Лицарський стиль Юрія Обжеляна

170

До дня народження письменника й кіносценариста

Зтих, кого знав і знаю в літературі і біля літератури,
навряд чи знайду скромнішого від Юрія Обжеляна. Саме через це, певно, до свого
півстоліття він так і не спромігся на другу книгу. Деякі інші, нічого не маючи
за душею, ногами відчиняють двері у державні кабінети та годинами вистоюють під
дверима кабінетів місцевих олігархів, аби вижебрати гроші на тверді палітурки,
а він мав написаного не на одну книгу, рукописи його відзначалися на багатьох
конкурсах і лиш один раз журі дотримало слова… Іван Драч колись сказав, що
скромність для митця – найкоротший шлях до забуття. Та Юрія Обжеляна не маєм
права забути. І насамперед не через те, що був скромним, а що мав талант і
значною мірою свій талант реалізував, хоча земне життя йому судилось коротке –
він відійшов за вічну межу, не зустрінувши свого першого серйозного ювілею.
Помер за три місяці до п’ятдесятиріччя.

Біографію його можна втиснути у кілька рядків: народився 8
травня 1962 року у Добровеличківці на Кіровоградщині, тут отримав середню
освіту (блискучу, з золотою медаллю), вчився в Московському університеті імені
Ломоносова (механіко-математичний факультет), з четвертого курсу був призваний
на службу в радянську армію (Бєлгород, Митищі – Росія), до університету після
якої вже не вернувся, а завершував освіту у Миколаївському педінституті.
Молодим одружився і разом з дружиною став учителювати у сільській школі
(викладав математику), у Липняжці, неподалік від рідного селища. Заочно
закінчив Літературний інститут імені Горького (Москва) у 1994 році. Навчав дітей
у школі (і своїх власних, двох синів, Вадима й Богдана), писав художню прозу,
кіносценарії. 2000-го року переміг у обласному літературному конкурсі,
результатом перемоги стала видана книга оповідань «Побратими», ота одна-єдина в
його житті. У 2004 році за ту книгу його прийняли у Спілку письменників. Іще
кілька разів його прізвище з’являлось серед переможців і дипломантів
всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». За сценаріями Юрія Обжеляна на
екрани країни вийшли два багатосерійні фільми про українських композиторів
ХVIII століття Максима Березовського і Дмитра Бортнянського. Був активний і в
громадському житті – як член Української народної партії не раз обирався
депутатом районної ради.

Ось, здається, головне. Хоча ці скупі факти його життя і
творчості мало кому відомі навіть з оточення творчого найближчого: Обжелян ніде
й ніколи не говорив про себе. І на зборах письменницьких як правило мовчав,
слухав, голосував за сумлінням, а в кінці, тихо попрощавшись найпершим (треба
було квапитись на автобус до села), зникав майже по-англійськи. Навіть зараз,
по Юрієвій смерті, мені треба добувати і звіряти кожен факт його короткої
біографії, вишукуючи їх по документах паперових та по електронних архівних
публікаціях. Це при тому, що в останнє десятиріччя ми зустрічалися три-чотири
рази на рік щонайменше. Зводила нас переважно література. Часом в Кіровоград
він привозив своїх учнів на математичні олімпіади чи на спортивні змагання – і
не обминав письменницького приміщення.

Пригадую знайомство і причину для знайомства. У травні 1996
року Спілка взялась провести на Кіровоградщині нараду молодих літераторів
півдня України. В обласний центр на Інгулі з’їхалися молоді поети й прозаїки зі
своїми наставниками, які були керівниками семінарів: знані поети Дмитро Кремінь
(Миколаїв), Олекса Різниченко (Одеса), Володимир Сіренко (Дніпродзержинськ), з
кіровоградців активно брали участь у роботі семінарів Юрій Камінський, Валерій
Гончаренко, Віктор Шило, Віктор Погрібний, Петро Селецький. Керувати нарадою з
Києва прибули відомі майстри слова Ігор Римарук і Василь Герасим’юк. Чотири дні
в урочищі Оникієвому (турбаза «Лісова пісня») читались вірші, оповідання,
повісті, новобранці спречались, критикували один одного, навчались. Їх,
представників Одещини, Миколаївщини, Херсонщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя і
Кіровоградщини, перераховувати не буду, скажу лиш, що сьогодні чимало з них –
знані й відомі, члени НСПУ.

І от у середовище переважно поетів Юрій Обжелян прибув із
повістю. Її я знайшов майже за рік до наради в шухляді спілчанського стола
серед рукописів, які залишив попередній керівник письменницької організації. Не
пам’ятаю назви, але пам’ятаю враження: взявся читати й від перших абзаців
відчув професійний рівень того письма. І радий був запросити його на нараду. В
семінарі прози новобранців було небагато, але й серед кількох них Обжелян різко
виділявся. Він настільки професійно аналізував прозовий твір, що ми дивувались:
звідки це? Виявилось, два роки тому Юрій закінчив літературний інститут, і хоч
навчався заочно, однак під час сесій набув серйозного досвіду. Пізніше в
автобіографії при вступі в НСПУ Юрій про цей період свого життя напише:
«Пощастило навчатися у семінарі прекрасного письменника і доброго наставника
Володимира Вікторовича Орлова. Загалом літінститут дав не лише технічні та
філологічні навички, а й великий заряд упевненості у вірності обраного шляху,
що в умовах добровільної ізоляції грає визначну роль»

Упевненість однак потребувала конкретної підтримки, яку йому
доля послала від журналістки й поетеси Віри Вієвської: вона опублікувала одне з
перших його оповідань у добровеличківській районній газеті «Сільське життя»,
згодом іще одне в кіровоградській приватній газеті «Без таємниць» (редагував
її, до речі, Юрій Камінський). А далі зав’язались стосунки з Володимиром
Кобзарем, наслідком яких стала участь вчителя математики у обласному семінарі
молодих  літераторів (1993) та публікації
оповідань у альманасі «Степ» і журналі «Поріг».

Від наради в Оникієвому урочищі я вже не випускав Юрка з
поля зору: і з професійного обов’язку, і з людської цікавості. Врешті, логіка
мені підказувала: після закінчення московського літературного вузу він не
повинен був замовкнути, згорнутися. Вийшло ж навпаки: «…два роки по тому минули
у сумнівах та лінощах» – як зізнавався він згодом. Так само дивувавсь я, що
Юрій притих і після наради. Чому? Невдовзі й на це непросте питання знайшлась
відповідь: на якийсь час молодий письменник зневірився в можливостях пробитись
на сторінки всеукраїнської періодики, а особливо – знайти порозуміння в
видавництвах, які тоді почали в Україні з’являтися, як гриби після дощу.

«Чому я не писав? З часу останньої нашої зустрічі рік тому,
коли у мене з’явилася (а потім зникла) надія друкуватися у Кіровограді, я
пробував знайти видавців у інших місцях. Однак ніхто навіть не відповів, хоча я
посилав і конверти зі зворотньою адресою. Можливо, це через те, що я не посилав
рукописів, але ж якби і рукописи не повернулися, було б ще гірше»,– це рядки з
його липневого листа 1999 року.

Листуватися ми почали в рік уже згадуваної наради молодих.
Принаймні так виходить із тих худеньких конвертів, яких у мене збереглось
небагато, півтора десятка. І з листів (з пам’яті вивіялось) можу судити, що я
таки трохи будив його приспані творчі амбіції. Особливо коли пропонував брати
участь у всеукраїнських (чи й міжнародних – так їх тоді високо атестували)
літературних конкурсах. Насамперед «Золотий Бабай», далі «Коронація слова». Я
відчував – прийшов час Юрія Обжеляна: читач потребував масової літератури з
крутими сюжетами, інтригами, борюканнями, стріляниною, демонстрацією фізичної
сили… Все це вгадувалось у його вже перших творах.

І коли на межі тисячоліть кіровоградське видавництво «Мавік»
виявило ініціативу підтримати молоду літературну зміну конкурсом імені Валерія
Гончаренка, Юрій Обжелян у прозі був першим претендентом на перемогу. Йому йшов
тоді 38-ий рік. Оптимальний, як мовиться, вік для справжнього серйозного дебюту
у прозі. Йому в конкурсі справді не виявилось гідних суперників, хоча рукописів
надійшло (і романи, і повісті) – самому не піднести. Його троє оповідань (двоє
з яких – невеликі повісті) засвідчили: письменник шукає і власного голосу, що
закономірно, і найкомфортнішої для дослідження доби та місця (одне оповідання
фантастичне – освоєння українського степу західними цивілізаторами, друге
історичне – козаччина часів національної Руїни, третє містифікаційне – підробка
під американську літературу початку ХХ століття). У передмові до книги
(«Побратими», Кіровоград, 2001) я натякав молодому і розгубленому: нинішній
український день не менш придатний для художнього осмисленння, ніж минуле і
майбутнє, а тим більще вигадане на потребу комусь полоскотати нерви.

Чи прислухався Юрій до тієї поради? Він умів слухати – це я
знаю точно. Але й сумніви не давали йому спокою. «Набагато більше я хвилююсь за
літературний бік [оповідання – В.Б.], – писав Юрій у травні 1998-го. – Хотілося
б почути… якомога більше конструктивної критики і порад, а то я сам не в силах
об’єктивно поцінувати написане. Іноді воно видається мені непоганим, а іноді –
думаю: знову не вдалося… Як сказала моя дружина, не шедевр. Бачу, що не шедевр,
але наскільки не?» Сумніви його буквально термосували, доки він не переконався:
найкраще буде так, як сам вирішить. Був момент, коли Юрій навіть подумував, чи
не  «українізувати» своє прізвище…
Російський вишкіл, до слова, йому довго даватиметься взнаки, поки він не
зробить рішучого вибору на користь рідного. Але про це згодом.

Він належав до тих, хто, як кажуть, довго запрягає, але коли
за щось конкретне береться, то стає одержимим. Кіносценарій «Останній караван»
у 2000-ому році журі конкурсу «Коронація слова» не завважило. Юрій
розчарувався. І вже наступного, 2001-го, року не посилав нічого. Коли це раптом
йому телефонують із Києва у Липняжку й запрошують на вручення диплома. «Та я ж
нічого не подавав!..» Виявляється, нинішнього року потік рукописів зменшився і
журі взялось переглянути іще раз торішні надбання. Ось що з цього приводу писав
тоді керівник конкурсу Володимир Даниленко: «Варто зауважити, що на конкурс
надійшло 564 кіносценарії з України та зарубіжжя. “Останній караван” – сценарій
для гостросюжетного фільму – був високо поцінований такими авторитетними людьми
в галузі кіно, як кінокритик Сергій Тримбач, головний редактор журналу
“Кіно-коло” та ведучий студії “1+1” Володимир Войтенко, письменник і
кінодраматург Богдан Жолдак, письменник і кінодраматург Василь Трубай. Відразу
ж кіносценарієм Юрія Обжеляна зацікавились київські кінорежисери та відділ
кіновиробництва студії “1+1”»…

 

Закінчення в наступному числі.

 

м. Кіровоград

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!