Кандидат історичних наук, етнолог, автор майже 40 книг (наукових, поетичних
і публіцистичних), лауреат літературних премій ім. Михайла Коцюбинського та
Міжнародної – «Сад божественних пісень» ім. Григорія Сковороди, Микола Ткач
вміє все: не тільки міцно тримати перо, але й теслярувати і зводити будинки,
шити вбрання і плести солом’яні брилі, вирізати з дерева посуд і оберігати
родове обійстя. Всі захоплення й діла – єдине ціле, рівноправні грані його
непересічної особистості. Та понад усе ж
він любить Україну й рідне село, невтомно переливаючи щирі синівські
почуття в крилаті слова, в бентежні й щемливі вірші, «стріляючи у власне
серце».
«ЗЕМЛІ І СОНЦЯ СИН»
В
останній поетичній збірці «Земля і люди»
є хвилююче одкровення Миколи Ткача, відчайдушна спроба розгадати своє неповторне «Я»:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мене Микула звати. Певна річ.
А те, що Ткач, – то лиш дарунок долі.
Душа моя в розкриллі. Сто сторіч
в розкриллі дум на світанковім
полі,
Там десь і мати, молода і гарна,
Збирає сонце та роняє роси…
Можливо, я б забув, що я Микула,
Що мати до схід сонця устає.
Що батько, дід і пращур наш викула
–
усі ми, всі – селяни. Всі – як є.
Про те душа забути не дає.
Буває так тривожно, до одчаю,
остудить душу молодість ланів…
Отож
він, «син Землі і Сонця», проростаючи крізь асфальти і трамваї, лине подумки (а
у вільну хвилину насправді) до материзни – до Сахнівки, перейменованої в
Ленінівку, де народився недільного ранку 4 січня 1942 року. «Додому треба
їздити частіше, щоби якось поглянути на себе».
–
Не раз задумувався над тим, що у мені з самого дитинства живе якесь особливе
відчуття степу, хоч я й народився в
глибокому Поліссі. Часом
задумуюсь, що хтось із недалеких предків був степовиком. Проте
опрацьовані архівні документи показали, що всі мої предки далі ніж до сьомого
покоління народжувалися й виростали на рідній моїй Чернігівщині, – звіряє душу
мій співрозмовник. – Отже – всі вони
поліщуки.
П’ять
років Микола Михайлович невтомно досліджуватиме свій родовід. І цьогоріч побачить світ книга «Раю мій, розмаю», в якій
напише: «Коли дід Веремій, кремезний у плечах і високий на зріст, ішов до
млина, то закривав плечима сонце, і на все село падала тінь. Батько був міцний
у руках і міг сам доправити колоду на зруби…».
Він,
наймолодший син, зростом не в діда і не в батька, але талант до всілякої роботи
успадкував генетично – і став на всі руки майстром.
ДОРОГА ДО СЕБЕ
Троє братів Ткачів спершу стверджувалися як
будівельники, водночас ще з дитинства захоплюючись мистецтвом. Микола після
торгово-кооперативного і технічного училищ, столярування на меблевій фабриці в
Одесі, строкової армійської служби, працюватиме в Чернігові, в будівельному
управління столяром-теслею, інструктором
фізкультури. Згодом – інженером: плануватиме перспективні села Придесення. По
закінченні Київського інженерно-будівельного інституту – майстром на
будівництві корпусів кібернетичного центру, головним інженером ЖЕКу.
–
Десь на початку сімдесятих років філософія мого життя стала поступово видозмінюватися
в царині побуту. Захопився практиками систем здорового способу життя:
голодуванням, сироїдством,
травознавством… Паралельно досліджував глибини народної культури та давньої
письменності, ствердився як науковець. Шив для себе одяг у народному стилі,
зайнявся різьбярством – зокрема, ложкарством. Ці захоплення попервах розділяв з
Михайлом, пізніше – з дружиною, Надією Данилевською. Були 13 років на творчих
хлібах: ремонтували клуби в колгоспах, збирали фольклор, творили, – відтворює
Микола Ткач віхи трудового шляху. – З 1998 року – викладач Київського
національного університету культури і мистецтва. Доцент і професор.
Та
де б не був і чим би не займався, «дитинство стукатиме у вікно столичної
міської квартири» і поетична муза не даватиме спокою. Вірші, як зізнається,
стануть визволенням із суєти-суєт і кайданів буденності.
«ВИГОЮ ВІРШАМИ БОЛІ»
Не
помічаємо плину часу: Микола Михайлович бентежно читає вірші: почергово із
трьох недавніх поетичних збірок: «Вино з тюльпанів», «У володіннях Волоса», «Земля і люди». У голосі –
«обнімаються» радість і сум-печаль і беруть, образно кажучи, в полон мою душу.
Автор вміє зачепити за живе, пробудити струни серця. Ще в шкільні роки Микола
Ткач читатиме вірші зі сцени, перемагатиме на конкурсах читців. Згодом керуватиме
гуртком художнього читання в училищі. Декламування чужих рядків перейде в
потребу писати самому. І в його поезіях, за словами незабутнього Олеся Гончара,
«є суголосність, людина постає в міцній внутрішній цільності душі». А ще у
віршах – дуже багато болю, справжнього болю.
–
Всіх тих поневірянь, принижень людської
гідності, що довелося зазнати мені в
дитинстві, важко навіть описати. Вони залишили в душі відчуття гніту,
несправедливості й неволі, – бринить печаллю голос мого співрозмовника. – Куди б
я не йшов – повертаюсь до села, до Матусі, до Бога. «Моє село – це вранішня
яса.… Тут все своє. Й таке близьке – до болю. Тут кожна згадка в казку
вироста».
«І СВІТЯТЬ ЗОРІ ВІЧНОЇ ЛЮБОВІ..»
Брати
Ткачі на родовому обійсті склали матері нову хату. Верховодив роботами
найстарший (нині вже покійний) Андрій, тесля із Архангельська. Згодом Микола
обклав стіни хати цеглою і зробив відмостку. «Ой, щаслива ж, – казали в селі, –
Михайлиха», а те щастя ночами боліло до сліз. Бо чоловік безвісти пропав на
фронтах Вітчизняної війни, і виводити в люди
трьох синів Ганні довелося
самотужки.
На
жаль, із батьком він розминувся в цьому житті. А ось першою творчою перемогою
став вірш про матір. Опублікований журналом «Ранок» ще 1969 року. Вже проростає
в третє покоління, а образ матері – немов любові заповіт, що оберігає, надихає
і застерігає.
–
Тягар боротьби за виживання ліг на плечі
матері та моїх старших братів. Чимало дісталося й мені. В царині моральній –
сирітство, мабуть, найбільше. Так, у 1947 доводилося разом із середнім братом
Михайлом збирати квітки акації, конюшини, липи, жолуді, коріння дикої моркви,
ходити в поле до колгоспних кагатів, щоб назбирати гнилої картоплі. Мати
готувала коржі, й тим ми трималися на світі. Та й пізніше ми, вдовині діти, ще
тривалий час спішили в поле на свіжі колгоспні токи та до колгоспних скирт, щоб
відвіяти з полови хоч жменьку зерен пшениці чи гречки. Назбирати колосків у
шаньку після перебраного збіжжя, а ще пізніше – після комбайна, – ворушить
болючі спогади Микола Михайлович.
Серце
все пережите пам’ятає, і вже сивочолому визнаному митцеві й поету, мріється,
«щоб ще хоч раз, забувши всі печалі, край шляху мати обняла»…