Чи залежить віршована пристрасність від статі? Вважається, і така думка має право на існування, що саме жінкам-поетесам притаманне найчутливіше видіння інтимних сторін життя і вміння передавати їх засобами художнього слова. Проте трапляються поодинокі випадки, коли голос, зворушливий і ніжний, звучить із вуст поетів-чоловіків. Маємо приклад творчість Олександра Високого.
Перечитую його вірші і не втомлююсь, як це буває часто-густо останніми роками в момент знайомства з іншими авторами. Не виникає бажання відкласти книжку і більше до неї не повертатися. Навпаки, ловлю себе на тому, що хочеться ще і ще взяти до рук збірку, гортати сторінки, насолоджуючись милозвучними катренами про вічне – кохання.
У чому магія любовних поезій Високого? Мабуть, у тому, що він не вигадує свого ліричного героя, сюжетів, образів він пише із власного життя. Мімікрія, штучна екзальтованість, позерство, оголення ран душі – це не про нього сказано. Чомусь більшість поетів вважають, що надумана чутливість, синтетичність почуттів не діагностуються читачем, він проковтне рафіновану жуйку в будь-якому разі, тим більше, що час прискорив усі процеси, нівелюючи смаки та уподобання. Проте не ковтається, викликає естетичну алергію, душевний протест проти такої, так би мовити, літератури.
О.Високий пише, відтворюючи власний світ почуттів до своєї коханої, своєї дружини. Її приваблюючий образ у кожному вірші. Це та особливість, на яку одразу звертаєш увагу. У кого з нині живущих поетів побачимо таку рідкісну вірність одній-єдиній жінці?
Як на мене, оцінка творчої спадщини будь-якого письменника залежить від того, які почуття пробуджує він своїм словом. Мушу підкреслити, що поезії Високого мають психо-терапевтичний ефект, вони мов бальзам на душу, оскільки кожний рядок – про любов, чисту, непідкупну, щиру.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Кохану людину треба бачити серцем» – слова, які приходять саме до тих людей, які кохали по-справжньому, які знають ціну тому, що ціни не має.
***
Ах, яка сьогодні ти красива
У вечірній сукні голубій!
Мабуть, тому якось особливо
Прийняла ти подарунок мій.
Ритуал це майже традиційний,
А сьогодні диво відбулось:
Я тебе відчув в своїх обіймах
Мов казкове, незвичайне щось.
Ти в цій сукні стала донна, пані,
Герцогиня з лицарських часів.
Дама серця перша і остання,
Та, яку колись я підкорив.
Підкорив і знову підкоряю,
Хоч ніколи титулів не мав…
Головне, що я тебе кохаю,
Як ніхто у світі не кохав.
***
Зненацька хмари небо заступили.
А ми у полі,
Ні душі кругом.
І перші краплі, що з небес летіли,
Ловила ти в долоні «черпачком».
Ловила і сміялась, як дівчисько.
І навіть не гадала,
Що ось-ось
Цей теплий дощик, що в долоні бризкав,
Переросте в рясний холодний дощ.
А поки ти ловила і сміялась,
І я тобі, як міг, допомагав…
На дощ ми не зважали,
Ми кохались
Серед хмільних і шовковистих трав.
***
Я вже не можу жити без чекання
Твоєї ласки, дотику долонь.
Колись іскринка нашого кохання
Переросла в негаснучий вогонь.
І він горить святково і красиво,
Освітлює всі прагнення душі.
Ми віримо в його звичайне диво,
Як вірять трави в весняні дощі.
Ти усміхнулась, тихо притулилась…
Природний жест, а в нім загадка є.
І знову серце радісно забилось.
Яка ж ти люба, сонечко моє.
***
Смеркалось швидко.
Ми в саду стояли.
Важке гілля схилялось до землі.
І раптом з неба срібні зорі впали
Й розтанули над обрієм у млі.
Ти зойкнула й рукою показала
Вже не на зорі, а на їх сліди.
Ми довго і захоплено мовчали.
А потім в небі, звідки зорі впали,
З’явилися іскринки молоді…
На все свій час: світить, згоріть і впасти.
Життя – це мить між зоряних заграв.
…Стояла ніч.
Цвіли барвисті айстри,
Їх світ чарівний створював нам настрій,
І я тебе так палко цілував.
***
Зорі в небі ясні, загадкові,
Місяць стишив поміж хмар ходу.
Нас чекає дивна ніч любові
В білому травневому саду.
Я до тебе і горнусь, і лину,
З
ігріваюсь пристрасті теплом.
Ти мені нагадуєш калину,
Що росте у лузі за селом.
Ти така ж духмяна і тендітна,
І на кожний дотик аж тремтиш.
Шепочу тобі: «Кохана, рідна…»
А ти ніжно листям шелестиш.
***
Без кохання жити неможливо.
В ньому лиш неперебутня суть.
Коли є у білім світі диво,
То його любов’ю люди звуть.
Мчить у синім просторі планета,
Тихі зорі падають в ріллю,
В світі є Ромео і Джульєтта,
В світі є чаруюче «люблю».
Всі ми – діти пристрасної миті,
Від чуття йдемо, від доброти.
Як же можна жити й не любити,
Як же можна щастя не знайти!
Хто зрікався – хай повірить знову,
Хто не знав – хай вкусить згубний плід.
Сенс життя людського – у любові,
І на цім весь Божий світ стоїть.
***
Та зустріч легендою стала.
Чи, може, то перший наш гріх?
Від мене ти квіти приймала
І пальців торкнулась моїх.
Торкнулась ледь-ледь, випадково.
Але – мов вогнем обпекла.
Я мовив одне тільки слово,
А ти мені… все віддала.
І небо розверзлось. І квіти
Змішались з волоссям твоїм.
О, як же могли ми любити
І жити коханням одним!
І зорі над нами сіяли.
І щастя нам впало до рук.
Закохані, ми і не знали
Про болі майбутніх розлук.