Людина зупиняє пітьму

223

Новітня українська
історія перегортає ще одну сторінку книги буття нашого народу. Нам дано тест на
розум і волю. Після Чорнобиля, чи, як пише Євген Пашковський, – чоргробиля – це
друга пошесть останніх десятиліть, якась незнана мутація вірусу, котрий прийшов
на нашу землю.

Ми виявилися
абсолютно не готовими до візиту прибульця. Наша медицина, наша, зрештою, влада,
розписалися у власному безсиллі. Пускати «пузирі» з трибуни і позувати перед
телекамерами, демонстративно зустрічаючи в аеропортах вантажі з гуманітарною
допомогою від сусідів і огидно використовувати це для передвиборчого піару –
ось все, на що здатні убогі, примітивні пігмеї, котрих ми, нещасні і нерозумні,
власноруч привели до влади.

Що, марновіри, не
чекали? Надіялися, що обійде стороною? Що пронесе – бо ж наша хата як завжди
скраю? Засунули голови в пісок у наївному сподіванні, що знайшли гарний
страусячий сховок?..

Про вірус нині
говорять і пишуть усі. Що там правда, що фантазії, що брехня, а що хитрий
розрахунок сліпців, котрі гріють руки біля багаття, підливаючи бензин –
неможливо зрозуміти. Якась мутація суперечливої інформації, суміш неймовірних
чуток, пліток, заспокійливих офіційних повідомлень, журналістської бздури,
базарних побрехеньок, кухонних тривог – не дай, Боже, якщо таким насправді є
фундамент паніки, з якого вона виростає, постаючи в своєму жахові на повен
зріст і ламаючи суспільний хребет.

Як там у Святому
письмі: вдень вони зустрічають пітьму, і в полудень ходять навпомацки, як
уночі…

Що з нами
відбувається?

Що коїться з цим
суспільством? Які ще випробування і лиха чекають зневірених, задурених,
зазомбованих, злютованих маленьких людей, котрі давно втратили право бути
нацією, а є лиш упокореним новітніми авантюристами і меткими зайдами безголосим
населенням з волею до набивання кендюха, спроможним хіба що поскиглити та ще, в
кращому разі, показати своїм кривдникам дулю в кишені?

За що Господь карає
одвічних господарів цієї стражденної землі? Чим прогнівили ми Всевишнього, що
Він позбавив нас розуму, засліпив нас, переплавив суспільну волю у пластилін? І
чим завинили ми перед Ним – бо поводирі наші ведуть нас на манівці, у
глухомань, і пута на наших ногах, і шлях наш – драглистий, плутаний, непевний,
а душі наші – слабкі від зневіри і впокореності?

Для чого світло
людині, шлях якої закритий і яку Господь оточив мороком?

Хтось скаже: знову
нагнітання страхів?

Знову лемент, плачі
і голосіння?

Знову замітання
дешевими бутафорськими шароварами попід розлогою калиною під співи «Ще не
вмерла»?

Та якраз ні. Не про
ритуальні заспокійливі самонавіювання, не про руйнівне самоїдство і комплекс
національної неповноцінності йдеться. Світлі пекучі сльози, що очищують серце,
гострий біль, котрий зцілює душу, нестерпні муки, що гартують залізну волю –
ось імперативи нашої непевної доби, ось шлях до світла для убогих духом, ось
правда для стражденних, котрі не здогадуються про незмірні глибини темряви, в
якій нидіють.

Можливо, Господь нас
таки випробовує? Думає: ось народ по шию в багні, і не видно просвітку для
нього, бо сліпі ведуть німих, а глухі гарцюють на конях і стрімголов несуться в
болото кривди і гріха. Пошлю, думає, йому випробування: нехай сам вибирає – чи
ставати на шлях просвітлення і одужання, а чи далі опускатися у володіння Князя
пітьми.

Вибір за нами. Адже
«Людина зупиняє пітьму, і розшукує камінь у темряві і тіні смертній».

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!