Лиш Слова мого не чіпай!

187

 
 
Мирослав Лазарук
 
У Києві, інших містах і селах України ледь не до кінця цього року триватимуть відзначення 80-річчя від дня народження великого письменника, кіносценариста, режисера й актора Миколи Вінграновського. Хтось, як рідне місто Первомайськ, умістив його у місячник, котрий закінчувався саме 7 листопада, а столиця протягом тижня проводила найрізноманітніші ювілейні заходи в музеї історії літератури, Національній спілці письменників України, театрі «Сузір’я», зібравшись на могилі видатного мистця на Байковому цвинтарі. Кінематографісти демонстрували документальну стрічку про Миколу Вінграновського на фестивалі у Києві наприкінці листопада. Повинні вийти ще й книжка про ювіляра і збірник його дитячих творів у львівському видавництві «Апріорі».
Гадаю, такій кількості різноманітних ювілейних заходів позаздрили би навіть загальновизнані літературні класики, ювілеї яких припадали саме на 2016-й. Та справа, либонь, не в заздрощах, а в усвідомленні того, що з відходом будь-якої видатної особи у вищі світи весь тягар за зроблене нею лягає на плечі саме нам, живим і сущим, спроможним не тільки згадувати, а й трактувати, читати, видавати повне академічне зібрання творів, відкривати вулиці, пам’ятники, називати іменами великих цілі міста, де вони народилися, аби увіковічнити пам’ять не для одного чи кількох поколінь. Пригадую, ще 10 років тому, побувавши у Первомайську, виступаючи перед владною верхівкою міста, запропонував перейменувати недолуге Пєрвомайск на місто Вінграновське. Пропозиція була зустрінута схвально. З’явилася публікація на сторінках «Літературної України»… Зрештою, настали часи, коли в нас масово почали перейменовувати совєцькі назви, бо з ними, з’ясувалося, не побудуєш суверенну державу, незалежну від тяжкого тягаря минувшини.
На який вечір не потрапляв, відчував, як невидима сила продовжує поділяти шанувальників генія. То одному професорові не сподобався вечір Вінграновського в Музеї літератури, бо ж він, як і його творчість – не музейні експонати, інші ж відреклися від заходу у письменницькій Спілці. Не міг вкласти у власній голові те, що його творчість вже сама по собі не ділить, а якраз об’єднує людей різних смаків та уподобань. Хіба можна по-різному трактувати справжній шедевр творчості Миколи Степановича?
 
Вночі, середночі, хтось тихо
До мого Слова підійшов
І став дивитися і дихать,
І я відчув: так диха лихо,
Так  ходить лихо – Час прийшов.
Прийшов і став. І вже нікуди
Не заховатись, не втекти,
Не загубитись поміж люди,
Не замінити серце в грудях,
Нікого в світі – Час і ти.
 
Як тонко і глибоко передано відчуття «лиха», коли наскрізь сповиває тебе і не дає ні на мить розслабитися це почуття. За наступними рядками-заспівом проступає широченна картина в дусі самого Тараса Шевченка, що стоїть за тими відчайдушними словами поета – неймовірна позиція-переконання, впевненість у власній правоті:
 
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край –
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє.
Лиш Слова мого не чіпай!
 
Сподіваюся, цей програмний вірш давно став улюбленим для тих, хто закоханий у творчість Вінграновського, тому відійду від деталізації, наголошу тільки на одному. Звідки ж така запечаленість поета, відчуття лиха? Твір був написаний 1986 року. Життя в Миколи Степановича нібито вирівнювалося. За два роки перед цим йому присудили Державну премії України імені Т. Шевченка, хоча мали це зробити ще два десятиліття тому. То й зрозуміло, хто в часи стагнацій і переслідувань «міг дати» державну премію найзатятішому «шістдесятникові». Йому теж, як відомо, чимало перепадало від радянської влади. А проте цих слів ні від кого не заховаєш.
 
І Слово серцем напуває,
І Слово більше не вертає…
Моє ж
живе ще – пожалій!..
Я знаю, ти в своєму плині
Нікому спуску не даєш:
Ані державі, ні дитині,
Ні сивині, ані дружині! –
Безсмертне сієш, смертно жнеш!
 
Безпосередньо всіма ювілейними заходами опікувався Благодійний фонд імені Миколи Вінграновського, очолюваний сином Андрієм. За роки свого існування він справді зробив чимало для увіковічення великого мистця, внесок якого рівнозначний як у розвиток української поезії та прози, так і кіномистецтва, документалістики, виконання блискучої ролі Івана Орлика у стрічці Олександра Довженка. Учасники заходів одностайно називали його європейським і світовим генієм. На початку року фонд допоміг з коштами на видання альманаху «Рось, 16», присвяченого 80-річчю великого поета, котрий презентували на «Вінграновських читаннях» на річці Рось у Яблунівці Білоцерківського району. Опікувалися всіма заходами віце-президент фонду Ксеня Голота і виконавчий директор Зоя Голота. Й хоча ювілей значився з-поміж інших на державному рівні, бо ж була прийнята постанова Верховної Ради, та владою чинилося все, здебільшого, на рівні паперовому.
З-поміж тих, хто повсякчас роздумує і пропагує творчість Миколи Вінграновського, його життєвий  шлях, треба насамперед назвати відомого дитячого поета, земляка Миколи Степановича, друга Анатолія Качана, з яким неодноразово доводилося бувати на малих і великих річках України, композитора з Білої Церкви Анатолія Кульчицького, відомого поета Петра Засенка, дружину Леоніда Талалая, поетесу Раїсу Харитонову, письменника з Білоцерківщини Анатолія Гая, завідувачку бібліотекою №10 з Білої Церкви Ганну Нагорну, де не так давно відкрито кімнату-музей, саме там Вінграновський зустрічався з читачами і подарував чимало своїх книжок для цієї книгозбірні. У Первомайську, під час закриття місячника, мали приємні зустрічі з сестрою поета Гелею Степанівною, племінницею Ольгою, місцевими літераторами, котрі підтримували зв’язки з Миколою Степановичем. Тобто насиченість зустрічей була великою і пізнавальною, особливо у Первомайській середній школі № 17, очолюваній Тетяною Плотніковою. Десятирічка носить ім’я великого поета, де встановлено меморіальну дошку, що тут навчався перед тим, як піти вчитися на актора і режисера. Її закінчував ще один Шевченківський лауреат, художник Андрій Антонюк і поет, прозаїк, драматург і перекладач Віталій Колодій. Хотілося б, звичайно, згадати у ювілейний рік Миколу Степановича і на Буковині, де йому вдалося побувати багато разів. Тут він презентував свої документальні стрічки, проводив творчі вечори й не тільки в Чернівцях, а й Вижниці, Кіцмані… Такі зустрічі для багатьох читачів і шанувальників творчості ще більше наблизили б геній Вінграновського до сердець тих, хто шанував його при житті і не перестає шанувати й по смерті.
Заходів насправді відбувалося чимало. Деякі з них носили суто інформативний характер, такі собі «флешмоби», читання, проте поетична вистава «Губами теплими і оком золотим» за творами Миколи Вінграновського, виконана юними талантами Первомайська, стала окрасою всього дійства, де прозвучали кращі із кращих поетичні рядки великого майстра під вдалу хореографію і музичний супровід.
Ювілейний рік закінчується. Та ще чекають виходу дві книжки, одна з них про давні мандри з письменником малими й великими ріками України «Микола Вінграновський. Степовий Сварог» (видавництво «Фоліо») і справжній подарунок підростаючому поколінню «Вінграновський – дітям» (знаменита серія, що виходить у львівському видавництві «Апріорі»). Адже з часу відходу його у вищі світи саме цей велетенський пласт творчості несправедливо майже був забутий видавцями. То ж як знову актуально звучить відчайдушний заклик  поета до всіх нас і суворої долі: «Лиш Слова мого не чіпай»!

Чернівці – Київ – Первомайськ – Чернівці

№24 (186) 9 грудня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!