художнім вимислом випробування, що випали на їхню долю: «Від того часу, як тебе зустрів, // розпочалася наша спільна Казка…»; «Цю Казку ми створили не самі – мені всі строфи небо диктувало… // І я стояв за корабля штурвалом, // був янголом твоїм – в житті й письмі».
У баладі «Подарунок» першого у книжці розділу «Понад річкою хатина» поет локалізує адресу «дивної казки життя» в отчому селі, де
І в тріскучий мороз душу гріли слова:
«Миколай принесе подарунок…».
В моїм серці ще й досі ця казка жива –
дістаю з-під подушки пакунок.
Із цього твору перед нами постає образ поетових неньки («Я усі молитви за матусею вчив, // Боже слово, казала, озорить») і тата, який взимку на світанку «сніги прогортав», щоб син і дочка могли добратися до школи. Низка творів нової збірки Ярослава Ткачівського, який походить із передмістя давнього Галича, пронизані щемливим відчуттям туги автора за матір’ю, котра першою відійшла у засвіти, за пізніше померлим батьком, за рідною оселею, що нині тижнями безлюдна, аж поки письменник не приїде з обласного центру помолитися до Ісуса Христа і Богородиці на старих іконах, посидіти тут на самоті зі спогадами-роздумами про життя і смерть, про одвічну і неуникну в своїй начебто банальності боротьбу добра зі злом. Для поета біль втрати його дорогої неньки тим більш увиразнюють своїм жовтогарячим і червоним пелюстям мальви під хатнім вікном, які вона колись посадила. Та матусі вже давно нема…
Гірким усвідомленням безповоротності цієї втрати, емоційним надривом резонують в душі читача твори «Балада про мальви» і «Сльози тужливої мальви». Для Ярослава Ткачівського ця ошатна квітка як відомий нам усім (хоч би за популярним історичним романом Романа Іваничука) один із символів України, як берегиня сільської оселі проростає саме із Викторова, що рідний і для нині вже покійних Шевченківського лавреата Степана Пушика та відомого літературознавця Тараса Салиги. В один цикл «Хатинка на березі річки» автор об’єднав твори, про зміст яких промовляють уже самі їхні заголовки – «Викторів» (чомусь і досі цю автентичну назву села офіційно пишуть у транскрипції Вікторів), «Мамина вишиванка», «Як давно я не ходив по травах…», «Різдвяний спогад» та ін. 
Зрештою, нині видається казкою і загалом те мирне життя, яке було у нас до вторгнення рашистської мілітарної армади. То чом би поетові й не порівняти наших мужніх захисників з казковими героями давніх часів? З-поміж вміщених у новій книжці Ярослава Ткачівського балад воєнної тематики є ліроепічний твір, який має, можна сказати, документальну основу, але більшість – це поезії, не «прив’язані» до конкретних осіб. Прізвище реального українського бійця згадується в баладі, епіграфом до якої слугує викладений під заголовком «Божі воїни» такий незвичайний факт: «На Вінниччині під час прощання з полеглим воїном Олексієм Луценком до процесії приєднався … лелека». Автор поезії так пояснює цю дивовижу:
Привезли в домовині здалека,
звідтіля, де палає земля.
…Йшов позаду героя лелека –
душу в ирій цей птах відправля…
Образи українських захисників в інших баладах Ярослава Ткачівського узагальнені, але вони – це, звісно, не тільки і не стільки плід авторського вимислу, а радше архетипи, що увібрали в себе кращі риси наших бійців, котрим доводиться діяти в неодноразово повторюваних у нинішньому пекельному воєнному сьогоденні ситуаціях. Таким є, приміром, сюжет «Балади про вишиванку»: дівчина вишила для свого нареченого сорочку, яку він узяв із собою на фронт. Юнак просить пробачення у коханої і в рідної неньки – за те, що так і не привів невістку до хати:
…Пробила куля вишиванку
й спинилась коло серця…
– Ріднесенька, не сердься,
що не вберіг дарунок
й не спив кохання трунок….
Ліричний герой балади «Янголи» подумки розмовляє зі своєю матір’ю, котра давно вже на небі, сповіщає про велику і вже багаторічну війну московських загарбників проти України. І чує з її уст: вона про це знає й упевнена в тім, що «Дух здолає всю кремлівську зграю! – // з вами Бог і світ, повір мені…». Для сина мати стала янголом небесним, з нею він ділиться своїм жалем від кричущої несправедливості щодо полеглих на війні українських воїнів у цвіті літ і розповні життєвих сил: «їх додому на щитах несуть» замість того, щоб ці діти України раділи життю. Закінчується балада авторською візією, що не може не вразити уяву читача: янголи злетіли в піднебесся, оплакуючи ще одного загиблого нашого оборонця і проливаючи свої рясні сльози дощем на нас, сущих на землі, а з ними разом «з хмар до зір пішов солдат», чий «вік – це риска на хресті між дат».
Розділ поем у книжці автор найменував «Земля князів». Зачин однойменного твору знову ж таки чітко вказує на родове коріння поета:
Творець усіх й мене зліпив…
Веселка – хтось, я – дощ сліпий.
Хтось – подорожник, я – лиш пил,
бо з глини Бог мене ліпив:
не з глею, з рідної землі –
на чужині без неї млів,
манило батьківське село,
де б’ється Княже джерело.
Я змалку з нього воду пив,
а думами у Галич плив…
Та, власне, темою цієї поеми автор обрав не якусь зі сторінок історії давнього Галича, а одразу перекидає місток у тривожну українську дійсність: нагадує читачеві подвиги оборонців міста-твердині над Дністром, щоб той черпав у них із сивої минувшини ратний патріотичний дух для звитяги над теперішніми загарбниками українських земель – кровожерними московитами на чолі зі злочинцем світового масштабу. Поет закликає до мужності в борні з одвічним ворогом українства : «Хоч кров іще нам з ран тече, // земляче мій, підстав плече – // Небесна Сотня всіх зове…». Він молитовно звертається за допомогою в цій святій борні до Небесного Отця: «Наш Боже, нині в час війни // всіх українців сохрани // від смерті, ран і від розрух, // бо нам москаль ні брат, ні друг». До ідейно визначальних для другого розділу книжки належить твір «Посланець Бога», який автор присвятив «Спасителеві Ісусові Христові». Поет риторично запитує читача:
Поему неземну писав,
гадаєте, творив я сам? –
Творець зі мною говорив
й епістолу прислав згори.
Він диктував, а я писав,
бо в Слові – всесвіту краса.
А кінцівка цієї короткої поеми звучить афористично і стосується творчості не лише її автора, а й, як нагадує він своїм колегам по літературному цеху, «…Ми не самі: // у Слові – Бог».
Мають автобіографічний характер твори Ярослава Ткачівського «Воїн Ісуса» та «Син ткача». Він також відкриває читачам ті сторінки біографій двох письменників, які зумовили у нього внутрішню потребу їх осмислення, лет творчої думки, образно та емоційно наснаженої. Це твір «Цвіт Франкового кохання»: автор знаходить свої акценти і барви, оповідаючи нам назагал відому історію першої любові майбутнього Каменяра до Ольги Рошкевич, дочки пароха с. Лолин на Долинщині. А фрагмент із незавершеної поеми «Словов’яз» є світлим спогадом про Романа Юзву. Талановитого поета з Івано-Франківська, уродженця Хмельниччини доля не балувала навіть після проголошення української Незалежності. А її він так жадав і прагнув наблизити своєю творчістю й особистою участю в громадських і політичних акціях національно-демократичної спрямованості. Писав Р. Юзва не лише патріотичні вірші, а й глибоку своєю чуттєвістю лірику. Та от у середині нестабільних 90-х років минулого століття він через убогість змушений був заробляти на хліб насущний плетінням кошиків із лози і продажем їх на базарі…
Певна річ, представлені в книжці «Казка про казку» і ті поеми самого її автора, в які він втілив мотиви національного патріотизму, боротьби за волю й незалежність України, захисту нашої держави від ворогів зовнішніх і їхньої «п’ятої колони». Це, зокрема, твори «Син України», «Величне галицьке село», «Вчіть солов’їну!..». А в «Поемі про собаку» поет зворушливо описує історію вірності тварини своєму господареві і, на жаль, втрати ним чотирилапого друга. Не пройдуть повз увагу читача, певна річ, і Ярославові твори сатиричного й гумористичного характеру.
Зміст завершального розділу книжки – ліричну поему-колаж «Окрилення обіймами й цілунком» не переповідатиму, бо це й неможливо, якщо кохання сповнене знаних лише Йому і Їй глибинних почуттів, душевної сокровенності і таїни. А Ярослав Ткачівський воістину належить до поетів кохання…
Під час презентації його нової книжки в Івано-Франківській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка, яку модерувала громадсько-політична діячка, письменниця, заслужена вчителька України Оксана Тебешевська, усі, звісно ж, чекали з нетерпінням на ті хвилини, коли сам автор читатиме свої балади, твори інтимної лірики. І слухацько-читацька публіка у світлиці книгозбірні отримала того дня від автора «Казки про казку» потужний заряд патріотизму та естетичної й емоційно-чуттєвої насолоди від поезій екзистенційної та любовної тематики. Поділилися міркуваннями про нову книжку й загалом про багатогранну письменницьку творчість Ярослава Ткачівського, голова обласної організації НСПУ, відомий літературний критик, доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Євген Баран, літератори заступник голови Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка Василь Бабій, Михайло Верес, очільник Івано-Франківського осередку НТШ Василь Мойсишин, Михайло Батіг, Марія Вайно, голова Херсонської ОО НСПУ Василь Загороднюк, кандидатка філологічних наук, літературознавиця Марта Хороб.
Привітали поета з появою «Казки про казку» міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків (до речі, книжка вийшла за його сприяння та за підтримки міської ради), начальниця управління культури, національностей та релігій ОДА/ОВА Тетяна Бойко, голова ОО Національної спілки краєзнавців України Михайло Косило, композитори (а в доробку презентанта – вже 11 збірників пісень і романсів на власні вірші) Мирослав Пастернак і Володимир Данчук, заслужений діяч мистецтв України Володимир Савчук, директорка ОУНБ ім. І. Франка Людмила Бабій. Із рідного села письменника приїхали розділити з ним радість народження його ще однієї «дитини» – поетичної книжки – староста с. Вікторова Галицької міської територіальної громади Надія Блинчук та директор Вікторівської гімназії Федір Ленюк.
Тож попри нинішній воєнний час у головній книгозбірні Прикарпаття відбулося тієї весняної днини дійство справді неординарне, що втілилося в свято українського слова, найменоване «ПОЕТ як СПАЛАХ: мандрівка крізь часопростір». Воно надовго залишиться в пам’яті івано-франківських поціновувачів поезії та творчого доробку письменника Ярослава Ткачівського.
Іван ГАВРИЛОВИЧ
м. Івано-Франківськ