Лицар рідної мови

 
Григорій ДОНЕЦЬ
 
Закінчення. ПочатокДругатретя четверта  та п`ята частини.
У кінці 1930-х років під час відвідин Казахстану, на святкуванні ювілею письменника Джамбула, Тичина виокремив таку деталь з виступу Миколи Бажана: «Він почав по-українському (саме лише привітання, а потім перейшов на російську мову). При словах вітання українською мовою глядачі заворушились: дехто тут із українців є. Бажан закінчив українською мовою словами вірша Рильського…»
1940 року в далекому Кисловодську, зачувши українську вимову своєї співрозмовниці, поет відразу ж зреагував на це, а потім записав її пряму мову у щоденнику:
«-– А ви, як я чую, з України? – Це я спитав літню жінку, що готувала мені нарзанну ванну.
– Та оце ж… Задряпалась аж сюди, а тепер не знаю, як і вибратись назад. Я з Сумського тепер району на Харківщині».
З повоєнного часу маємо таку розповідь про бесіду Павла Григоровича з бойовим генералом Іваном Різниченком:
«– Скажіть, будь ласка, в армії, звичайно, всяка людська «мішанина». Але при всьому служінні «єдиній родині» чи вдалось вам зберегти щось своє, українське?
Генерал відказав:
– Під час війни командував авіаційним з`єднанням. В дивізії багатенько було земляків – і кожен просив, наполягав: «Дайте портрет Шевченка. Перед рулями, гашетками вмощу: кликатиме й силу даватиме». Уявіть собі, довелося створити самодіяльну художню майстерню… В одному з боїв загинув один з наших асів-улюбленців… Друга нашого витягли мертвим з-під напівзгорілого винищувача. Падаючи на землю, ас сховав Тарасів портрет в кишеню біля грудей. Так і ховали його з Шевченковим портретом.
З очей Тичини крапнули сльози.
– Ну, а ще, ще? – перепитував Павло Григорович.
– А ще… – вів далі генерал, – одна золота наша україночка, авіаційний механік Наталка червоною і чорною заполоччю малюсінькими літерами по невеличкому материнському полтавському рушникові вишила рядки з Шевченкових «Дум» і з вашого невмирущого «Похорону друга».
Розмову генерал вів джерельною материнською мовою».
Якось Павлу Григоровичу прочитали роздуми про його творчість юної української підпільниці Уляни Громової, розстріляної німецькими фашистами. Схвильований поет з ніжністю і болем промовив: «Ай, бідна дівчинка! Це ж вона українською мовою писала?Ай-яй-яй! Вона про мене он як писала, а я так і не написав…» Потім попросив її фотокартку, яка з того часу висить у його домашньому кабінеті.
Коли 1962 року в космос полетів перший український космонавт, Павло Тичина опублікував у газеті «Правда» статтю, присвячену цій події, у якій наголосив: «Звичайно, ми, українці, безмірно пишаємось подвигом свого земляка Павла Романовича Поповича… Риси його характеру притаманні всім космонавтам. Але, мені, наприклад, у Павла Романовича особливо подобається те, що свій космічний корабель він назвав ласкавим словом «ластівка».(«Ну, тепер вези мене, ластівко, в космос!»)».
Тичина не міг миритися з масовим зросійщенням українців. Бідними духом людьми називав він тих землячків, які пхали своїх дітей в «руську» школу, вважаючи це престижним. Поет не сприймав таке безглуздя і добре розумів хто і для чого створює в Україні умови для асиміляції українців. Він знав, що це негуманно, неприродно, не по-людськи, і мав щодо цього свою дуже просту і обгрунтовану з наукового погляду аргументацію: «Природна річ і природна потреба – рідна мова». Через те поет неодноразово протестував на найвищому рівні проти політики етноциду.
1959 року, коли Павло Тичина був головою Верховної Ради УРСР, з Москви надійшла вказівка прийняти в усіх союзних республіках закон, за яким надавалося право батькам обирати мову навчання для дітей і відмовлятися від вивчення національних мов (звичайно, окрім «общєпонятного язика»). Павло Григорович назвав це рішення Москви семимильним кроком до русифікації, довів до відома керівництва республіки свою негативну думку про такий відвертий наступ на українську ідентичність. На знак протесту подав заяву про відставку. Тичину увільнили «за станом здоров`я», що дало йому підставу не з`являтися на те ганебне сесійне засідання. Це був безпрецедентний вчинок, нечувана зухвалість в колоніально-радянській дійсності.
Напередодні 50-річчя так званої жовтневої революції Павла Тичину і ряд відомих діячів науки та культури запросили на нараду до ЦК Компартії України. Секретар з ідеології оголосив мету зібрання: гідно зустріти «знаменну дату», для чого кожен із присутніх, відповідно до свого фаху і посади, повинен написати розгорнуту статтю про видатні досягнення у своїй галузі. Павлу Григоровичу було запропоновано освітити розквіт української культури і мови. Тільки-но прозвучала така настанова – Тичина несподівано для всіх різко підвівся з місця, гримнувши кулаком по столу. Схвильовано і гнівно поет почав говорити про дійсний стан національної культури і рідної мови. Присоромивши партійця, він пояснив йому, що справжній розквіт української мови настане тоді, коли вона лунатиме повсюдно: в навчальних закладах, на виробництві, в установах, на вулицях, у домівках українців. Павло Григорович рішуче відмовився виконувати «почесне» доручення, що згодом відгукнулося йому під час відзначення 75-річного ювілею.
Треба сказати, що Тичина не залишав поза увагою навіть найменший натяк на щось буцімто недолуге чи смішне в українській мові. Свідчив згадуваний вище Юрій Тичина: «Одного разу поважний гість, академік З., українець за походженням, який користувався тільки російською мовою в бесіді за столом, сказав, що не розуміє і навіть не любить багатьох українських слів, які, на його думку, «грубі, неблагозвучні». На це Павло Григорович, ледь стримуючись, з тамованим болем відповів, що вважає це за звичайне естетствування. А далі пояснив, що все це є відносним і що системи звуків і словополучення виробила кожна нація і вони на цей момент є більш-менш доцільними і довершеними для даного народу. Зауважив, що в інших мовах, навіть слов`янських, є багато слів, котрі для чужого вуха звучать дивно, а от, приміром, у китайській мові є такі, що взагалі звучать непристойно для нас. Трохи заспокоївшись, додав, що для нього особисто незрозумілі або немилозвучно звучать окремі російські слова, але що з того – не відмовлятися ж від них».
Якось перебуваючи за межами України, на лікуванні в Єсентуках, поет натрапив у місцевій газеті на статтю, в якій автор з насмішкою писав про українську мову і літературу. Це, звісно, обурило Тичину і він підготував гнівне звернення до відповідної інстанції в Москві, а також звернувся листовно до Остапа Вишні, щоб той теж відреагував подібним чином.
Негативно ставився до російського письменника К.Паустовського, тому що той дозволив собі зневажливо висловитися про українську державність і нашу мову. Не любив поета О.Твардовського, білоруса польського походження, котрий писав російською мовою і закликав українських письменників теж переходити на «общєпонятний».
Цікавий у цьому плані спомин Василя Швеця про те, як він ледь усміхнувся, почувши прізвище Верьовка. Павло Григорович відразу зауважив: «Та в нас прізвища у всіх кумеднуваті. На те вони й прізвища». А далі, ніби між іншим, перейшов на іноземні прізвища: Бальзак – це скеля, Ронсар – ожина, Шустер – швець. Було згадано й видатного німецького композитора: «ван» це «із». а «бетховен» – «буряковий хутір», отже: Людвіг із Бурякового Хутора. І врешті, поет завершив цю тему на високій ноті: «Скільки народів, і в кожного своя мова, а в мові – краса. Хіба не цією красою наш світ найбагатший? У мові наш сміх, наші сльози. Вона зігріває і студить», – говорив Тичина з найніжнішою добротою душі».
Не можна обійти увагою і те, що наш поет був яскравим уособленням незаперечної істини: лише відданий патріот своєї Батьківщини здатен зрозуміти і шанувати інші народи й культури. Тичина знав близько 20 іноземних мов, перекладав із 40 літератур народів світу, мав серед своїх друзів башкирів, білорусів, болгар, вірменів, грузинів, латишів, литовців, кримських татар, поляків, росіян, словаків, таджиків, чехів, чувашів… Взірцем для багатьох сучасних громадян України могло б стати перебування Павла Григоровича в евакуації під час Другої світової війни. Приїхавши до Башкирії, поет з перших днів почав студіювати підручник башкирської мови, вивчати історію, культуру, літературу корінного народу. Невдовзі Тичина не лише опанував башкирську мову, а й написав грунтовне наукове дослідження про класика башкирської літератури «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», предметом його перекладацької роботи стали твори поетів Башкирії. Як високоінтелектуальна й інтелігентна людина Тичина і в думці не міг припустити, щоб жити серед народу, який надав тобі притулок, по землі якого ти ходиш, який тебе годує, і нехтувати його традиціями, культурою, мовою.
До речі, володіючи багатьма іноземними мовами, Павло Григорович своїм прикладом заохочував письменників інших народів опановувати українську мову. Серед таких був, скажіио, класик вірменської літератури Іоаннес Іоаннісіан, вдова якого в листі до Тичини писала: «Я завжди згадую, що в день своєї смерті небіжчик, сидячи в саду під тутовим деревом, вивчав граматику української мови, надіслану Вами».
У царині рідної мови Павло Тичина був великим подвижником. Адже він не тільки зробив неоціненний внесок у збереження національних мовних скарбів як громадський діяч і науковець, але своєю літературною творчістю розкрив нові грані краси і багатства українського слова, підніс його на вищий рівень розвитку. Як відзначав академік О.Білецький: «Новий етап в історії української літературної мови залишається назавжди пов`язаним з ім`ям Тичини». Інший наш академік А.Кримський авторитетно стверджував: «Поет завжди збагачував мову своїми творами».
Всебічне знання і генетичне відчуття рідної мови, володіння багатьма іноземними мовами давало можливість Павлу Григоровичу оперувати у своїй творчості надзвичайно широким словниковим спектром, що включав просторічні слова і церковнослов`янізми, діалектизми і запозичення з інших мов, архаїзми і наукові терміни, чужомовні слова і авторські неологізми… (Словник мови Павла Тичини чекає на свого укладача). Та особлива привабливість образної мови поета полягала в умінні часом несподівано, але завжди так до місця вживати слова у контексті свого творчого задуму, що, здавалося б, старі, затерті лексеми «переживали чудотворне оновлення» (Ю.Лавріненко).
Микола Зеров, зачудований віршами Тичини, висловив думку, що він «має ключі од якихось схованих таємниць українського слова». Літературознавець Григорій Клочек так пояснив тичининський мовний феномен: «в Тичини було геніальне відчуття слова як виражального матеріалу. Поет розширив його можливості завдяки дивовижному оживленню семантичних ресурсів – тобто оживив «внуртішню форму слова» (О.Потебня), активізувавши його живописно-зорову та музичну потенцію». А відомий вчений-філолог Іван Вихованець з цього приводу мав такий погляд: «Павло Тичина – щасливий поет, бо йому були підвладні нові виміри слова. Він відчував просторінь слова – як художник-живописець. Творив мелодію слова – нібито віртуоз-композитор. Наповнював слово могуттям думки – як мислитель… Як геніальний поет він творив зі словом священнодійство».
Неабияке значення мало те, що творчість Павла Григоровича сприяла популяризації та поширенню української мови поза межами України. Твори поета, починаючи з 1920-х років, перекладалися майже всіма слов`янськими, романо-германськими і тюркськими мовами, низкою угро-фінських, японською, китайською тощо. А це, відповідно, передбачало знання мови оригінальних текстів перекладачами і літературними критиками, про що, наприклад, 1930 року в листі до Тичини повідомляв видатний грузинський письменник Костянтин Гамсахурдіа: «я хочу зайнятися перекладом поки одного з Ваших шедеврів… і розпочати вивчення української мови».
Характерно, що й зарубіжні літератори, як правило, звертали увагу на самобутність поетичної мови Павла Тичини, її виразність і милозвучність. Так, польський класик Ярослав Івашкевич писав, що у Тичининих віршах українська мова доведена до «незмірної досконалості». Італійський славіст професор Вольфанго Джусті був у захваті від поезії Тичини, «багатої барвами й відтінками, сповненої мелодіями, що йдуть від народних пісень, словами і виразами, що їх майже неможливо передати іншою мовою». Грузинський письменник Симон Чиковані зазначав: «Павло Тичина – поет абсолютного музикального слуху, чарівна мелодійність і яскравий колорит української мови проявилися в його поезії… і сяють в ній всією своєю багатобарвною гамою. Злиття поета з рідною мовною стихією таке, що на найвищих злетах її поетичного симфонізму лірика Тичини здається недоступною для перекладу». Маємо й такі свідчення російського поета Іллі Сельвінського: «Коли я почав знайомитися з поезією Павла Тичини, переді мною відкрився щонайбагатший лінгвістичний світ, про який я ніколи і не підозрював. Тичина вражає повноводністю своєю мови. У нього невичерпні поклади народного й неологічного словника».
Цікаво, що не лише власні твори нашого поета, але й деякі його переклади справляли на представників інших народів сильне враження своїм українськомовним звучанням. Про це, зокрема, згадував визначний московський оперний співак Леонід Собінов (1926 року він співав у Харкові в опері Р.Вагнера «Лоенгрін», лібретто якої переклав Тичина): «Коли я отримав переклад «Лоенгріна» українською мовою і, сівши за рояль, проспівав знамените звернення до Лебедя, я мимоволі вигукнув: так це ж звучить зовсім по-італійськи: красиво, звучно, благородно і поетично».
Взагалі значення мовотворчих досягнень Павла Тичини виходить за межі мовно-літературних рамок. Тут доречно навести міркування літературознавця Емануїла Райса, котрий понад півстоліття тому писав: «Шедеври мистецького слова, які оновлюють мову, – це кресленики тих глибоких основ, з яких у майбутньому зростуть нові елементи та форми національного космосу, який сьогодні ще сам себе не знає. Зростаюча шляхетність мови поширює межі свідомості і збільшує певність своїх сил у людей, які нею розмовляють. Вони зважуються на те, що давніше здавалося їм неможливим, навіть у ділянках, які на перший погляд не мають із літературою нічого спільного. Виробленість мови… сприяє швидкому зростанню точної та абстрактної думки. (…) Сьогодні ми не можемо навіть передбачати висновків, які майбутнє зробить, наприклад, із «Сонячних кларнетів» Тичини в міру їх засвоєння культурною свідомістю національної еліти. Можна сказати, що під цим поглядом Тичина ще і не починався. Відкриваючи для мови виразні можливості, які перед тим не існували, він тим самим сіяв зародки думок, про які він сам, мабуть, і не мріяв».
Як бачимо, мова поетичних творів Павла Тичини мала (і має) далекосяжне відлуння. І це було вкрай важливо в умовах панування російського комуністичного імперіалізму, який агресивно нав`язував «общєпонятний язик», упосліджуючи й витісняючи національні мови поневолених народів. Поет належав, як слушно зауважив Олесь Гончар, до «тих чудом уцілілих, котрі й у пеклі тоталітаризму підтримували честь і високість українського слова». Його любов до рідної мови і вірне служіння їй були воістину лицарськими. Цілком справедливо сказав про Тичину Терень Масенко: «Який то був чарівник слова! І гордий лицар чистоти і сили його.»
Річ ясна, далеко не завжди поет міг відкрито висловлювати свої погляди. Доводилося давати данину імперській владі, писати твори на замовлення… Але, як тепер з`ясовується, не все те, що ми читаємо у Тичини, й справді ним написане. Адже його вірші нерідко редагувалися, а до статей та промов при публікаціях додавалися цілі речення і навіть абзаци (зрозуміло, якого змісту). Та в серці Павло Григорович незмінно плекав українську національну ідею. Національні почуття він називав святими, Україну – матір`ю, свій народ – любим, рідну мову – сонцем і зброєю. А нас усіх закликав: «Ніколи не треба забувати, до якого народу належимо».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал