“Українська літературна газета”, ч. 13 (331), 8 липня 2022
ДО 100-РІЧЧЯ ЗНАКОВОЇ ЗБІРКИ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО «СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ»
Перед нами третя поетична збірка Максима Рильського «Синя далечінь» (Київ, 1922р. вид-во «Слово»).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ні перші дві – «На білих островах» (1910 р.) чи «Під осінніми зорями» (1918 р.), ні жодна з наступних понад три десятки книжок поезії не мали такого обширу критичних та суперечливих відгуків та оцінок, які супроводжували автора майже все його життя, як це видання.
Саме «Синя далечінь» ознаменувала літературне визначення молодого Максима Рильського, як поета неокласичного спрямування.
Мине 35 років і М. Рильський напише «Книгу про Францію», як підсумок не уявної, а реальної поїздки в цю країну. У вступі наведе початок відомого титульного вірша, який і дав назву збірці «Синя далечінь»:
На світі є співучий Лангедок,
Цвіте Шампанню Франція весела,
Де в сонці тане кожний городок
І в виноградах утопають села…
Особисто коментує: «… давно це було… За ці та подібні вірші мене бито,… і не завжди з належною грацією… Але, їй богу, я в ті молодечі свої роки… писав про Францію, яку уявляв собі, згідно з узвичаєним епітетом, прекрасною…»
Згадує і ніби спростовує звинувачення і наклепи тих років…
Перші гарматні постріли почулися в 1923-му році, коли М.Рильський переїздить в Київ після п’ятирічного добровільного вчителювання в селах Сквирщини. У вересні газета «Більшовик» друкує статтю Я. Савченка «Українські неокласики», в якій особливо дістається Рильському, названому «поетом минулої епохи, чужої культури, який не прийняв революційної дійсності, залюбленого в романтику середньовіччя». «Синю далечінь» названо «явищем неприродним й чужим».
За визначенням відомого письменника-літературознавця професора Володимира Панченка, «критик ставав прокурором». Як інакше сприймати подібні висловлювання: «Неокласика в українському письменстві не тільки реакція і протест проти політичних і соціальних форм, даних революцією, вона в такій же мірі опозиція проти революційних течій в самому мистецтві…»
Образи й звинувачення Максим Тадейович не не мав наміру сприймати мовчки. Не минуло й двох тижнів, як звернувся до редакції з відкритим листом-відповіддю, яка прозвучала гідно. Він нічого не зрікався, не розкаювався .
«…Щодо ідеології «Синьої далечини»,- писав він,- назва і основний настрій книги – порив у синю далечінь, у те море невідомого (не тільки минулого але й майбутнього) – є зовсім законний і зрозумілий у поета-лірика… І Навсікая, і Афродіта, і Фауст, і строга сонетна форма – все це, на мою думку, завоювання людини… Смішно було б думати ніби людська культура за тисячі літ не дала нічого такого, що могло б тепер людство взяти з собою на сміливий корабель, котрий пливе до будучини»… Я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що одстоялось у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу…»
Але голос поета тонув в розмаїтті ярликів і звинувачень. Пролеткультівські критики не вгамовувалися. В. Коряк назвав «Синю далечінь» « апофеозом феодальної ідеології», інший критик С. Щупак зачислив Рильського до табору «націоналістичного волюнтаризму». Д. Загул у спеціальному полемічному трактаті «Література чи літературщина», присвяченому неокласикам , з тим же публіцистичним запалом викриває «мистецтво для мистецтва», не полишає конкретно Рильського: «Синя далечінь» – це ідеал, що не хоче вмішуватися в соціальну боротьбу». Нібито неокласики прагнуть реставрувати в новій історичній дійсності канони греко-римського мистецтва. І в підтвердження перелічує стилістичні архаїзми з книг Рильського на зразок дріад, сатирів, лотофагів, рапсодів, кентаврів, фемід, янусів тощо.
Дисонансом звучав з-за кордону голос Євгена Маланюка, згодом видатного поета діаспори, який указує на велику заслугу М.Рильського у розширенні горизонтів української поезії, у виході в широкий світ і, одночасно, в конструктивнім входженні в систему західноєвропейської поезії. Стосовно збірки Є.Маланюк відзначає «самоствердження нації через високу культуру». Рильський «активізує проблеми творення національного мистецтва».
Колишній сотник армії УНР з табору інтернованих вояків в польському Каліші подає руку дружби і підтримки Максимові Рильському. В табірному часописі в альманасі «Веселка» пише диптих «Сучасники», в якому називає поета «далеким братом», «алхіміком мудрих слів».
Згодом в статті «Дарунок Київа»( 1923 р.) вже надає виключно високої соціально-політичної й літературознавчої оцінки «Синій далечині: «всі вірші його однаково гостро й тонко вирізьблені впевненою рукою досвідченого гравера і зафарбовані шляхетно-м’якою фарбою мудрої іронії… – відкривають солідний стаж культури…»
Там же «… Рильський …є зрозумілим і рідним і Французові ( особисто!), і Німцеві. Й Англійцеві… І тільки з появою Максима Рильського наша поезія входить в шереги загально-європейських поезій… І в цім полягає його значення для української поезії, в цьому його потужна й цілком нова у нас сила…»
Але голос еміграції важко почути в хорі пролеткультівських звинувачень «Синьої далечини» в пресі й на диспутах за втечу в минуле, за дворянську і навіть феодальну ідеологію: «Рильський нагадує фреску середньовічного монастиря, такий застиглий, задумливий в собі, не співзвучний з нашою епохою».
Через пів-століття, ніби продовжуючи полеміку, академік Леонід Новиченко підсумовує й оцінює той факт, що Рильський « високо підносить поняття культури, традиції і спадкоємності і обстоює потребу широкого історико-культурного мистецького кругозору, розглядає як добру дозу протиотрути від пролеткультівского, футуристського і просто неуцького нігілізму…» («Поетичний світ Максима Рильського. Київ, Наукова думка, 1980 р.)
Академік не без підстав говорить про труднощі вростання «Синьої далечини» в тогочасну епоху. Варто згадати, за яких умов, де і коли писалася книга. Це перша збірка М. Рильського, яка остаточно «зросла на радянській ниві». Майже всі із 44 віршів книжки ( крім трьох) датовані 1919 – 1922 роками. Тобто часом вчителювання в школах тодішнього Сквирського повіту Київської губернії – в селах Вчорайше та в Романівці (нині Житомирської області), що співпадало і супроводжувалося завершенням громадянської війни, початком становлення радянської влади. Постійні зміни влади, побутові негаразди не обходили стороною сільського вчителя української мови і літератури. Якщо переглянути сквирську повітову пресу тих часів, кидаються в очі повідомлення про бурхливі, жорстокі події на селі, про нальоти банд, про злидні і бідування сільського населення Романівської волості, про байдуже, споглядацьке ставлення селян до революційних перетворень.
Залишилися спогади тих часів: вчителя Рильського бачать в селянському одязі, в одній руці тримає купу книг, в іншій – оберемок дров. Його турбують цілком земні справи: підручники й зошити для школи, взуття для учнів, опалення взимку класів, нарешті, засоби життя, власного існування (громада села платила вчителю пуд жита на місяць). Ранком і вдень викладав дітям, вечорами – заняття лікнепу їх батькам. Вірші писав ночами. Тому й звернення до муз поезії і натхнення в «Синій далечині» виглядає не випадковим і зовсім не зайвим. «Прийшла! Таки прийшла нарешті!»- радісно самостверджує поет у вірші, який відкриває збірку.
Своєї політичної лояльності щодо становлення Радянської влади в роки громадянської війни поет не порушив жодним вчинком, жодним словом, запевняє в тому ж дослідженні Леонід Новиченко. Дійсно, в «Синій далечині» про події революції, про зміни, що відбувалися в житті людей, про гігантські класові битви поет здебільшого мовчав. Можливо, виняток складають поезії «Ми одпливали», в якій ніби відчуваєш співчуття й прощання з тими, хто після штурму і взяття Перекопу «червоними» мав покинути рідні береги та «Кропивка на ставу», коли автор відкриває завісу над суспільними переживаннями з боку поета-одинака.
Отже, «Синю далечінь» сприймали далекою від «революційної сучасності» не випадково… Молодий поет свідомо став над битвою, над кривавим хаосом тогочасних подій, не сприйнявши передовсім їхньої тотальної жорстокості. Збірка не мала жодного стосунку до тих подій, що вирували навколо і хвилювали суспільство,- підсумовує Леонід Новиченко. Звідси – таке критичне, вороже ставлення до книжки.
Значна частина віршів збірки – це романтичні польоти уяви мрійливого книжника, залюбленого в античну поезію, в давньогрецьку міфологію, у Байрона, Метерлінка, Гайне… Уява легко переносить поета в Шампань, Севілью, Верону… Його герой – мандрівник, який оточений міфологічними й літературними героями. Ось вони поруч- Зевс, Афродіта, Трістан і Ізольда, Чайльд-Гарольд, Манфред… А ще кіпріди, сирени, ероти, тритони…
Багатовікова культурна реальність – джерело натхнення М. Рильського. Він – поет уяви… Це вже визначення Володимира Панченка («Митці на прицілі. Максим Рильський. Харків, «Фоліо», 2019 р.)
Не можна не погодитися із вченими-літературознавцями, які називають екзотикою в часи соціальної революції лірику М. Рильського, написану такими поетичними формами як сонети, октави, гекзаметр. А ще його образну мову, просякнуту духом античності: «білоодежна Дездемона», «богоданні звуки», «срібнолукий юнак», «вогко-гарячі уста». З таких і подібних образів поставала особлива атмосфера «Синьої далечини».
Наяву факт зіткнення замріяного романтично налаштованого юнака з непривабливою прозою дійсності. Майже стихійне прагнення до радості, до щастя властиве автору «Синьої далечини», поету величезної закоханості в життя.
Поезія М. Рильського перейнята, як писав Микола Зеров, «радістю існування».
В 20-ті роки Максим Рильський напише ще п’ять збірок, які будуть віднесені до його неокласичної спадщини. Але настрій замкнутися від бурхливої сучасності в тихому затоні усамітненої лірики, що чітко відбилося в «Синій далечині», надав підстави Леоніду Новиченку назвати цю книжку знаковою, «найбільш неокласичною» з тодішніх книг Рильського. Водночас і найбільш кризовою. Це вже з погляду на те, що до подій, що шуміли довкола, до питань, що хвилювали суспільство, вірші не мали жодного прямого стосунку. Поет залишався самітником і споглядачем.
Протягом всього свого існування українські неокласики не могли звільнитися, хоч і не раз намагалися це зробити – від репутації жерців «чистого мистецтва», служників «чистої краси». В «Синій далечині» з цілковитою очевидністю відбилися світоглядні та естетичні позиції київського неокласицизму.
Відомий літературознавець і перекладач, друг М.Рильського з юнацтва Олександр Дейч констатував: «тема неокласицизму була завжди уразливою для Максима Тадейовича, тому що за цим ярликом закріпилось одіозне політичне звинувачення про відірваність від життя і проповідь «мистецтва для мистецтва». А такого закиду Рильському робити не можна, хоча його ранні вірші іноді й просвічувалися книжковою мудрістю».
Мабуть, останню спробу позбутися подібного наративу М.Рильський здійснив за рік до кончини в 1963 році, коли написав передмову до ініційованої ним збірки вибраних творів Миколи Зерова, яка побачила світ вже після смерті класика:
«… хоч і пишеться в наших довідкових виданнях, ніби українські неокласики проголосили культ «чистого мистецтва», заявляю з повною відповідальністю, що ніхто з учасників групи ніде й ніколи такого гасла не підносив – ні Зеров, ні Филипович, ні Драй-Хмара, ні тодішній Рильський…. Апологетами «чистої краси», «мистецтва для мистецтва» і тому подібних нісенітниць неокласики себе ніяк не вважали і не проголошували. Естетичною платформою, яка їх об’єднувала, була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури…»
(«Стаття «Микола Зеров – поет і перекладач» була надрукована посмертно спочатку в журналі «Жовтень» №1, 1965, а потім як вступ до видання «Зеров М. Вибране», К. 1966).
Як це не дивно, але поета «обстрілювали» з різних боків. Навіть В.Сосюра в рецензії на «Синю далечінь» гостро оцінював автора, як «поета одмираючих естетів», але все ж був змушений визнати поетичну принадність вірша «Нашу шлюбну постелю…», назвавши його «молитвою подружжя», яка простотою і силою нагадує кращі зразки античної поезії…»
Талановитий Валеріан Підмогильний вказував на розбрат у Рильського між дійсністю та мрією. «Мистецтво в його розумінні тільки спосіб віддалитися від дійсності з її злом та нікчемністю. Такий М.Рильський – повний внутрішніх противенств. Дон Кіхот дитячих мрій, нездібний творчим поривом не відмовитись від них, ні цілком їм віддатися…»
Навіть Є. Маланюк, який констатує – «горе тому історикові, що в творах Рильського шукатиме колись печать доби», ніби спростовує самого себе, коли пише М.Рильському в 1926 році знамените Посланіє. Бере епіграфом до нього рядок із «Синьої далечини» ( …а я б хотів у тиші над вудками// Своє життя непроданим донести) і в той же час дорікає «далекому братові» за суспільну пасивність, за несупротив злу, за відстороненість від реальності, осуджує поетове схимництво. Звичайно, Маланюк був безпощадним у полеміці, не терпів компромісів. Але все ж мусив визнати: «Приймаємо Рильського таким, яким він є. Не кожен поет є уродженим вояком… Еластичність – також талант, з яким треба вродитися».
Інший поет з еміграції Борис Олександрів (Грибінський) в статті, написаній ще за життя Рильського в 1962 році й надрукованій посмертно в журналі «Сучасність» (вересень 1964 р.), констатує дивовижну ситуацію. А саме: «радянська критика картає Рильського за рецидиви ліберально-буржуазного світогляду, а буржуазні націоналісти з еміграції – за його служіння режимові». «І кожен хотів би мати Рильського твердо на своєму боці.» Автор переконує – він ні з ким. Він з цілим українським народом. З Україною, з її славою і горем, з її стражданнями і радощами. А компроміс із владою пояснює його далекоглядністю і розумінням радянської дійсності.
…Вкотре перегортаємо пожовклі сторінки оригіналу «Синьої далечини» , і кожного разу зупиняємося на малюнку на обкладинці: двоє молодиків із рюкзаками за плечима поспішають на схід сонця, яке, на диво, встає на Заході – над Нотр-Дам -де-Парі, будівлями готики.
Мабуть, саме малюнок мав на увазі Є.Маланюк, коли сто років тому писав:
«…На його невеликій, з таким тонким смаком виданій книжечці, лежить прозорий серпанок глибокого суму за культурою, за цивілізацією, за синьою далечинню Європи…»
Максим Рильський, онук
На фото: обкладинка збірки; рідкісний портрет М.Рильського 20-х років; оригінали книжки з дарчими автографами автора різних років, які зберігаються в фондах Київського музею поета.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/