Цьогорічний конкурс на здобуття Премії Кабінету Міністрів України імені Максима Рильського відрізняється від попередніх не лише тим, що проходить напередодні 125-річчя з дня народження Максима Тадейовича. Нарешті організатори дослухалися до голосу літературного загалу і вперше премію вручатимуть у двох номінаціях: за переклад українською мовою творів видатних зарубіжних авторів та за переклад українських класиків і сучасних авторів мовами народів світу.
На здобуття премії у першій номінації надійшло 25 книжок від 21 автора-перекладача з 11 мов: казахської, білоруської, сербської, шведської, англійської, азербайджанської, латвійської, давньої китайської, польської, новогрецької, та давньоарійської. Хто б ще розтлумачив, що воно таке!
Щодо якості і значимості перекладів, то тут як у Ноєвому ковчезі — всякої тварі по парі. Є і талановиті, і не дуже. Є й такі, що подані на конкурс за відомим принципом — якщо не дожену, то хоч зігріюся! Щоб не видатися голослівним – в перелік кращих українських книжок 2019 року за версією ПЕН увійшли лише дві книги зі списку, поданих на конкурс. Одна з них “Джвандзи”. Книга, яка лишається бестселером майже два з половиною тисячоліття.
Її вплив на далекосхідну культуру можна порівняти лише із сумарним впливом Гомера, Данте і Шекспіра на західну. “Джвандзи” захоплювалися китайські імператори і японські воєначальники, корейські поети і в’єтнамські художники. У двадцятому столітті книга завоювала серця західних читачів.
Вплив цього твору здавна не оминув і України. Навіть деякі з легенд про Григорія Сковороду з’явилися під впливом мандрівних сюжетів, що беруть свій початок у «Джвандзи».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цей текст є найскладнішим з усіх творів китайського канону, тому перекладач працював із командою наукових редакторів та рецензентів. Доктор Єгор Гребнєв, науковий працівник Оксфордського університету і український спеціаліст зі старокитайської текстології, надзвичайно високо оцінив результат і назвав цей переклад «напрочуд добрим». На думку вченого, проблема більшості перекладів «Джвандзи» на сучасні мови в тому, що вони невиправдано “темні”. Тобто надзвичайно важкі для сприйняття читачів, вихованих в умовах цінностей зовсім іншої культури. Натомість, «український переклад, залишаючись майстерним, робить текст зрозумілим нашим сучасникам».
Характерно, що велика частка тих, хто встиг ознайомитися з перекладом, сприйняли його появу, як спраглий ковток джерельної води. Серед них і науковці, і студенти-сходознавці, і професійні перекладачі.
Один з них пан Микола Климчук, попри все, відзначає майстерність перекладу: “ Перекласти старокитайський текст українською мовою — нетривіальне завдання і, треба відзначити, перекладач віртуозно з ним упорався, давши переклад тонкої літературної краси.” І далі: ”Український «Джвандзи» — це зразок перекладацького мистецтва, вартий вивчення на філфаках. Обов’язкове читання для тих, хто хоче зрозуміти про Китай, дао і мистецтво перекладу. “
З ним солідарна і пані Ярина Цимбал – українська літературознавиця, наукова працівниця інституту літератути ім. Т.Г.Шевченка НАН України: ”У першому українському виданні «Джвандзи» є одна немислима розкіш — це переклад. Часто перекладачі завзято студіюють іноземну мову, живуть і думають нею, а потім з’ясовується, що рідною майже не володіють. Очевидно, Вон Гак знає китайську і старокитайську, але для читачів головніше те, що його українська неймовірно багата, соковита і водночас вишукана.”
Кандидат філологічних наук, доцент кафедри перекладу Дніпровського державного технічного університету пані Алла Найда захоплюється різносторонніми знаннями перекладача “Джвандзи”: “Сучасне перекладознавство говорить, що перекладач повинен мати якщо не ґрунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в галузі філософії, естетики, етнографії (оскільки в деяких творах змальовуються деталі побуту героїв), географії, ботаніки“.. “Підсумовуючи сказане, робимо висновок про те, яку титанічну роботу виконав Вон Гак і порадимо українцям обов’язково прочитати неперевершену збірку притч, роздумів та історій із 3 століття до нашої ери!”.
А от її колега – кандидат філологічних наук, доцент кафедри порівняльної філології східних та англомовних країн Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара В.В.Селігей уже в передчутті нових робіт талановитого перекладача:”…цей переклад, який подарував україномовному читачеві скарб, й дотепер приступний лише найталановитішим розумам, серед яких Фен Менлон, Оскар Уайльд, Лу Сюнь, Урсула ЛеГуїн, Мартін Хайдеггер, є не просто перекладом однієї книжки, а першим кроком, в якому закладено гарний фундамент для цілої серії перекладів китайської класики, та заявлене заснування школи китайсько-українського перекладу з виразно індивідуальним почерком.”
Ми б ще довго могли подавати захоплені відгуки, але вже час познайомити вас з тим, хто зруйнував ще одну стіну, яка дотепер відділяла Україну від чисельних країн, громадяни яких вже багато років мали щастя читати цей твір рідними мовами.
Його ім’я Вон Гак вже кілька разів звучало у цитатах. Це чернече ім’я перекладача Остапа Степанюка, і він є першим українським бгікшу за дві з половиною тисяч років існування буддизму. Це найвищий ступінь монашого посвячення. Дослівно означає «той, хто живе на подаяння». Монахи-бгікшу дотримуються 253 обітниць.
Вон Гак народився у Львові в рік Тигра в епоху змін. Іммануїл Кант мусив би визнати, що це був найкращий час вирости на філософа чи злочинця – віяльні відключення електрики зводили на очі як зоряне небо над головою, так і моральне беззаконня навколо; хотілося ставити глибокі питання і шукати непрості рішення. Йшли роки, скінчилася юність, але «що слід чинити, на що сподіватися і що таке людина?» було так само неясно як і раніше. Тому коли прийшов час професійного вибору, вибирати не було з чого – згідно «Класифікатора професій України», фах філософа був єдиним, де дорослі переймалися його дитячими питаннями, і Вон Гак вступив до університету.
Філософський факультет хвилював уяву перспективами духовного росту в колі однодумців. Однак незалежно від університету, кафедра нагадувала вимогливому юнакові не так орден мудреців, як дачний кооператив у потьомкінському селі ерудиції. Теологічні студії пропонували альтернативу, але з ними була інша проблема – релігії скидалися на задачник з математики з відірваним початком – величезна кількість відповідей і жодного запитання.
Так, перебравши метафізичні опції рідних теренів, Вон Гак несамохіть пристав до численних заробітчан духу, що вже із сотню років мандрували між Сходом і Заходом, займаючись контрабандою осяянь та розвитком технік медитації. Поївши хліба у не одному дзен-центрі, та й сам прокухарювавши у японському монастирі, Вон Гак у віці 25 років опинився у південно-корейському вишкільному центрі для дзен-монахів. Це усамітнене місце посеред гір під північним кордоном республіки здавна славилося вивченням старокитайських текстів, багатомісячними медитаційними затворами і, особливо, середньовічною муштрою. Адже мета центру не лише навчити і вишколити, але й відсіяти легкодухів – тому не більше 20% студентів доходять до останнього, п’ятого року. Але Вон Гак успішно випустився і прийняв свячення. Лишившись на Далекому Сході, він поглиблює свою практику дзену і працює над перекладами китайської класики – на благо усіх по обох берегах Дніпра живущих.
Як це в нього виходить? Оцінити не важко. Досить взяти до рук перший переклад “Джвандзи” українською. А хто вже встиг це зробити, з нетерпінням чекає інших робіт Вон Гака. Віримо, що вони будуть!
“Українська літературна газета”, ч. 2 (268), 31.01.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.