Усе написане існує в
написаному лише частково, проте це існуюче, вдамся до іще одної тавтології,
існує. Наочний і найбільш поетично поширений приклад – сонет, чия ледь
розхитана романтиками, «реалістами» і модерністами форма по сей день диктує нам
сенсовловну нормативність, такий лад впорядкування ніби власних думок,
емоцій і такий прикінцевий вихід із
стану сонетності, коли інтелектуальна
(якщо така, звісно, існувала чи існує) наша авангардність ані писне.
Певна
апріорна «святошність» вичікує нас і при наближенні зору й слуху до однієї
тільки назви «рондель». Далеко не всі ми знаємо про закони його
структурованості. На всяк випадок про них нагадаю (AВa abAB abbaA – великі
літери означають рядки повторювані), проте не як фаховий поетист, а як
звичайнісінький користувач інтернету. Мої подальші міркування довкола книги
ронделей Миколи Боровка «На подвір’ї
Всесвіту» теж не претендують на теоретико-літературну всеїдність, яка
передбачає чітку зафіксованість руху означеної поетичної форми від чогось до
чогось. Скажімо – від тематики трубадурської, органічно релігійної до тематики
лицарськи світської. Та й не лише лицарськи – Тичина (інші приклади у віці
ХХ-ому мені просто невідомі) своїми ронделями також ступив із Всесвіту Божого у
Всесвіт політичний чи політизований, що, скокну одразу до Боровка, нашим
сучасником на якомусь етапі
віршувального його становлення стало
творчо настановчим. Тобто М.Боровко
свої ронделі не лише адресував існувальній своїй «колисці», а й багато
чого з поетичної господарки цієї «колиски» запозичив.
Задля
більшої зрозумілості цього спостереження усе ж ризикну дещо в становленні ронделя як способу поетичного вислову, що
називається, реставрувати. Він, себто рондель, прокладаючи дорогу зріючому в
духовно-віршувальній практиці європейської поезії сонетові як «жанру», найперше вирізнявся
чітким алгоритмом авторського мислення. Зрозуміло, не рафіновано філософського:
просто думка, думка, супутні їм
міркувальні пассажі, опісля повторення обох думок, іще один розбризк
житейських силогізмів і остаточне виголошення вступної тези – це вже не щось
художньо свавільне, а стала віршувальна структура. Доба Відродження
підпорядкувала її вимогам новочасних Культури й Духу, од імені яких заговорив
не просто римувальник, а нова, уперше потребуюча мистецького явлення, особистість. Сонет
– не построндель
і не дітище
ронделя, а (доречним буде вказати на онтогенетичний
зв’язок гусені й метелика) цілком незалежний естетичний організм з функціями,
матрично не присутніми у першій фазі його еволюції. Досі, як на мене, належно
не вивченої; виборсування з кокону «істоти» з крильми – то
чудо, програма з’яви якого належить Природі. А ким і для чого формувалася
багатолика Природа, питати ні у кого. Вона є, і цього досить…
За
більш як півтисячолітню історію свого «лету» від одного поетичного доробку до
іншого, з однієї країни (спершу Франції)
до літературних квітувань держав і бездержавних етносів не лише
романо-германського ареалу, рондель художньо мужнів. Спільним у ньому (крім,
звісно, форми) залишався хіба потяг до трубадурської вишуканості, певного
культурницького етикету, який, зокрема, вимагав орієнтованості на читача,
скажемо по-тютюниківськи, грамотного. М.Боровко, щоправда, нас у цьому трохи
підкореговує, вказуючи у передньому слові на цілком припустиму присутність у
родослівній ронделю завезених у Францію челяддю королеви Анни українських народних пісень. Але чому ці
пісні (і які саме пісні?) вели себе більш ніж
сумирно як на території
України-Руси віку ХІІ-ого, так і на культурних просторах уже не
зваряженої України ХІІІ-ХІV ст., залишається неясним. Патріотизм і навіть
високодуховний націоналізм – це норма, проте в царині мистецькій його не обов’язково ототожнювати з
фольклором. Староукраїнська, принаймні, література і суто барокова поезія
народного мелосу не цуралися, але базували основи своєї художності на приписах
і правилах, загалом, чужомовних. Утім, розводитися про це у газетній рецензії
зайве. Обмежусь лише вказівкою на те, що й сам М.Боровко свою книгу ронделей
«На подвір’ї Всесвіту» надто не
онароднює, хоч уникає у ній займенника «я». Невідсебність поетичного вислову,
щоправда, може означати й інше – переадресацію авторства чи й не самій Поезії,
але у ці поцінувальні високості здійматись наразі не варто, позаяк рецензована
книга між виражальним і повідомним способом текстотворенням обрала форму
зручнішу і легшу. Себто поетично оповідну. Це, звісно, не означає, що маємо справу
всього лиш з відповідно організованим потоком мовлення, де художні блискітки,
духовні спалахи, асоціативні смерчі не в шані. Ні, це не так: М.Боровко теж
полюбляє словогру з несподіванками: стягує ув один рядок образні скалки й
світоназви, можливо, ніким і ніколи до нього не зближувані, не цурається
сенсових парадоксів, наполегливо анонсує себе (назва книжки це підкреслює)
людиною широко й вільно мислячою. Це, зокрема, увиразнено вступним розділом чи
жмутком «Ронделі трубежевих ключів», де над кожним віршованим текстом височить
сентенція, яка, мушу зазначити, незрідка робить той текст малопотрібним.
«…Кожна епоха жде якогось нового
вдосконаленого світу – і тим глибшим є відчай, розчарування, коли не відбулося…
Празникує смуток і душевна втома…» Це
епіграф. А сам рондель започатковує (нагадаю – повторюваними АВ) така собі
поезопара: «Епохи дамі прагнеться нового. // Красивого, як диво циркача.».
Навіщо казати саме так і саме це, коли усе потрібне вже сказано? Незрідка воістину мудро і влучно: «Ми почасти
відшукуємо в собі те, що втратили назавжди, або навіть те, чого й ніколи не
було. Але втішаємось пошуком…». Далі цитувати не буду – там малосполучна із
заспівним посилом віршоматерія з червнем, громами, мальованими мальвами…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цим
і завершу враженнєвий розгін до вже не зауважень, а констатацій достоїнств
книжки, якою автор і видавці прагнули нас і здивувати, і порадувати. У цілому
небезпідставно, що доводити, втім, важко, позаяк за повної відсутності
збірників подібного естетичного ґатунку усе у них краще є таким у межах виключно цього корпусу ронделей, який
багато чого нашіптував і мені як критикові. Скажімо, потребу обов’язково
вказати на естетичну органічність і міць віршоорганізмів, чия щопослівна і
загальна семантика дослухається до
духовних перемовин не лише
мисленнєвого, а й почуттєвого руху
задіяних до мистецької роботи слів: «У гамаку доріг чи павутин // Гойдається
село притрубежеве. // Йому на щоки сонечко рожеве // Гілками слив розбризкує
бурштин. // Вітри гаптують ковдру із хмарин, / А ніч у сни – начиння недешеве.
// У гамаку доріг чи павутин // Гойдається село притрубежеве. // Туман з левади
вигином крутим // Сріблить хатини, мов шапки смушеві, // Де поселились гомони
душевні // Старих, як світ, і молодих родин. // У гамаку доріг чи павутин». Як
на мене, це один з кращих разків українізованого європейського гостя, який не
проти поріднитися з душевною мелодикою
пейзажного світобачення Шевченка, Щоголіва, Вороного, Рильського, котрі,
зауважу, нікого особливо не наслідували бодай тому, що пейзаж як самодостатній
естетичний феномен прийшов у європейське мистецтво у середині ХУІІІ століття.
Наша поезія ним лише приєднувалася до
загальних пошуків Краси у довколишній земності і робила це з кожним
десятиліттям досконаліше й, скажемо так, вишуканіше. Інтонаційний
інструментарій ронделів М.Боровка це теж засвідчує. І зворушливо, і
переконливо.
Додам
і таке: кожна мистецька форма передбачає свій резонансний простір, свою
акустику, свій тембральний діапазон. Рондель і майдан, рондель і стадіонне
роздолля – то нонсенс. Сільське подвір’я – навпаки, але не саме по собі, а як партер і амфітеатр душі, яка співає,
насолоджуючись кожною нотою, мелодії життя для одних – загумінкового, а для М.Боровка – усесвітньо
значущого: «На осонні в густих лозняках, // Солов’їні замовкли когорти: //
Розгубились проспівані ноти // Бурштинами роси на листках. // Їх визбирує
вітер, мов скарб, // І спішить на базари навпроти. // На осонні в густих
лозняках, // Солов’їні замовкли когорти… // Торгу мідь брязкотить гомінка, // І
спокусу літам – не збороти… // Ноту сонця золочену котить // Пам’ять пісні у
скрипку струмка. // На осонні в густих лозняках».
Великі
майстри (М.Бажан, М.Вінграновський), можливо, й не стали б ризикувати
включенням у такий вишуканий віршоопотік «мілітарної» назви «когорти»; конче
необхідний для ронделя високий музичний слух потребує гармонійної співзвучності
не лише поетового духу й світу, а й акордного суголося усіх без винятку лексем.
Надприродна щільність віршованого рядка, власне, й досягається тим, що жодне
слово не є твердішим, глухішим од решти мовного «матеріалу», чия
сенсопровідність (це стосується і слова «базар») повинна бути такою ж, як у
струн, що звучать на різних висотах і в різних регістрах саме як струни, а не,
скажімо, штахетини чи барабанова шкіра. Кажу про це з огляду на доволі часту
присутність в ронделях М.Боровка слів-латок, слів-римодавців, слів-прикрас,
якими мовець щось надолужує або щось просто називає, хоч ця поетична форма
простоту чи суто технічну доцільність має за таку саму простонародну ваду, що
й любов до виключно троїстих музик.
Чому
я веду мову не про тематику чи змістові розсипи книги «На подвір’ї Всесвіту», а музичну її огранку? Бо рондель
(М.Боровко про це багато разів блискуче свідчить) – тою ж мірою зорова, що й
слухова іпостась текстової пропозиції
змісту, більша (якщо не левова) частина якого і мовчки прочитується, і,
воднораз, – звучить. Не обов’язково в унісон з поетичним висловом, чия партія і
партія, скажімо, зорового ряду взаємодіють, але не взаємопоглинаються.
Продемонструю це ронделем-родзикою аналізованої книги: «Коралі рос на жовтім
листі // І тихий смуток ув очах. // Хтось фугу Баха розпочав – // Запряг вітрища норовисті. // Ця осінь в
зорянім намисті // Фліртує вигином плеча. // Корали рос на жовтім листі // І
тихий смуток ув очах. // Грайливі фрази голосисті – // Нічною звабою гірчать…
// Але ж літа! – їх слід прочах: // Переливаються барвисті // Корали рос на
жовтім листі».
Сказавши
«як», треба сказати і про що М.Боровко бесідує зі своїм читачем. Тим,
зрозуміло, читачем, якого не я, а він виформував більшою частиною своїх
ронделей. Це читач-шістдесятник, для якого краса рідної землі оповита сумом за
нібито непохитно українським учора. Так здавалося Григору Тютюннику, про це
говорили рої віршів менше – чи рівноталановитих його колег з поетичного цеху.
М.Боровко їхні настрої не підсумовує, а оркеструє суто мистецькими мелізмами ронделю. Трішки
думного, трішки баладного, трішки народно-пісенного. Але – трішки: домінує усе ж строго дотримувана структура
давнього-давнього віршобудівництва, яка у нас в Україні так розкішно забуяла
уперше. Дай Боже надовго.