“Українська літературна газета”, ч. 25-26 (343-344), 23 грудня 2022
У видавництві «Дніпро» готується до друку книжка, присвячена Києву та киянам у творах М.Т. Рильського. Максим Тадейович, який з гордістю називав себе “старим киянином”, оспівував улюблене місто все життя – від початку 20-х років до останнього 1964-го. Саме такий обшир охоплює поетичний цикл збірки, який налічує понад сорок віршів.
“ Я вийшов на балкон. От він, прадавній Київ. Мій незрадливий друг. Порадник мій старий,- захоплено визнає поет в одному із віршів.
В прозових розділах книжки – публіцистика та есеї, присвячені історії міста, теплі та зворушливі нариси про киян – письменника та вченого, актора та вчителя. Ми ніби бачимо їхні обличчя, чуємо їхні голоси. Чільне місце займають спогади рідних, друзів , колег про самого Максима Тадейовича, про окремі епізоди й грані його життєдіяльності .
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пропонуємо один із розділів збірки, в якому ділиться своїми споминами онук класика Максим Георгійович Рильський.
« … Я чув зозулю й солов’я…» — захоплено писав Максим Тадейович, коли в 1951 році оселився на узліссі Голосіївського лісопарку.
…Сто п’ять крутих сходинок від ставка біля станції метро “Голосіївська площа”, і ми потрапляємо в пташине царство, яким насолоджувався поет останні 13 років життя.
«Вулиця, де я живу, – писав М.Рильський з притаманним йому гумором,- зовсім нова, вона таки й мала спочатку трошки загадкову назву: 751-а Нова. А тепер її перейменовано і то досить гордо: Радянська. Може, воно трохи й запишно для скромної вулиці, що має тільки один ряд домів ( по другому боці – міський парк і ліс) і що нічим, звісно, не більш радянська вулиця, ніж будь-яка вулиця в Києві…»
Після кончини М.Т. Рильського в 1964 році вулиця вкотре змінила назву – тепер носить ім’я поета. А за адресою його садиби – вулиця Максима Рильського,7, в яку він переїхав жити з міської квартири в 1951 році, зараз розташований Київський літературно-меморіальний музей його імені.
Після смерті батька сини Георгій і Богдан не довго вагалися щодо рішення подарувати місту будинок і прилеглу ділянку під музей. Однак урядового рішення довелося чекати два роки. Мусили звертатися до поважних друзів і високих посадовців. А для того, щоб увійти у спадок, стати власниками, потрібно було сплатити чималі податки. Довелося взяти кредит, продати деяке майно, наприклад, автомобіль батька. Ніяких фінансових заощаджень в сім’ї не виявилося.
Свого часу, після війни, письменникам пропонували ділянки, як зараз кажуть, під котеджне будівництво в заміській рекреаційні зоні Конча Озерна. Багато хто цим і скористався. Але Максим Тадейович зупинився саме на Голосіївському узліссі. Це місце він полюбив ще в молодості, в 20-ті роки, присвячував Голосіїву вірші і спогади. Але головне – не міг і не хотів відгороджувати себе від людей, залишатися осторонь життя і ритмів улюбленого міста. Таким чином досяг гармонії. Внизу – дзеленчить трамвай, гомонять перехожі, над головою – гудуть літаки, неподалік аеропорт. А поруч –ліс, пташине царство, за брамою – садок, який потрібно пестити і доглядати…
Щороку в кінці 50-х – на початку 60-х студенти Театрального інституту та сільгоспакадемії приходили до М. Рильського колядувати на Різдво
Відкриття музею Л.Українки в Києві. 1962 рік.
Голосіївське узлісся. Максим Рильський, Іван Козловський, Андрій Малишко, Святослав Іванов
Здається, майже за шість десятиліть мало що змінилося на вулиці і обабіч. Хіба що піднялися оселі не самих бідних киян, які чимось нагадують колишні дворянські гнізда, а сам музейний будинок, який за життя господаря вважався «поміщицьким», тепер ніби губиться і розчиняється в оточенні сучасної розкішної забудови.
А ліс, на перший погляд, – той самий. Навпроти брами в музей – та ж центральна алея, так добре знайома з численних світлин і телехроніки. Здається, зараз вискочать із хвіртки хвостаті ірландські сетери (їх було водночас двоє, а то й троє), а за ними вийде на прогулянку дідусь з цигаркою в руці. Собаки, або, як жартівливо називав їх господар, «хвости», вважалися мисливськими, такими і були, але на полювання їх ніколи не брали. Тому для «хвостів» основним обширом-роздолом стала саме ця алея, по один бік якої – сосни, а по інший – листяні дерева і кущі.
Сосни, здається, навіть не стали вищими. Як і людина, досягши певного віку, дерева зупинилися в рості, тільки постаріли. Час від часу доглядачам лісопарку доводиться вдаватися до пилки. Не пригадую, чи збереглося те дерево, яке уподобав собі для щоденної «роботи» місцевий дятел, якого Максим Тадейович іронічно-лагідно прозвав «працелюбом». Дуже дивувався, коли не виявляв його на місці, про що сповіщав у листах своєму другові Олександру Дейчу.
Під час прогулянок «визрівала» висока поезія. Ми, домочадці, як називав нас в листах дідусь, часто помічали: ось він раптово зупиняється, виймає з кишені блокнотик і щось поспіхом записує. Мабуть, так і народився вірш «Ліричний відступ», який пропоную Вашій увазі:
Я чув зозулю й солов’я –
Це, звісно, речі старовинні…
Та нагорода в тім моя,
Що перший я почув їх нині.
Я бачив дівчину… І це,
Звичайно, теж ніяк не диво.
А тільки ж як її лице
Було освітлено красиво!
Фіалку я знайшов… Вона
Була , як і годиться, скромна,
А в ній відбилася весна,
В роботі творчій безутомна.
Он працелюб – деревоклюй
Поважно сів на древню іву…
Іди, художнику, й малюй,
Устань, поете , і оспівуй!
Зауважу, Максим Тадейович був вродженим імпровізатором, володарем творчої миті. Постійна насиченість поезією виявлялася настільки нездоланною, шо для нього не складало труднощів створювати вірші із недогризком олівця на цигарковій коробці за будь-яких обставин – поміж людей, присівши за пеньком, схилившись над капотом автівки.
…Все ж, час невблаганний. Поляна, праворуч від алеї, на якій із сусідськими хлопцями я грав у футбол, заросла чагарником. Не можу впізнати й розлогої дикої груші поруч, на якій ховався під час ігор.
Певні зміни сталися і на території садиби. Вже давно дерев’яний дощатий паркан замінили на кам’яний і, звичайно, зникла дерев’яна хвіртка, яку прорізали мені до сусідської дівчинки, з якою дружив, щоб не ходити через вулицю. Дружба швидко зникла після того, як сусідська собака вхопила мене за ногу під час перелазу.
Cпогади дитячих чи юнацьких років – непередбачувані. Вони на свій розсуд випливають із марева пам’яті. Ще один – 1953 рік, літо. Весілля дядька Богдана. Після реєстрації шлюбу і ресторану продовження урочистості в садибі в Голосієві. І ось вночі серед загального гуляння батьку спадає на думку: чого це сімейну радість не поділяє його шестирічний син. Сідає в машину (був тоді у нього Москвич 401) і їде в Пущу Водицю до мене в літній табір від дитячого садка. Ніхто не бачив, як потайки викрав мене із спальні й сплячого на руках відніс в машину. Можна тільки уявити, що відбувалося в таборі вранці, коли виявили, що дитина зникла. А я до цього часу пам’ятаю своє «викрадення» і раптовий приїзд в садибу: серед ледь помітного світанку якісь втомлено танцюючі в обнімку постаті в вітальні Дідусь вже давно спав. Кажуть, вранці він мав серйозну розмову з батьком. А завідуюча табором, мені розповідали, коли вже значно пізніше вранці приїхала в садибу і побачила зниклу дитину, кажуть, знепритомніла.
Не тільки люди, майже все пам’ятає сад. Він ще живий. Колектив музею патріотично зберігає меморіал. Навіть яблуні і груші, посаджені Рильським, до цього часу плодоносять, хоча плоди подрібнішали, а в стовбурах з’явилися підступні дупла. Тому сад поступово омолоджуємо, родина і гості підсаджують молодь. Ось слива, яку посадив Дмитро Павличко, а цю яблуню – Президент Леонід Кучма, інколи радує соковитими плодами «моя» груша «улюблениця Клаппа», хоча, на жаль, і хворіє.
За життя Максима Тадейовича довгий час за садом доглядала Леся Михайлівна Чуприна, наша родичка по лінії матері дідуся Меланії Федорівни. Працювала в Національному ботанічному саду АН України, який зараз носить ім’я академіка-ботаніка Миколи Гришка. Стала відомим селекціонером, вивела понад 30 сортів районованих персиків. Таких ароматних соковитих плодів я ніде більше не смакував, навіть в Криму.
Ще в 1945 році Максим Тадейович писав давньому приятелю із Сквири, народному селекціонеру Йосипу Магомету: « …академік Гришко, директор ботанічного саду, дуже хоче з Вами познайомитися!».
Багаторічна дружба двох академіків проростала і відтворювалася з одного боку у віршах і приязних листах, з іншого – в елітних саджанцях і квітах голосіївської садиби. До речі, Миколі Миколайовичу Максим Рильський присвятив один із розділів поеми “Весняні води” (1947 р.).
Під час прогулянки по саду ніби відчуваєш біополе господаря й мандруєш подумки, в уяві, в 50-ті, в 60-ті роки ХХ століття.
Ритм життя в садибі в першій половині дня виглядав тихим і розміреним. Телефон, як вже згадував, з’явився тільки через десять років, тому розпорядок планували заздалегідь через секретаря-помічника та синів: коли треба водієві надати автомобіль, щоб їхати в центр у видавництва, в інститут, в міську квартиру, на депутатський прийом. Чи за місто на риболовлю, чи в подорож по країні.
В другій половині дня в садибі зчинялася метушня. Приходили на обід чи вечерю численні родичі, земляки з Житомирщини, а також всі, хто пише вірші. Під вечір у вітальні розкладали на дві чи три додаткові дошки дубовий стіл, а нам, онукам, пропонували йти нагору, на 2-й поверх почитати книжку, а ввечері дозволяли посидіти за телевізором, який і зараз самотньо тулиться у кутку вітальні. Мені здається, що коли його включити, апарат працюватиме, бо «телек» тоді дивилися зрідка, програми були короткими, трансляція закінчувалася рано, а ще заважали гості, які гомоніли поруч, за столом. Коли ми підросли, нас теж почали запрошувати до застілля.
Досі не можу збагнути, коли дідусь встигав писати, та ще в такому обсязі. Пригадую, вже пізно вечором, коли гості розходилися, невтомний господар міг ще засісти в кабінеті за роботою. Вранці, коли ми прокидалися, в маленькому передпокої, до якого виходили і спальні, і кабінет, як і в міській квартирі, стояв сизий дим, який тягло від робочого стола.
Ми знали, що перед тим, як вранці почати працювати, дідусь весною, влітку чи восени обов’язково вийде в сад, наріже букет квітів, яким зустріне домашніх вже на сніданку, огляне своє живе, зелене довкілля. Також в обов’язковій ранковій «програмі» — вигул «хвостів» по центральній алеї узлісся.
На тому місці, де зараз розташований адміністративний будиночок, на сонячній галявині було висаджено чималу плантацію полуниці. Невістки і садівник неодмінно отримували поради, що потрібно впорядкувати, чи не час збирати онукам достиглі ягоди. Навіть з курортів чи з відряджень надходили від господаря письмові настанови рідним щодо догляду за садом.
Навмисно зосереджуюсь на власних спостереженнях і на деталях споминів. Окрема розмова – музейна експозиція і всі три меморіальні кімнати, під час відвідин яких ви продовжите мандрівку в ХХ століття, в Київ Максима Рильського, і ще раз переконаєтеся в щирості його поетичних рядків: «…Признаюсь: люблю я здавна Київ // Любов’ю теплою, як ніжний син…»
Світлини з родинного архіву М.Г. Рильського
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/