Лицар честі

До 120-річчя з дня народження Бориса Антоненка-Давидовича
Цього літа ми – Антонюк Тарас, Ткачук Олександр, Лариса Дзюба і я – вшанували живими квітами у 120-річчя від дня народження незабутнього борця з російським окупаційним режимом, натхненника українських шістдесятників письменника Бориса Антоненка-Давидовича.
Вклонилися водночас його покійній дружині Ганні, яка померла двома роками раніше від чоловіка, та дочці Ярині – нашій незабутній товаришці, фантастично енергійній на ниві українського культурного й духовного відродження.
Після вимушеного самогубства Миколи Хвильового і Миколи Скрипника письменник «зникає» у далекий Казахстан. Та його знаходять і там. У 1935 році Антоненка-Давидовича засуджують до розстрілу, а згодом замінюють вирок на 10 років ув’язнення. Відбувши його, повертається в Україну, але в 1946 році його засуджують на довічне заслання в Красноярському краї.
Через чотири роки після смерті Сталіна Антоненко-Давидович прибуває до Києва, отримує реабілітацію, відновлений у членстві у Спілці письменників України. У 60-их роках плідно працює в літературі. В 1961 році вийшов його роман «За ширмою» (не забуду, скільки сліз пролляла моя мама на цю книжку). Тоді всі книжки цього письменника одразу ставали популярними – «Про що і як», «В літературі й коло літератури», «Вибрані твори», «Здалека й зблизька», «Як ми говоримо» (ця книжка була настільною в мого батька, майже ровесника Антоненка-Давидовича – на рік старшого за письменника, тепер їхні могили майже поруч, через дорогу, на Лісовому; бувало, мій товариш з дитинства, а тепер відомий поет Василь Соловей, мій батько і я з захопленням обговорювали мовні приклади із цієї книжки та спогади про репресії).
На початку 70-их терпець у кагебістів урвався. Не пробачили письменнику його тісні стосунки з поколінням шістдесятників, яке брало з нього приклад чесності й безстрашності.
Пригадую і мої зустрічі з цим славним і мужнім чоловіком – на вулиці Леніна, на пошті Київ-30 та в його квартирі. «Що таке сексот? – пояснював мудрий господар нам з Вітором Могильним, – це ж не лайка, як ми давно звикли сприймати це слово. Це нормальний робочий термін у кагебістів: «Ето наш сєксот, наш сєкрєтний сотруднік». Бувалий зек міг розповідати нам годинами, і було що.
Отож настав край терпінню влади, Антоненка-Давидовича перестають друкувати, виганяють зі Спілки, позбавляють засобів для прожиття, влаштовують систематичні обшуки й допити, брутально, по-хамському втручаються в його особисте життя. Та стійкий, як залізний стовп, Антоненко-Давидович ні на крапельку не змінив своєї незалежної від комуністичної влади поведінки. І недарма співав нам свою улюблену «При каноні стояв»:
 
Приспів:
При каноні стояв
І фурт-фурт ладував
І фурт-фурт, і фурт-фурт
І фурт-фурт ладував
 
Гостра куля летіла
Йому руку відтяла
А він все ще стояв
І фурт-фурт ладував
(Приспів)
 
Гостра куля летіла
Йому ногу відтяла
А він все ще стояв
І фурт-фурт ладував
(Приспів)
 
Вороги вже його
Оточили давно
А він все ще стояв
І фурт-фурт ладував
(Приспів)
 
В сиру землю його
Закопали давно
А він все ще стояв
І фурт-фурт ладував
(Приспів)
 
Хробаки вже його
Підточили давно
А він все ще стояв
І фурт-фурт ладував
(Приспів)
 
Це ніби про нього співається. Це він – наш Антоненко-Давидович. Він усе ще стоїть і Україну ладує.
А 5 серпня 1988 року немаленьким гуртом ми, члени Українського культурологічного клубу і Київської організації Української Гельсінської Спілки, створеної за три тижні перед цим днем на її перших зборах на Русанівському шкільному стадіоні, де, на пропозицію Вячеслава Чорновола, мене обрали головою, прибули на Лісовий цвинтар до могили Антоненка-Давидовича. Ось який спогад про цю подію написала Олена Борсук, наймолодша учасниця незабутнього зібрання:
«У день пам’яті великого українського патріота, письменника Бориса Антоненка-Давидовича, що відзначався УКК у серпні 1988 р. біля його могили на Лісовому цвинтарі, періщив дощ. Але непогода не завадила активістам УКК зі своїми родинами прийти на ушанування українського письменника-політв’язня Бориса Анто-ненка-Давидовича.
На могилу славного українця ми прийшли всією родиною. Мама іронічно відзначила велику кількість молодих «шанувальників», показуючи на людей з раціями та відеокамерами. І справді, у цей день їх було стільки ж, як і активістів УКК. Оператори-КГБісти йшли попереду патріотичного згуртування, і здавалося, що на кожного опозиціонера припадає по одній камері, які нахабно і невпинно фіксували кожен рух, кожне слово, кожне обличчя. Складалося враження, що відбуваються зйомки «високих» посадових осіб, які покладають квіти.
Усі ці особисті «охоронці» патріотів приїхали на одному автобусі, а їхні начальники – чорними «Волгами». Мабуть, очікували на силовий супротив. А натомість побачили дітей, жінок і людей солідного віку, які під парасольками стояли біля могили і намагалися не звертати уваги на непроханих гостей.
По завершенні, коли всі розходилися, то, як завжди, мали нав’язливий кагебістський супровід до самого дому.
Увечері тата телефонним дзвінком повідомили, що хтось із соратників додому не повернувся. А вранці сповістили, що він зник».
А в угаесівському «самвидаві» тоді з’явився свіжонаписаний мною Листок Прес-служби УГС «Вечір пам’яті Антоненка-Давидовича»:
«5 серпня – день народження видатного українського письменника-патріота Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, учасника національного відродження 20-х років, «розстріляного відродження», який проніс естафету української національної ідеї через двадцятирічне пекло сталінських концтаборів і не просто передав її новому поколінню, але й сам став активним учасником руху шістдесятників, задушеного в мертвотному зашморзі брежнєвського застою.
Від кінця 60-х років Антоненка-Давидовича перестали друкувати, на нього посипалися обшуки, допити, цькування в охоронній пресі. Багато творів письменника, зокрема його неоціненні спогади, досі лежать під вартою в архівах органів держбезпеки. В атмосфері морального терору, що набрав цинічних форм (за вказівкою КГБ важко хворого письменника, який до останньої хвилини життя зберігав ясність думки, спробували оголосити недієздатним…), письменник помер 9 травня 1984 р. На відомому Байковому цвинтарі, де дотепер ховають офіційно визнаних діячів культури, партійних, радянських та військових керівників вищої ланки, місця для відомого письменника не знайшлося – його поховали на Лісовому цвинтарі, на далекій околиці Києва.
На похороні Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича кагебісти вирішили продемонструвати свою силу – на кожного, хто прийшов віддати останню шану письменникові-подвижнику, припадало по два-три оперативники держбезпеки.
То було в останні роки застою. А ось ситуація перших (чи, може, уже й останніх?) років так званої перебудови.
5 серпня 1988 р. невелику (осіб п’ятдесят) групу шанувальників письменника, які прийшли в день його народження на Лісовий цвинтар, оточив великий загін міліційних та кагебістських оперативників. Поводились вони з підкресленим зухвальством та зневажливим викликом – майже впритул фотографували присутніх, під час загальної молитви над могилою, засунувши руки в кишені, відпускали цинічні репліки.
Кількома днями раніше представники Українського культурологічного клубу намагалися узгодити з міською владою проведення короткого мітингу пам’яті письменника над його могилою. У міськвиконкомі заступник голови Галина Менжерес, начальник канцелярії Ігор Білевич та заступник голови Ватутінського райвиконкому Володимир Жуков їм відповіли, що влада «не рекомендує» проводити громадську панахиду… Неважко було здогадатися, чого можна чекати, коли керівники міськради та їхні наставники «не рекомендують».
Клуб прийняв вимушене рішення: на цвинтарі обмежитися покладанням квітів і молитвою, а вечір пам’яті провести на приватній квартирі.
…Звучить гімн «Боже великий, єдиний» Миколи Лисенка, усі встають. Вступне слово про Б. Д. Антоненка-Давидовича виголошує Михайлина Коцюбинська. З теплими спогадами про Бориса Дмитровича виступила Атена Пашко. Від родини Бориса Дмитровича до присутніх звернувся письменник Борис Тимошенко, він розповів чимало цікавого про життя й творчість Антоненка-Давидовича, про твори, які необхідно видати.
Олесь Шевченко зачитав уривок з оповідання Антоненка-Давидовича «Слово матері», а також надісланий поштою з Дрогобича виступ Мирослава Мариновича. Про місце письменника в літературі й суспільстві говорили Юрій Огульчанський, Вячеслав Чорновіл, Сергій Набока, Василь Барладяну.
На закінчення, як заповів Борис Антоненко-Давидович, його пом’янули співом «Вічного революціонера».
По закінченні вечора його учасники потрапили під супровід теплого київського дощу та сексотів КГБ».
На фото Олеся Шевченка: біля могили Бориса Антоненка-Давидовича. Київ, 5 серпня 1988 р.
На світлині (справа наліво) –
Тетяна Битченко, Василь Гурдзан, Григорій Міняйло, Леонід Мілявський, Євген Сверстюк, Атена Пашко, Вячеслав Чорновіл, Павло Кислюк, Петро Борсук, Євген Обертас.
 Олесь ШЕВЧЕНКО
«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019

Прокоментуєте?