До 100-річчя з
дня народження письменника і редактора Петра Біби
Не впадайте, люди, у зневіру,
вірте в розум і добро в житті.
Петро Біба
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Те, що у світі
існує категорія оптимістів-життєлюбів, які у стосунках з людьми володіють
дивовижною властивістю створювати доброзичливе поле людських відносин, я
переконався, спілкуючись кілька десятиліть з видатним українським поетом,
публіцистом, газетярем, громадським діячем Петром Бібою. 1 липня 2013 року
літературна громадськість України відзначає сторічний ювілей від дня народження
незабутнього Петра Микитовича. Він залишив після себе не тільки неоціненну
культурну спадщину, а й добру пам’ять. Петро Біба відроджував “Робітничу
газету”, редагував і зробив однією з кращих газету “Культура і життя”, головним
редактором якої він був упродовж чотирнадцяти років.
Петро Микитович
Біба народився 1 липня 1913 року в місті Новомиргороді Кіровоградської області
в сім’ї службовця. Закінчив Нікопольський учительський інститут. З перших днів
був учасником Великої Вітчизняної війни. Мав поранення та високі урядові
нагороди. Інвалід війни ІІ групи. Мало кому відомо, що Біба з війни аж до самої
смерті носив під серцем ворожий осколок. Заслужений працівник культури України.
Тривалий час працював у пресі, зокрема в редакціях обласних та республіканських
газет “Нікопольська правда”, дніпропетровська “Зоря”, “Робітнича газета”,
“Культура і життя”, редагував літературний альманах “Вогні Придніпров’я”.
Вірші Петро Біба почав писати в шкільні роки,
друкуватися в часописах “Червоні квіти”, “На зміну” та інших. Він автор
багатьох поетичних збірок: “Братерство”, “Великий почин”, “З любов’ю”, “Слухаю
серце”, “А ми – навколо Сонця”, “Струм”, “Вись”, “Час”, “Краплини теплого
дощу”, “Година зоряна – життя”, “З вершини літ”, “Грані”, “Будем жить!” та
інших, що друкувалися багатьма мовами світу. Талановитий письменник, прекрасний
журналіст і добра людина, Петро Микитович Біба гідно пройшов свій тривалий та
насичений цікавими подіями життєвий шлях.
Вчитуючись у
поезію Петра Микитовича, розумієш, що він був з когорти видатних, із
найстарішої генерації сучасних українських поетів, перші публікації творів яких
з’явилися ще тоді, коли в літературі панував дух Миколи Хвильового, Євгена
Плужника, Михайля Семенка. Понад сімдесят років у літературі. До самої смерті
митця відчувався енциклопедичний розум, феноменальна пам’ять, шляхетна поетична
школа з елементами глибокого самоаналізу. До останнього дня Петро Микитович
працював, писав вірші, працював над архівами, готував до друку нову книгу. Його
творчість яскраво виблискувала неповторними гранями поетичної душі. Символічною
стала назва останньої його поетичної збірки – «Будем жить!» Назва, може, для
когось була несподіваною й надзвичайно оптимістичною у наш нелегкий час, та ще
й у вісімдесятивосьмирічному віці автора. Але в цьому теж відчувався характер
Петра Біби. Верстку тієї книжки я робив на прохання Петра Микитовича. З Бібою
було дуже цікаво працювати, так би мовити, в режимі «зворотного зв’язку». Для
мене робота над його книгою була не тільки школою поетичної майстерності, а й
школою видавничого спілкування. Адже доводилося працювати безпосередньо з
вимогливим, досвідченим автором. Під час роботи траплялося, що ми сперечалися у
справедливості свого бачення книги та її дизайну. Але наступного дня, як і
подобає чоловікам, зустрічалися, ніби суперечок поміж нами й не було. Ми
прагнули зробити ошатну та змістовну книжку. Зрештою, зробив так, як і просив
Біба, були враховані й мої зауваження. До моїх пропозицій та міркувань Петро
Микитович слушно прислухався. Перед роботою над його поетичною збіркою я
працював над батьковою спадщиною, збирав її по крихітках, з папірців-чернеток.
Для мене то була подвійна школа: синтезу поезії мого батька, що проживає в мені
ще одне життя, та поезії Петра Біби. Петро Микитович із розумінням ставився до
моєї роботи над літературною спадщиною свого друга Данила Бакуменка. Сьогодні,
на відстані багатьох років після смерті поета, прикро усвідомлювати, що цікава
творчість Петра Біби, не пошанована, не поцінована та не відзначена належним чином
у нашому суспільстві, може залишитися за лаштунками читацької уваги нащадків.
Петра Микитовича я добре знав ще з дитинства.
Він був одним з кращих друзів мого батька. Доля розпорядилася так, що після
смерті тата я став частіше спілкуватися з Бібою. Майже щодня ми телефонували
один одному. Якщо була потреба у допомозі, я заходив до Петра Микитовича та
Домни Гнатівни додому, адже близькі родичі та діти по молодості оселилися та
мешкали в іншому місті, у Сімферополі. Домна Гнатівна, дружина Біби, майже не
виходила з дому. Важка хвороба в останнє десятиліття не дозволяла їй вільно
пересуватися навіть по квартирі. Левову частку домашньої праці Петро Микитович
змушений був виконувати самотужки. Минуле здебільшого зближує людей. В минулому
мої батьки часто спілкувалися з Бібами. Я також здружився з Петром Микитовичем
та Домною Гнатівною.
Чомусь у дитинстві Петро Микитович мені
здавався таким собі диваком, особливо в компаніях, коли він гучно розмовляв та
сміявся, та ще й так гучно, що починали сміятися усі присутні. Як мені
здавалося спочатку, все його оточення сміється за компанію, не щиро. Але це
було зовсім не так. Біба завжди був душею компанії, він мав дивний дар
притягувати до себе та згуртовувати навколо себе людей різних за фахом і
характером. Навіть у гурті різних за віком людей він був яскравим лідером. А це
— неабиякий дар. Своєю ерудицією, високою культурою та, водночас, простотою
спілкування Петро Микитович наче магнітом притягував до себе різних людей.
Добре запам’ятався мені Біба тамадою на моєму весіллі. Хто б тоді повірив, що
йому за місяць мало виповнитися сімдесят років. Моложавий козарлюга, ввічливий
кавалер серед двадцятирічної, тридцятирічної молоді не загубився. З нього
випромінювалася маса енергії, гумору, розуму, безпосередності. Одним словом,
поетична душа — завжди молода натура. В Бібиному характері була природною тяга
до друзів. Він любив збирати друзів і душевно спілкуватися з усіма, кого
шанував. За столом у Петра Микитовича завжди була гарна пісня. Як у справжнього
шанувальника української пісні, у нього було своє бачення і свої вимоги до
музичного слова. Сам Біба солістом ніколи не був, але пісні слухав дуже уважно,
я би сказав, навіть прискіпливо, професійно коментуючи прослухане. Його
цікавила і народна, і сучасна українська пісня. Багато пісень на вірші Петра
Біби співали відомі виконавці. Навіть у репертуарі славетного українського хору
імені Верьовки під керуванням Авдієвського однією з популярних пісень
шістдесятих-сімдесятих була пісня на вірші Біби “А ми – навколо сонця ”. Пригадую:
на своєму весіллі я взяв гітару і заспівав спочатку одну пісню, потім на
замовлення друзів — іншу. Петро Микитович нахилився до мене і запитав:
– Сашко, а хто
автор слів до цих пісень?
Коли я,
почервонівши, відповів, що це мої авторські пісні, Біба пожвавішав і запитав
напівжартома у батька:
– Даниле, а чого
ти мовчав, що у тебе і син поет?!
Батько, вловивши інтонацію Петра Микитовича,
пожартував у відповідь:
– Що, Петре
зрадів, ще одного голодранця у Бакуменків побачив?
Далі жарти перейшли у тости, як воно буває на
весіллях. Але Петро Микитович не забув про моє тяжіння до слова, не забув моїх
пісень. Той епізод він пригадав через шістнадцять років, коли на тризні батька
я прочитав свої вірші, присвячені пам’яті тата. Петро Микитович по-батьківськи
привітав мої творчі спроби і запросив з поетичним доробком до себе додому, як
колись Максим Рильський та Юрій Яновський запрошували на творчі консультації до
себе Данила Бакуменка. У спілкуваннях з Петром Бібою я зрозумів, чим відрізняються
справжні письменники від літературних чиновників. Талановиті письменники
прагнуть залишити після себе учнів. Тільки поет від Бога здатен передавати
таїнство своєї майстерності, бо йому є що залишати нащадкам. Завдяки такому
еволюційному, нескінченному процесу існує таїнство поезії. Мені пощастило, що
останнім часом Петро Микитович пильно стежив за моєю творчістю, за моїми
виступами на радіо, щиро радів моїм публікаціям у пресі. Вимальовувалася моя
нова поетична збірка. Під впливом Петра Микитовича Біби моя творчість набувала
впевненості. Як і батько, він наполягав, аби я писав про те, що добре знаю,
писав правду. То був доброзичливий наказ мого літературного батька, людини
доброї душі й мужнього серця, побратима мого тата.
Коли я приходив з новими своїми творами до
Петра Микитовича, він сідав у крісло, примружував очі і голосно казав: «Читай!»
Читаючи, я спостерігав за реакцією Біби. А вона мінялася, як осінній вітер:
була то емоційною, веселою, то обуреною і зосередженою. Бувало, він, як юнак підхоплювався
і радів, радів, як дитина кожному влучному рядку. Але й бувало, хоч і не часто,
що казав і не зовсім приємні речі. При цьому свою думку завжди висловлював
аргументовано і зважено. Думка Петра Микитовича для мене мала неабияке
значення. Так міг сказати ще тільки незабутній Володимир Омелянович
Забаштанський. Тепер, коли, їх обох не стало, я розумію їхню внутрішню
схожість. То були від природи обдаровані люди, справжні інтелігенти, з
характером, зі своєю позицією, із психологією людей-переможців, хоча у житті
перемоги давалися їм вкрай важко. Як не дивно, при міцному характері у цих
людей були ніжні, поетичні душі. Про таких людей мій батько любив казати:
– Мужнє серце —
добре серце.
Мабуть, такі риси характеру і зріднили цих
трьох, незабутніх для мене, талановитих поетів сучасності.
Справжні митці мають почуття відповідальності
за подальший розвиток національної духовності. Таким був незабутній Петро
Микитович Біба. Він допомагав багатьом початківцям стати визнаними
письменниками. Коли Біба редагував літературний альманах «Вогні Придніпров’я»,
свої перші твори там опублікував Павло Загребельний. Свідченням щирої вдячності
великого майстра залишився дарчий напис у книзі «Я, Богдан», яку Павло
Архипович подарував Бібі з такими словами: «Моєму літературному батькові…”
Так само могли б сказати й відомі письменники Олександр Матійко, Микола
Сингаївський, Микола Томенко, Ганна Чубач, Володимир Югов, Леонід Тендюк, який
студентом колись у Дніпропетровську проходив журналістську практику у Біби.
Дуже влучно і щиро висловився Вадим Крищенко, підписавши одну зі своїх
поетичних збірок: «Корифею нашої культури, Петру Микитовичу Бібі, в котрого я
учився і нині учусь майстерності слова та служінню правді». Імен дуже багато,
важко перелічити зараз усіх, кому в літературних справах допомагав Петро
Микитович, кому давав путівку в літературне життя, чиї перші твори друкував у
газетах, в яких він працював.
Вже легендою у літературних колах став
випадок, про який мені колись розповідав Петро Микитович. Відомо, що поети в
основній масі завжди були людьми незаможними. Так було й за радянських часів.
Одного разу завітав до Біби в редакцію газети “Культура і життя ” незабутній
Дмитро Омелянович Луценко, відомий нині поет-пісняр, автор текстів багатьох
прекрасних пісень, зокрема славнозвісної пісні “Києве мій ”, з такими словами:
Ой, Петро, ой душа,
Ой, товариш, Біба,
Надрукуй мого вірша,
Бо немає хліба.
А Петро
Микитович, вловивши інтонацію, також відповів йому доброзичливим жартом:
Я Петро, я душа,
Я товариш Біба
Надрукую два вірша,
Щоб було й до хліба.
Часто Петро Микитович згадував про зустрічі з
цікавими людьми. Найщедрішими на зустрічі з творчими знаменитостями були роки,
коли Біба працював головним редактором всеукраїнської газети «Культура і
життя». Вже за віршами з присвятами, що розсипані по його книгах, можна скласти
уявлення, хто формував творчу постать Петра Біби: Максим Рильський, Олександр
Фадєєв, Павло Тичина, Вано Мураделі, Микола Глущенко, Олександр Підсуха… Як він
згадував, майже щодня до нього хтось заходив. Але то були буденні, ділові
зустрічі. А от найяскравіші першопобачення чи увага когось із великих були на
початку творчості. Як, наприклад, увага до нього Максима Рильського в роки
війни, коли метр без відома автора подав до друку Бібину добірку віршів.
Довідався про це Петро Микитович лише через два десятиліття. Або зустріч із
Павлом Григоровичем! Він тоді, у 1948-му, на високій державній посаді був.
Микола Шеремет зателефонував Тичині й каже:
– Павле
Григоровичу, Ви такого поета Петра Бібу знаєте?
– А, знаю, знаю,
— лагідно-пісенним голосом відповів міністр.
– То він хотів би
з Вами зустрітись.
– Е, це важко. Це
треба чекати до вечора, коли я прийду додому полуднувати. Чи хай приходить на
роботу…
Якраз тоді мала виходити перша книга Біби «Братерство».
Тоді Петра Микитовича підтримав ще один класик української літератури – Петро
Панч.
Мені завжди цікаво у спілкуваннях з
письменниками знати про витоки їхньої творчості, знати з чого вони починали.
Якось у розмовах на цю тему Петро Микитович, відповів неоднозначно:
– На мене мала
вплив уся література. Я пожирав книги з дитинства. Бувало, вертаюся із
новомиргородської школи №1 додому полями та бубоню собі під ніс усю дорогу:
“Проходила по полю. Зелене в’яне жито. За що його розп’ято? За що його убито?»
— Це Тичина. А Олександра Олеся чомусь не сприйняв одразу, може, тому, що
знайомство припало на цикл «Пори року» з вибриками: «Б’ють мене ломакою, ріжуть
мене ножакою…» Аж коли вже прочитав його «Опівночі айстри в саду розцвіли…”
О, тут моя душа розімліла. Любив Шевченка, Грінченка, Якова Щоголіва, Глібова.
І весь час вчився у своїх сучасників.
Петро Микитович був дуже цікавим оповідачем. У
його житті було безліч цікавих, навіть курйозних, випадків. Як, наприклад, його
відмова Брежнєву перебиратися з Нікополя до Дніпропетровська. А було так, що
Бібу записали до резерву на відповідального секретаря дніпропетровської «Зорі».
Записали, то й записали. Минуло кілька років, він про це й забув. Коли
викликають його в обком партії на співбесіду до першого секретаря, яким тоді
був Леонід Ілліч Брежнєв.
– Не знаю, хто це
записав мене у резерв, але з Нікополя нікуди не поїду, — впевнено сказав Біба.
– Ми думали, що
робимо для Вас добру справу, а виходить – ми помилилися, — образився здивований
Леонід Ілліч.— Так, а ми збиралися наблизити Вас до великої індустрії, до
письменницької організації… Мабуть, помилилися.
І, хоч Брежнєва буквально того ж місяця
перекинули в Молдавію, справа Біби пішла далі в ЦК і, як він не відмовлявся,
все одно його змусили працювати у дніпропетровській “Зорі”.
Болісним було його прощання з Нікополем, за
відмову першому “хвоста” Бібі накрутили добряче. Але невдовзі, після
Дніпропетровська, його взяли на роботу до всеукраїнської “Робітничої газети”.
Може, то й була зоряна мить Петра Біби. Бо після того йому поталанило побачити
світ, судилося побувати у США, Канаді, Чехословаччині, Болгарії, Фінляндії.
Чотирнадцять років, з 1962 по 1975 рік, Петро Біба очолював всеукраїнську
газету «Культура і життя». За плідну працю на цій посаді йому було присвоєно
почесне звання «Заслужений працівник культури України». Отак доля з
Новомиргорода, Нікополя, Дніпропетровська привела Петра Бібу до Києва і
помандрувала з ним світами, залишивши цікаві спогади та майже два десятки
поетичних книг у його життєвому магнітному полі, про яке незабутній Петро
Микитович колись у вірші “Твоє поле ” мудро сказав:
Одна мета в одно зів’є
Доріг стрічки й полотна,
А поле кожному своє –
Магнітне поле…
Льотне…
Комусь – футбольне, то дарма,
Що стреси там, як тіні.
Комусь – того уже нема –
Смертельне поле мінне.
Тобі ж – зелене, золоте
В димчастому прибої.
Воно магнітне, як на те,
Воно і поле бою
І льотне! – там зліта весна,
Як пісня, де в зачині
Виводить перша борозна
Мелодію шпачину.
Життя землі з твого тепла,
І нива мовить ніби:
“Мій добрий генію, хвала
Рукам, що пахнуть хлібом!”
м. Київ