«Маленька» література великої країни

151

Міркування щодо проблем 

Основна і, на мою думку, найголовніша причина видавничого
безладу в Україні – відсутність державних видавництв. У державі, кількість
населення якої сягає понад 46 мільйонів (а це значно більше, ніж у тій же
сусідній Польщі, і приблизно половина – всієї Німеччини), має бути бодай
два-три таких потужних видавництва, які й склали б отой основний кістяк
духовності, який з роками і має обрости жилами й м’язами і дати свої плоди й
далеко за межами України. Але – не так усе просто.

Після розпаду СРСР доля української книжки опинилася в руках
не держави, а приватних видавців – вона важелезним тягарем лягла на їхні плечі
– більшість із яких собі дуже слабко уявляли (та й досі уявляють!), що це за
справа така – книжки видавати, якими ті книжки мають бути, про що розповідати і
яку духовну цінність мають нести в собі. Занепад українського книговидавництва
можна, безперечно, ставити на карб певних економічних і навіть політичних
чинників. До того ж, тепер майже всі такі видавництва в Україні – після
економічної кризи — опинилися за межею виживання або взагалі припинили своє
існування. Для декотрих із них іще залишилися – як ковток крижаної води чи
кисню під час спеки чи Ноїв ковчег під час усесвітнього потопу – «люди, що
мають потужний потяг до мистецтва», які пишуть будь-що, але прийшли до
редактора з власними грішми, «щоб стати письменником» (загалом – це зараз
тільки так і практикується – повсюдно, тобто роль письменника у житті
суспільства звелася до банального «забору» грошей і друку «на замовлення» не
державного, а якогось пана чи панії, які зненацька відчули в собі сверблячку до
красного слівця як до якоїсь забавки) та ще літературні гранти різних посольств
західних держав – австрійські, німецькі, польські, французькі. Але ці гранти не
можуть постійно витягувати сучасну українську книжку за вуха з багна, в якому
вона опинилася, бо вони це не зобов’язані робити. А тому із площини духовної
цінності сучасна книжка в Україні перетворилася на об’єкт суто матеріальних
вигод, спекуляцій, політики, інтриг і скандалів (пригадаймо кілька гучних
скандалів, пов’язаних із присудженням Шевченківських премій у минулі роки, чи
різних чуток щодо премії Книжка року від ВВС), що дуже шкідливо для самого ж
читача, який прагне хорошої, якісно виданої книжки. У мене, наприклад, виникло
багато питань щодо премії Книжка року від ВВС. Чому, наприклад, більшість
«міжнародних експертів» мешкають в Україні і чому ж той вибір так гостро
«пахне» політикою, що там роблять депутати?

Майже щодня буваю у бібліотеці, бо працюю, коли щось пишу,
тільки із «живою» книгою, газетою, друкованим матеріалом. Чую, як читачі
скаржаться, що загалом книжки так званого «суч. укр. літ(у)» – нечитабельні.
Вони важкі, безсюжетні, вульгарні. Немає хороших детективів, жіночого роману,
фентезі. Є і тут винятки, але – знову ж таки – ті винятки – швидше за все
просто блякнуть на пістрявому тлі несмаку й каламуті.

Про щось серйозне я вже й не кажу: якщо воно з’являється, то
за ціною, яка для пересічного українського читача – надто велика, хоча для
видавця – цілковито виправдана. А за часів СРСР (хоча я ніколи не був
прихильником СРСР) те ж видавництво «Наукова думка» видавало накладом 200 тис.
О. Кобилянську – і то були якісно видані книжки, відредаговані, вичитані, на
якісному папері. (Нині наклади сучасної української книжки – 500, 1000 чи 1500
примірників, у переважній більшості – коштом самого автора. Якщо 2000
примірників – то це вже значить так званий «бестселер»). За 20 років
незалежності наклад тієї ж О. Кобилянської зменшився до 2000 тисяч із 200000. Є
над чим замислитись. Я слабо  вірю, що
телебачення й Інтернет так жахно збили вартість на друковані видання і
відвернули від них читача геть, адже Україна належить до країн, де все-таки
читають, де є свої традиції в тому. А в яких хороших перекладах українською,
наприклад, із німецької перекладачів Євгена Поповича й Олекси Логвиненка були
видані твори Мартіна Вальзера, Макса Фріша, Ремарка!!!

А ще, до речі, зауважте те, що спершу було видано в Росії,
потім – видається в Україні, а не навпаки. (Хоча й тут є винятки. Наприклад,
роман «Оригінал Лаури» великого В. Набокова, але знову ж таки – все було
зроблено з таким поспіхом, що тим лише нашкодили самій книжці). Ось свіжий
приклад – норвежець Ерленд Лу (в Норвегії цього письменника, хоч і він іще й
надто молодий, вважають уже класиком) тепер виданий у Харкові, тобто спочатку –
він вийшов друком у Росії, а лише потім – в Україні, із запізненням у кілька
років. Це мене так дратує.  І чому тоді в
Україні не видати тих романів, які не виходили російською? Того ж Ерленда Лу,
але – не відомого!

Навіщо для закордонних письменників улаштовувати щось на
кшталт кастингу в Росії? Невже без того «російського кастингу» їм ніколи не
потрапити до України? Мені, наприклад, відомо, що ось у Польщі і Чехії є цікаві
письменники, яких вартувало б перекласти і видати і в Україні (бо ж про ту ж
чеську літературу у нас знають зазвичай тільки те, що знову ж прибуло сюди з
півночі, – і більше за все за Гашеком чи Кундерою, хоча останній – вже давно
пише французькою і мешкає в Парижі, найменше – за Богумілом Грабалом та Міхалом
Вівегом), але ж на цьому сучасна чеська література не завершилася, то невже –
тим же чеським авторам пряма дорога спершу до північного сусіда «на оглядини»,
а потім, якщо він там потрапить до – колоди, патронташа чи накладу – то тільки
після того всього марудного й довгого – сюди? Чи це така українська норма –
споживати вже кимось спожите?  

Наприклад, українські переклади дуже хорошої сучасної
польської письменниці Ольги Токарчук (вона одна з тих небагатьох сучасних
польських авторів, яка звичайні речі, що присутні й змальовані в її творах,
перетворює на магічні, де панує чарівливість, динамічність, краса, а
найголовніше – простота, ота філософська простота формування й викладу думок,
яка й вабить, і якої так бракує сучасній українській літературі (це ж про
Токарчук писали, що вона працює у жанрі «магічного реалізму»)  – ніде купити! Де вони продаються? У
крамницях я їх не бачу. Навіть на вульгарній «Петрівці», яку я вважаю жаскою
пародією на сучасний український книжковий ринок, – немає. Хоча знаю, що щось
перекладала з неї відома письменниця і перекладачка Ніна Бічуя, ще хтось, але
де ті книжки? І чому знову, коли кажеш про західну літературу, зазвичай
спираєшся на російські переклади? Де ж тоді українське? Зате бачив, що певний
час деякі книжкові крамниці Києва були насичені – в буквальному розумінні цього
слова (з наліпками – «Усе по 15 гр.») – романами американця Філіпа Рота, теж
переклад – російськомовний, але я гадаю, що такі твори – чужі Україні, бо там є
багато чого незрозумілого навіть на побутовому рівні. Є речі, особливо в
останніх творах Рота, де він пише про хворобу власного батька, які й шокують
своєю відвертістю і ще бозна-чим. Не думаю, що той-таки Рот потрібен тут у
такій гігантській кількості, але його сюди везуть вагонами і вагонами і
збувають за не надто великі гроші. Так, про Рота як письменника – нам варто
знати, бо то класик сучасної американської літератури, але навіщо нам знати про
нього все? А коли він буде перекладений українською? Чи буде? Хто з
перекладачів подужає цю роботу? І де і за які кошти потім друкувати той
переклад? Спонсори? Але сьогодні вони, уявімо, є, а завтра? Треба ж думати й
про майбутнє.

(Закінчення в наступному числі).

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!