За жанром стаття Оксани Луцишиної в «Українській правді» від 29 січня ц.р. «Магічне звучання графоманії: Шевченківська премія 2025» — не що інше, як супліка. У давній українській літературі вживали це слово у заголовках до творів, і означає воно «скарга». Отже, на кого скаржиться українка (?), котра проживає у США і щось там викладає в університеті. Скаржиться на відомого українського поета Ігоря Павлюка, і привід є: його книга «Танець Мамая» цьогоріч увійшла до фінального списку претендентів на Шевченківську премію у номінації «Поезія». Логічно можна було б сподіватися, що авторка поведе мову про ту книгу. Але ні! Про що вона тільки не торочила: її шокувало, що у списку номінантів немає жінок, що автором передмови до книги є Дмитро Дроздовський (приєдналася до тих провокаторів, які приліпили до редактора «Всесвіту» ярлик плагіатора), обурилася діяльністю Сергія Дзюби (а він тут при чому?), навіть дісталося лауреату Нобелівської премії Мо Яню, бо той прихильно висловився про поезію Ігоря Павлюка.
Тоді виникає логічне запитання: а що ж авторка думає (тим більше, що числить себе літературознавицею, ученою) про висунуту на премію книгу «Танець Мамая» Ігоря Павлюка? Анічого. Виходить так, як у Гоголя. В одному з його творів колоритна пані каже: «Я тетушки твоей не видела, но все равно знаю, что дрянь». Можна бути впевненим на сто відсотків: Луцишина книги Павлюка не читала. У неї було інше задання (мабуть, на замовлення, тому вельми старалася): обгавкати поета, нацькувати на нього тих, хто також його не читав, очорнити — знищити. І все для того, аби Павлюк премії не одержав.
Тож яке вона має моральне, етичне та будь-яке інше право творити супліку на письменника, не прочитавши його творів? А жодного права! Аж не віриться, що особа, яка нібито має стосунок до літературознавства, до науки, говорить про все, що в голову збреде, а НЕ ПРО ЛІТЕРАТУРУ. Воно й не дивно: сказано ж бо: у неї інше завдання. І це завдання зовсім не відповідає духу Шевченківської премії, яку присуджують за ЛІТЕРАТУРУ.
А що нагадує опус Луцишиної? Сварливу жінку, яка, осуджуючи когось, згадає і його таких-сяких сусідів, і недолугих далеких родичів, і бабу-діда, які були таким самими паскудами… Словом, комплекси із такої жінки так і пруть. Таких, борони Боже, допускати до науки, особливо філологічної. Мабуть, добре, пані Оксано, із ситого, комфортного і невоєнного зарубіжжя паплюжити українську літературу, окремих її представників, які особисто не сподобалися вам. Це непрофесійно і підло.
Це раз. А по-друге, з огляду на зміст супліки, непорядно паплюжити Поета, не маючи уявлення про те, що він написав у своїх численних книгах.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми не дамо розпинати його, бо на відміну від Луцишиної, ретельно і сумлінно перечитали його «Танець Мамая» і прийшли до висновку: у сенсі літературному — це подія в українській поезії (і загалом уся творчість Ігоря Павлюка — яскраве явище у нашій літературі). Це підтверджують і численні відгуки та рецензії на цю книгу, опубліковані в різних джерелах. А те, що написала Луцишина — суща брехня. Бо як можна судити про автора, коли лінуєшся прочитати його твори? Складається враження, ніби авторка тішить своє самолюбство, очорнюючи інших на замовлення таких же чорних персон, бо, вочевидь, живе поза атмосферою, у якій твориться сучасна українська література.
Петро БІЛОУС,
доктор філології, професор
Михайло ЖАЙВОРОН,
письменник, заслужений журналіст України