Лицарський стиль Юрія Обжеляна

154

Закінчення. Початок у ч.10.

Кіносценарій
«Останній караван» не став фільмом. Тим не менше Юрієві почали пропонувати
співпрацю кіношники – і він погодився безоглядно. Зокрема стосовно написання
версії життя і творчості українського композитора ХVIII століття Максима
Березовського. Літератури – обмаль, якщо не сказати гірше. Та й доба яка далека
й малознана! Але ж приваблюють історичні постаті: сам композитор, родом з
козацької сім’ї міста Глухова, який, набувши європейської слави, пішов з життя
у 32-річному віці; княжна Тараканова, в яку він закохався; цариця Катерина
Друга, що після смерті Березовського наказала спалити всю нотну спадщину композитора;
граф Орлов… Події у фільмі розгортаються на території України, Росії, Італії.
Пишу «у фільмі», бо хоч і довго та страдницьки розвивалися перипетії навколо
сценарію Обжеляна (точніше, довкола коштів, виділених на зйомки фільму, про що
писала столична преса – о tempora, o mores!), та чотирисерійний фільм «Таємниця
маестро» таки побачив світ 2006 року.

Кіносценарій
фільму про Березовського він переробляв не раз. Зокрема в одному з листів
(18.01.2005) писав: «Ось уже 2 тижні в Києві: піднімаюсь о шостій (а то й
раніше), лягаю о дванадцятій (а то й пізніше). У перші дні зовсім не випускали
на вулиці… У нас запуск фільму. І якраз до сьогоднішнього дня (18-е) потрібно
було все оформити. А режисер затіяв перероблювати сценарій. Це щось страшне.
Було… Вчора увечері я нарешті роздрукував 142 стор. і трохи передихнув…».

Зовні здавалось,
що він тільки й перепочиває – повторюю: не любив хвалитись зробленим, поки не
мав якихось конкретних результатів. Пригадую одні письменницькі збори восени,
які ми проводили в стінах бібліотеки імені Гайдара: кожен мав коротко
прозвітувати про творчі здобутки за проминулий рік, за проминуле літо. Леонід
Куценко дуже тішився такою постановкою питання і радив зробити це традицією. То
найкоротше тоді звітував Обжелян, наче сповідував популярне на той час
політичне гасло «Не словом, а ділом».

А працювати він
умів і любив. Працювати і фізично (в школі, на городі), і розумово: переписував
по кілька разів кіносценарії, оповідання… Характерним з цього приводу є
робота над оповіданням «Силіконове безсмертя», яке він пообіцяв був надіслати
нам з Володимиром Могилюком, коли ми готували до друку альманах «Золоте поле».
Повідомляв, як сповідувався: «Повірте, я дуже старався пошвидше написати
оповідання, але робота над ним чомусь ішла дуже важко. Можна сказати, воно у
мене якесь вимучене. Рукописних чорновиків було 22 сторінки, а останній (аж
шостий!) варіант оповідання зайняв сторінок 5. Повірте, це у мене вперше.
Здається, оповідання писати набагато важче, ніж романи. Постійно відчуваю: то щось
не зміг сказати, то – навпаки – сказав щось зовсім зайве. Мучився я і з
кінцівкою, і з назвою…» (1.09.2004).

Чи обкрадала його
талант суєта? Думаю, що Юрій хоч і переймався цією звичною для митця проблемою,
проте всяку роботу сприймав як даність. І писав про це в листах у
життєствердних, світлих тонах. Та чи й можна себе безперестанно тримати за
письмовим столом? «Цим літом знову нав’язали мені роботу в літній математичній
школі. Погодився, тому що заодно пристроїв туди свого сина, а без школи, певно,
і не зайнявся б із ним додатково. А восени вже наші з нашої школи вчительки
примусили мене раз на тиждень вести математичний гурток… Погодився: знову ж
таки і заради сина, бо без гуртка… Крім того, тричі на тиждень по 2 години
займаємося рукопашним боєм (заради сина). Це лише постійні клопоти. А ще
тимчасові. Влітку дружина наполягала, і я побудував сарайчик для птиці та
кроликів. Потратилися так, що до цих пір зарплати не вистачає. А город зорати,
а поле (до двох га) обробити, а дрова на зиму, а вугілля, а газ… Зате сьогодні
випав сніг, отже, деякі проблеми відкладаються!..» (5.11.2002); «У мене –
екзамени, ремонт у школі, домашнє господарство. Але думками ми вже попереду –
поступаємо! Думаю, побачимо, як воно нині – поступати в університет… (це про
старшого сина Вадима – В.Б.)» (14.06.2005); «У мене все гаразд. Город впорав,
дрова в суботу попиляв, тепер радію дощу – бо можна чесно лінькувати. Не
хворію, у вільний час продовжую працювати над новим сценарієм…» (19.10.2005 –
цей лист, до речі, у поспіху написано на зворотній стороні підсумкового
протоколу вересневих зональних змагань на призи клубу «Шкіряний м’яч», де
головним суддею змагань був Юрій Обжелян).

Юрій охоче брав
участь у літературних заходах, на які його запрошували. І це зрозуміло – він
скучав за літературним товариством. Пам’ять зафіксувала його участь у
Міжнародному Шевченківському святі «В сім’ї вольній, новій», яке 2005 року
проводилось у травні на Кіровоградщині. Він був у одній групі зі Степаном
Пушиком (Івано-Франківськ), Анатолієм Кичинським (Херсон), Дмитром Івановим
(Чернігів), Олександром Дробахою (Вишгород), Михайлом Василенком, Василем
Фольварочним (обоє Київ), Євгеном Прісовським (Одеса)… Фотографував, потім
просив мене розіслати фотокартки за адресами. Зустрічався з читачами Новоархангельського
району в рамках першого вручення премії «Глодоський скарб» молодому кобзарю
Тарасу Компаніченку (квітень 2007 року), представляв Кіровоградщину на
Шевченківському святі 2009 року на Буковині…

«Як же він
спілкується з читачами, цей мовчун і скромняга?» – думав я не раз, поки не
запросив його в жовтні 2008 року на зустріч із студентами-третьокурсниками
філфаку Кіровоградського педуніверситету ім.В.Винниченка. Півтори години він
тримав їх у полоні – в прямому значенні цих слів: розповідав про досвід
написання кіносценаріїв, про цікаві випадки, курйози під час кінозйомок… Були
запитання, жарти, я відчував реакцію аудиторії – схвальну, живу, справжню.

Говорив зокрема
про вибір мови. Для нього це справді було суттєво й непросто. Школу закінчив у
рідному селищі (Добровеличківка – географічний центр України), але потім:
навчання в Москві в одному і другому вузі – роками. І дипломну роботу (повість)
у Літінституті захищав мовою нерідною. Врешті, ситуація з книговиданням в
Україні за доби незалежності не зняла проблему в таких ось обжелянів, а лиш
підсилила. Ось що він писав мені, вибачаючись (чому?), в липні 1999 року: «Пишу
по-російськи! Якщо чесно, з прагматичних і далеких від творчості міркувань. Як
писав Олександр Сергійович, “не продаётся вдохновенье, но можно рукопись
продать”. От і я хочу спробувати продати свій рукопис. Можливо, росіяни
куплять? У них там, кажуть, і гонорари більші. І, безумовно, більші тиражі. Не
знаю, чи щось вигорить, але якщо зараз не спробую, то весь час кортітиме.
Принаймні знатиму, що й там постукав (а це ж Ісус пропонував!)»

Не вигоріло? Не
знаю. Бо не знаю взагалі, чи відсилав куди в Росію свої твори Юрій Обжелян
(знаю точно, що українські видавництва відмовляли: «…послав рукопис роману аж
до двох видавництв – у Львів та у Київ – але до цих пір ні слуху, ні духу» –
5.11.2002). Врешті, літо 1999 року стало переломним у його меркантильних і
світоглядних міркуваннях: «Щодо детективу, то, спокійно обдумавши перспективи,
я розсудив, що було б смішно писати по-російськи, аби затим перекладати на
рідну мову. Не кажучи про інші причини, це просто забарніше! Отже, я одразу
пишу українською, а перекладатиму в разі потреби. Прошу Вас зрозуміти мене
вірно: я не пристосуванець, просто не хотів писати в стіл. Якщо ж існує хоча б
вірогідна перспектива, то навіщо даремний труд?! До того ж я помітив, що
переклад живе самостійно, тому мова не просто полегшує сприймання тексту, а
несе в собі інформативне навантаження. Якщо зовсім строго, то російський і
український тексти – це різні твори різних авторів…» (17.08.1999).

А що! Хай-но
поміркують мовознавці, перекладачі та психологи над сентенцією сільського
вчителя математики, а заодно автора повістей, кіносценаріїв, роману, оповідань…

Живучи, можна
сказати, на відшибі цивілізації, Юрій Обжелян носив у собі багатий і розмаїтий
світ. Погодьмось, який зухвалець із сільської глибинки, примоцьований линвами
до парти, до городу, до шкільного стадіону, наважився б писати про композиторів
18-го століття (окрім Березовського слід додати іще рукопис кіносценарію «Архів
д’Еона» про долю Дмитра Бортнянського, який став двосерійним фільмом «Таємний
гвардієць імператриці»; а почав уже було писати кіносценарій і про Артема
Веделя) чи сучасний роман про наркомафію в незалежній Україні!

І про
літературний процес, про художні твори ровесників Юрій розмірковував
неординарно. В кінці 90-их я замовив йому для журналу «Вежа» відгук про книгу
чи творчість когось із сучасників. Він вибрав Олександра Жовну. Ось витяг із
його листа (23.06.1998): «Аби бути максимально об’єктивним, я заново перечитав
“Партитуру…” (знайшовши там “я лежав на ліжку, повернутий до стіни”,
“багатозначно закопилив небрите підборіддя” тощо), дві замальовки зі “Степу” №1
(“майже мимоволі я повернув голову”, “на ньому сплакнула іскорка якогось
сильного почуття”, не кажучи вже про “мелкотравчатость” тем), вісім оповідань
(разом із кривавою “Вдовушкою”) з тої книги, що Олександр випустив напополам з
дотепними макабресками Богдана Жолдака. Так підготувавшись, я сів за стіл і
строго покритикував похвалену В.Панченком (можливо, з чемності?) повість.
Признаюсь: я свідомо строгий. Розумію, що можу викликати не менш різку критику
у відповідь, але саме цього й хочу. На семінарах у Літінституті я (без пихи!)
був безжальним до недоробок, і – звісно – чув багато справедливого про власні
помилки. Однак дехто зарані давав мені свої рукописи і навіть просив як слід
“отоппонировать” їх. Утім, одна справа – усні семінари, і зовсім інша – виступ
у газеті…».

Обжелян сам
засумнівався: чи це не «донос»? От якби, мовляв, подати на кшталт «Литературной
учёбы», коли друкується художній твір, а слідом – коментар критика!.. «Якби оця
моя стаття була в тому ж числі “Вежі”, що й повість Жовни, я би не вважав її
доносом. Бо кожен міг би сам прочитати повість і порівняти своє враження з моїм.
До речі, з оповіданнями Андрія Кокотюхи (“Вежа” 8-9, 1997 – В.Б.) чи Олександра
Ярового (“Вежа” 3, 1996 – В.Б.) неважко зробити те саме. Строго і по-діловому!
А то суцільна компліментарщина. Може, запобігаємо перед столицею?!»

 Не запобігаємо, ні, але сумнів опосів і мене
особисто, і членів редколегії. Та ще й настала дворічна перерва у виданні
часопису…  Рецензія Обжеляна «Чим пахне
проза?..» так і не побачила світ, і ніколи він про неї пізніше не згадував.

І ще один
критичний погляд на сучасну знакову прозу. З просторого й піднесеного листа від
31.12.2001, в якому Юрій розповідав про церемонію нагородження його як
переможця конкурсу «Коронація слова»: 
«Другою по значенню подією вечора (перша: Юрій лиш у Києві дізнався, що
зайняв третє місце в номінації «кіносценарії» – В.Б.) стали нагородження і
виступ Василя Шкляра. Пам’ятаєте, він виграв перший “Золотий Бабай”? Цього разу
він виграв у номінації “роман” з невеликим (8,4 аркуша) романом “Елементал”.
Про нього дещо пізніше, а поки що про виступ. Мене шокувало (трохи) те, як пан
Василь злісно відзивався про Росію та москалів, але широкому загалу це
сподобалося. “Мій герой мочив, мочить і, буду надіятися, завжди мочитиме
москалів!”, “Якби ви знали, скільки мільярдів кинуто на те, щоб задушити
українську літературу!” тощо. Особистість непересічна і з розряду месійних,
скажу я Вам. Я, приміром, одразу пішов і купив “Елементал”, котрий “Кальварія”
оперативно і файно видала… Щодо роману, то, безумовно, я його не прочитав, а
проковтнув, їдучи додому в автобусі… Написано добре, але що написано?!
“Українець, вояк Французького легіону, отримує завдання вивезти із заблокованої
Чечні дочку генерала, на яку полюють російські спецслужби…” – з анотації.
Закручено здорово, але побудовано все на суцільному негативі. Якщо вірити
авторові, то окрім героя, від імені якого ведеться оповідь, жодного позитивного
персонажа бути просто не може. Герой так сильно розчарований, що не любить
нікого.  Навіть батька (там про батька
таке написане, що жах). Усі негідники: і французи, і українці, і москалі, і
навіть (!) чеченці. Можливо, литовці молодці – про них автор відгукується
побіжно. Та ще побіжно і прихильно згадує Бен Ладена. А любить (ні, він таки
когось любить!) – Ви не повірите! – кота Барсика. “То істота, яку я люблю
найдужче, – сказав я. – І це була правда”. Я процитував 2 останні речення
роману. Небезпечна книжка. Звісно, якщо поставитися до неї серйозно, а саме на
таке ставлення пан Василь, певно, і сподівається. Ну, навіть не знаю… У мене
якась амбівалентність. Однак героїв і персонажів, по-моєму, треба любити, а не
вважати людей лише засобом у досягненні мети. Не жити, як говорив Хайдегер, “в
контексте принадлежности” (він писав про це по-німецьки, звісно). Ніхто нам
нічого не винен і використовувати людей просто підло. Так що, дивний елементал
виходить. Мабуть, у мені заговорила письменницька ревність, але я намагався не
бити оглоблею».

Ось такі
несподівані судження від Юрія Обжеляна. Думаю, що саме так сприймуть їх ті, хто
знав його близько – як несподівані. Додам іще одну ілюстрацію до його портрета.
Вона з мого записника, зафіксована 8.10.2008, у середу: «Добу спілкувався з
Юрком Обжеляном. Він у понеділок приїхав на вчительську конференцію, та щоб не
вертатись додому, а наступного дня знову добиратись у Кіровоград (письменницькі
збори – В.Б.) – лишився. Ночував у нас. Розговорився трохи, бо кожного разу на
зборах слова з нього не витягнеш, а сам він ніколи не почне. Особливо
розпалився, коли ми сиділи в освітленій лоджії і він побачив щойно видану
Клочеком книжечку-брошуру “Константи Василя Сухомлинського”. І я сказав, що пан
ректор написав про Сухомлинського цікаво, нестандартно. “Багато пишуть про
Сухомлинського, Ви почитайте його твори… Наші вчителі його… не читають давно,
хіба з принуки змушені писати звіти, проводити уроки особливо напередодні
ювілеїв. А що його сильно підносять у Китаї, то це не дивно: Китай –
тоталітарна держава, а Сухомлинський – педагог тоталітарного мислення. В
демократичному суспільстві його вчення безпорадне, взагалі неможливе. В нього
все побудовано на гуртовій психології, на колективному пізнанні істин, на
тотальному послуху… Якщо людина виростає вільно, вона не зможе бути покірною
овечкою у стаді… – Ось таке щось говорив Юрко. Мовляв, так, для радянської
комуністичної держави його вчення й методика підходили, а тепер… Недарма ж його
твори сьогодні ніхто не перевидає у нас. – Я прочитав усі його п’ять томів,
намагався зрозуміти й відчути… Але нічого, крім розчарування, з тих товстих
книг не надбав”. Така категорична думка сучасного сільського вчителя про
вчителя 60-их років минулого століття. “Це цікавий і, може, навіть сміливий
погляд на педагога світової слави, – сказав я йому. – А чи не міг би ти
написати таку контроверсійну статтю?” “Ви хочете, щоб я став другим Бузиною?”
“При чому тут Бузина? То паскудник, який перекручує факти, викривляє, придумує
і знущається з провідників українського духу, а це просто тверезий професійний
погляд на неоднозначну творчу спадщину колеги, який творив і жив у специфічних,
тоталітарних умовах”. “Ні, скандали – то не для мене” ».

Хто одважиться
так щиро й болісно сьогодні говорити про виплеканий десятиліттями образ
Учителя? На жаль, і це амбівалентність (роздвоєння почуттів) у сьогоднішнього
українця – чи не одна з основних рис нашого національного характеру. Думаю, не
погрішу проти істини, коли скажу, що Юрій Обжелян усе своє свідоме життя,
принаймні останні два десятиліття, намагався спекатись роздвоєння душі,
роздвоєння почуттів, роздвоєння оцінок. Нав’язу¬ваного українцям віками
почуття. Натомість плекав у собі національну гідність і тверду світоглядну
позицію: не тільки членством в українській політичній партії
демократично-націо¬налістичного спрямування, а й власною творчістю, вертаючи в
українське культурне надбання те, що завше нам належало, але було нахабно
загарбане й експлуатоване.

До читача іде
друга книга прози Юрія Обжеляна «Останній караван»: роман, кіноповість,
оповідання. Читач знайде у цих творах і пружинний сюжет, і філософські
дефініції, і тонку іронію, і грубу реальність, і еротику, і розмаїте лексичне
багатство – читво в кращому розумінні цього слова. Письменник шукав героя
нашого часу: відважного, порядного, нефальшивого. Який здатний оборонити власне
людське достоїнство і достоїнство найближчих, найрідніших людей, побратимів. Чи
випадково, що здебільшого цей герой – контужений в азійських пустелях
воїн-афганець? Певно, що інших, готових відчайдухів, письменник не завважував.
І герой його не показушний. Він так само трагічний, як і його доба. Але хай
навіть недосконалий, контужений і невпевнений – хтось же таки мусить стати в
обороні проти зла й ошуканства в цьому здеморалізованому суспільстві?

Український
прозаїк Володимир Даниленко з перших творів визначив особливості стилю автора
тоненької книжечки «Побратими», передбачив його творчу долю: «Те, що пише Юрій
Обжелян, я б означив, як чоловічий стиль у сучасній українській прозі. Серед
останніх поколінь фемінізованих чоловіків української літератури, в творчості
яких відсутні чоловічі характери, Юрій Обжелян займає чи не осібне місце. Для
його героїв характерні такі риси патріархального світу, як лицарство, слово
честі, чоловіче побратимство, відчайдушність, жертовність, благородство. Гадаю,
що поява Юрія Обжеляна на обрії української літератури не зіпсує її своєю
присутністю, а продовжить традиції таких відомих майстрів авантюрного та
пригодницького жанрів, як Олекса Слісаренко, Юрій Дольд-Михайлик, Юрій Косач,
Павло Загребельний».

Скромний, він не
любив похвал («…від похвал мені трохи незручно. Приємно, але якось наче не про
мене. Набагато зрозуміліше, коли лають, або критикують» – 29.01.2002), тому
навряд чи погодився б, аби я цю цитату витягував із архіву, з рекомендації у
Спілку, належністю до якої дорожив, товариством якої ніколи не гребував – за
всяких обставин.

Отже, друга
книга. І буде ще третя? Адже лишились непублікованими кіноповісті «Козацькі
шаблі», «Архів д’Еона», повість «Ґіва», низка оповідань… Та ше, звичайно, ми не
раз зустрічатимем очима титри на екрані «за сценарієм Юрія Обжеляна». У нових
фільмах.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!