Лист від Миколи Холодного

193

Майже рік пройшов, як вгамувалися викривачі поета Холодного.
Щоб не розпалювати тліючий вогонь у сміттєзвалищі – отруйні випари не пасують
літературному часопису – обійдуся без людських імен. Виручає асоціативний
спосіб мислення.

Переїхав жити у село під Києвом. Коли йду вулицею зі своїм
Бароном, чуємо несамовито злобне тявкання. Це хазяйські собаки крізь щілини у
паркані, угледівши німецьку вівчарку, виховану не звертати уваги на
упосліджених братів своїх менших, не можуть втримати свого невдоволення: «Ми
тут жили, а гаспада ці приїхали!». Доводиться віч-на-віч зустрічатися з
корінним собачим населенням. Лють і відвага миттєво зникають, з переляком та
скавучанням тікають подалі, хоч мій Барон, як правило, стримує свої емоції.

Викривачі «зрадництва» поета нагадують мені тявкаючі
чотирилапі божі створіння. Комфортно почувають себе за рятівним парканом, бо
Микола Холодний у могилі.

Розбирав архів. Макулатури набралося чимало, буде чим
розпалювати комин. Несподівано знаходжу Миколиного листа. З того світу нагадав
про себе? В середині дев’яностих прислав мені крик своєї душі, сподіваючися, що
зможу в Києві опублікувати. Якщо у «Літературній Україні» ще не поздавали до
пункту прийому вторсировини роками назбираний «літературний непотріб», то там
має лежати відхилена редакцією  Миколина
мікропоема з моєю невеликою передмовою. До столичних журналів не намагався  звертатися. Це зараз усі відважні сміливці, а
тоді шиї редакційних top-менеджерів були вигнуті у напрямку до свого
комуністичного минулого.

Останній рядок поеми може викликати подив. Для молодшого
покоління, багато в чому не обізнаного, також для невиправних мрійників зі
спогадами про своє сповнене здоров’я та молодості комуністичне ретро, мушу дещо
нагадати. До другої половини 1942 року українські селяни, подекуди й городяни,
німецьких загарбників зустрічали з хлібом-сіллю, як визволителів. Далі наведу
цифру, що приголомшує військових істориків. Подібного не було під час будь-якої
світової війни, починаючи з підкорення половини світу Олександром Македонським.
Проти Червоної Армії повстали не одинаки, а тисячі громадян СРСР. За
мінімальними підрахунками, синів, батьків, дідів, що зі зброєю пішли  проти комуністичної тиранії – було один
мільйон триста тисяч вояків! Інші дослідження вказують на півтора мільйона месників
за своїх рідних та близьких, зморених голодом, розтерзаних у підвалах ЧК та
НКВД, розстріляних або засланих до Сибіру. Ця статистика не бере до уваги
бійців Української Повстанської Армії, також лісових братів з прибалтійських
країн.

І останнє. Якби Микола під час війни не був дитиною, а хоч
трішки дорослішим, не виключаю, пішов би до УПА партизанити. П’ятикласником
вкинув до коридора сільської школи першу свою листівку-метафору – «Сталін
помер. Люди моляться Богу». 21-річним студентом Київського університету Микола
Холодний у вірші «Україна» написав рядок: «Ворогом від ворога
звільнена-врятована…» Лише за висловлену на папері подібну «антирадянську»
думку у п’ять слів відправляли до ГУЛАГу.

Різні долі у наших поважних літераторів. Хтось із ветеранів
красного письменства живе з душевним піднесенням, пам’ятаючи тріумф параду
Перемоги у Москві. У Миколи Холодного були інші спогади.  І не лише у нього…

 

Микола ХОЛОДНИЙ

МІКРОПОЕМА,  НАПИСАНА НА  ГОРОДІ 
У  БРАТА  МИХАЙЛА

Усе життя мені не дає спокою трагедія, яка сталася 1941 року
в моєму селі Карильському, що в Коропському районі на Чернігівщині. Районне
начальство втекло з доблесною Червоною Армією, і карильські рахівники вирішили
роздати людям хліб, щоб він не дістався німцям. Парторг, котрий рихтувався до
втечі, зателефонував на аеродром у Конотоп:

– Врагі народа грабят соціалістічєскоє імущєство!..

Налетіли  радянські
літаки, і на голови мирних мешканців посипалися «рідні» бомби.

На руїни було обернуто церкву, школу, загинуло 79 невинних
людей – головним чином жінки, діти, громадяни похилого віку.

Кілька років тому ветеран КПРС приїздив до села по довідку
про трудовий стаж…

 

I

Землю взяв. У борону запрігся.

Менший син для плуга підроста.

На землі цій батько твій простігся.

А казав, що житиме до ста.

 

Секретар парткому вже сокоче

про геройські подвиги УПА.

Батько жито сіяв неохоче,

поступити мріяв на попа.

 

Бренькав Мина Вовків на гітару

все якісь мелодії чужі,

коли гнали хлопців, як отару,

захищати рідні рубежі.

 

Гостював парторг у вас допізна.

Довгу шию морщив, як удав.

Говорив: «Пазвала іх Атчізна…» –

і на матір скоса поглядав…

 

ІІ

Уночі під звуки канонади

із району вимело чинів.

І з рахівникової поради

хтось в селі комору відчинив.

 

По своє, зароблене, за списком

стали в чергу мирні трударі.

Покрутивсь парторг з червоним писком –

й почорніло небо угорі.

 

Загули з червоними зірками.

Зерносклад і церкву – нанівець.

Діти в школі мертвими руками

затискали ручку й олівець.

 

Пахло димом синє покривало,

кров текла у дівки по косі.

Скільки жертв село тоді ховало –

на фашистів списані усі.

 

Старики, жінки, дитя курносе –

всіх набралось сім десятків аж.

Чув я, що торік партайгеносе

приїжджав по довідку про стаж.

 

Душу так ніхто не вмів виймати

і кричати, що в хвості плетусь.

І на букву «П» була в нас мати,

і на весь народ – рябий татусь…

 

 

ІІІ

Декого війна вам повернула.

Ордени. Медалі. І рукав…

Якщо мила з німцями чкурнула,

другу – поміж курвами шукав.

 

Глянь, яка богиня йде по воду.

Курва чи не курва – розбери.

На війні боровся за свободу,

спробуй цю лошицю побори.

 

Назвичай, кортить старому вітру

ущипнути трішечки кульбаб.

Та спочатку витягне півлітру,

в пазусі заховану у баб.

 

Дивиться прямісінько у вічі,

грає блиск начищених халяв.

Всіх цікавить, чи Матросов двічі

німцям амбразуру затуляв?

 

Скільки німцям – дані у столиці.

А німкеням точно – кілька сот.

З отаким, міркують молодиці,

якби раз послали на осот…

 

Чуб на фронті у бійця не пада,

хоч упало двоє, троє, сім…

В спину кулемет заградотряда

додає хоробрості усім.

 

ІV

Вже не водить замполіт на дзоти,

наче баранів на водопій.

У країні, вільній від мерзоти,

про Чижа Павличкові запій!

 

З того світу безвісти пропалі

не напишуть, Господи, прости.

Є у мене подруга в Непалі,

може із померлими звести.

 

Там ніхто з начальством не дереться

і ніхто не сіє й не оре.

Але звідки їжа в них береться

і сорочку батьку хто пере?

 

V

Внук ладнав до Києва рисунки,

Та про ринок радіо пече.

Свій завод. До вечора з форсунки

піввідра, як треба, натече.

 

Заспіваю серед ночі здуру,

розбуджу здивоване село.

…Не закрив би хлопець амбразуру,

може б, все по-іншому було.

 

           
Карильське, 94.         

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!