Людський фактор

136

Щойно
я отримав листа з відомого українського видавництва «Ярославів вал»:

«Пане
Лесю, добридень!

Побачило
світ довгоочікуване видання «Леонід Кисельов. Над київськими зошитами. Книга
про поета», де зокрема є й Ваш спогад «Льоня та Майя».

Маю
честь запросити Вас 30.09 (у вівторок) взяти участь у презентації, яка
відбудеться о 18:00 в книгарні «Є».

Чи
зможете бути?

Озивайтесь.

Шанобливо,

Павло
Щириця».

На
листи я завжди увічливо відповідаю, з тим що мені запропоновано озватись, то й
відіслав я наступну відповідь:

«Красно
дякую панові за запрошення. Я зараз поза Києвом. Якщо приїду, то буду. Але ж,
пане Щириця, чи чуло колись щось видавництво про авторське право і про право
автора читати перед друком те, що за нього публікують?

З
повагою

Лесь
Герасимчук».

На
цього листа я відповіді не дістав, а тому дозволив собі звернутися до пана
Михайла Слабошпицького:

«Дорогий
Михайле!

Щойно
п. Щириця запросив мене на презентацію книжки спогадів про Льоню. Повідомив, що
там є й мій спогад, надрукований давно у Слові. Як же так могло статися, що я
про це довідуюсь уперше. Ти ж знаєш, що для мене означав Льоня. Від часу
публікації в Слові багато чого змінилося. Померла Майя, помер Сергій, нема
Затонського тощо. Матеріал потребував докорінної переробки. Мені вся ця пригода
голови не тримається. Можу тільки висловити свій жаль з приводу такої поведінки
керівництва видавництва.

З
повагою

Лесь»

Пан
Слабошпицький, на відміну від пана Щириці, відповів відразу:

«Дорогий
Лесю! Була категорична умова: або видавати обидві ці книжки тільки так, як їх
уклав Сергій Кисельов (без жодного втручання), або ніяк! 5 видавництв тужилося
це видати і або не знаходили грошей, або не знаходили спільної мови з
виконавцями Сергієвого заповіту – Машею і Льонею Кисельовими. Але нічого з того
не вийшло. Я знав, на що йду, бо, як на мене, краще коли це буде оприлюднено,
аніж його не буде взагалі. Мене здивував твій різкий випад з приводу першої
книжки Кисельова. Повір, я теж щось розумію у тому, як треба видавати і як
треба писати примітки. Треба інколи чути не тільки самого себе. У правильності
мого рішення мене  упевнює те, як вдячно
срийнято ці книжки. Лесю, плями є й на сонці. Радив би тобі не шукати негативи,
а побачити й позитиви і зосередитися на них. Це корисніше і для справи, і для
людських стосунків. Отака тобі моя відповідь. Думаю, що варто тобі було б
прийти на презентацію і сказать добрі слова про Льоню і, напруживши свою увагу,
пошукати в книзі й якісь чесноти. Михайло.

P.S.
Щодо того, що треба було внести якісь корективи в самі спогади. Категорично
було заборонено чіпати що-небудь. Навіть і в примітки. Отож, як це часто буває,
людський фактор…».

Я
розумію, що на сонці дійсно є плями і що видавництво й без мене знає, яким
чином влаштовувати свої справи. Тим більше, що очолюють «Ярославів вал» відомі
й шановані в країні люди. Але мені попри все чомусь ввижалося, що автор має
знати, хто і яким побитом за нього щось друкує. У жодному разі не маю я права
зазіхати на стосунки виконавців заповіту з видавництвом, але і я як автор маю
якісь права.

Ідеться-бо
не про марницю. Леонід Кисельов був моїм близьким другом і є серед живих ще
багато людей, котрі можуть це підтвердити. Тому мене гостро цікавить усе, що
пов’язане з його іменем. Через це собі дозволив надрукувати в УЛГ неґативну
рецензію на появу тому Леоніда Кисельова у «Ярославовому валу». До основних
вад, котрі я відзначив у рецензії, належать аматорське ставлення до видання
спадщини дорогого мені поета і помилки в примітках та коментарях. Того всього
можна було б уникнути, якби до видання було запрошено фахового редактора,
філолога. Тим-то мені незрозуміло, чому моя критика збентежила керівництво
видавництва.

І
ось тепер нова книжка і новий клопіт. Річ у тім, що свої спогади в багатьох
подачах я багато років тому друкував у «Слові», що його редаґував Олександр
Сопронюк. Відтоді багато чого змінилося: з найближчого оточення Леоніда
Кисельова мало хто лишився серед живих, опубліковано чимало праць і документів,
пов’язаних з оточенням поета і перекладача Кисельова (зокрема вийшов
багатотомник Майї Каганської, у якому є оцінка київських реалій 60-х). Майя
Каганська, про котру в першому томі були написані якісь дурниці, була дружиною
de facto Леоніда Кисельова. Вона належала до найвизначніших тогочасних
київських інтелектуалів, які формували середовище, відмінне від так званої
Київської школи. Те, що в наших курсах з історії літератури про неї анітелень,
«винна» не вона, а совковий підхід більшості літературознавців, які витворюють
офіційну версію історії нашого письменства. Тому, зрозуміло, мій матеріал
потребував ґрунтовного перегляду.

Той
матеріал, котрий опублікувало видавництво, також багато років тому я пересилав
Сергію Кисельову, покійному вже братові Леоніда. Пан Сергій був занадто малий,
аби брати участь в творчих зустрічах брата і в житті тогочасної київської
мистецької богеми. Він планував ще зустрітися зі мною в справі спогадів, але,
на жаль, доля вирішила інакше.

Пан Сергій Кисельов просто зібрав з любові до брата «все,
що очі бачать». І за це йому велика шана, але далі з текстами мав би працювати
редактор і філолог, чого зроблено не було. Навіть якби редактор вирішив і
справді давати лише документи давнього часу, у коментарях він зобов’язаний був
би це обумовити і зазначити всі важливі зміни, що обумовлені появою на світ
Божий нових фактів і документів. І насамкінець, якщо супроти фахової логіки у
видавництві вирішили б нічого не змінювати у збірці, поданій виконавцями
заповіту, то мали б однаково спитати мене як одного з багатьох авторів, чи
згоден я з редакційними настановами, чи, може, хочу сам дати раду своєму
матеріалу в іншому якомусь виданні.

Ще
раз підкреслюю, що я з повагою ставлюсь до популярної творчості і пана Михайла
Слабошпицького, відомого своїми досягненнями на гуманітарному полі, і пана
Павла Щириці, але це не скасовує ні моїх прав як автора, ні аматорського
ставлення до спадщини одного з найбільших українських ліриків минулого
сторіччя.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!