“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/liudmyla-tarnashynska-zhaduiuchy-ivana-koshelivtsia/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ДЕЯКІ АКТУАЛЬНІ ТЕЗИ, ЩО УВИРАЗНЮЮТЬ ПОРТРЕТ ЗОКРЕМА Й ЗАСАДИ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ ЗАГАЛОМ
Теза восьма: Йдеться про послідовну підтримку І. Кошелівцем письменників, котрих замовчували, переслідували, забороняли в тодішній тоталітарній Україні – і найперше це були шістдесятники, зокрема шістдесятники-дисиденти. Йому завдячуємо тим, що в літературний контекст епохи були введені твори українських шістдесятників В. Симоненка, І. Світличного та Є. Сверстюка (йдеться, зокрема, про низку закордонних видань цих авторів, названих вище). А чого була варта книжка «Сучасна література в УРСР», що поширювалася в Україні в самвидаві!
Теза дев’ята, котра розкриває й поглиблює тезу восьму. Запропонована І. Кошелівцем періодизація української літератури (або, як він сам це назвав, схема), містить своєрідний темпоральний код, закладений у концепті «сучасний». Саме цим поняттям він поєднав творчість письменників різних поколінь, оскільки в мистецький рух 1960-х рр. органічно вливалися й твори репресованих чи забутих авторів. Введення статусу такої доцільної сучасності було виправданим із огляду на ситуацію хронічного повернення-неповернення творчого спадку попередніх поколінь, оскільки раніше написані твори «через репресивну літературну політику радянських властей ніяк не можуть набути ознак минулого (то нищать їх, то возносять на п’єдестали, то скидають із них і кожного разу – не до кінця») (Наєнко М. «Українське літературознавство: Школи, напрями тенденції». Київ, 1997. С. 283). Однак сутність цього концепту глибша: йдеться не тільки про домінанту вічних (стабільних) критеріїв – художньо-естетичних, морально-етичних, які відкидають актуальність т. зв. «злободенності», «соціального замовлення», а й про те, що твори різночасових письменників «у кожному періоді можуть характеризуватися як справді сучасні – або з погляду історика літератури, або з погляду читача (від якого раніше ті твори приховувались), або, зрештою, з погляду історичного моменту» (Там само. С. 283), про одночасне продуктивне функціонування в єдиному просторі художніх творів, написаних у різний час репрезентантами різних поколінь. Тож таким чином літературний процес зводився в одне цілісне річище художньої творчості, яка набирала ознак повноцінного явища і якій в історії української літератури ХХ ст. надавався статус симультанності.
Теза десята: «питання – хто більший, просто позбавлене сенсу через неоднозначність критеріїв», тому дослідник вважав, що М. Рильський і М. Бажан – «саме той випадок, в якому питання – хто більший, позбавлене глузду, бо великість їх виявляється в різному». З тієї ж віддалі цікавив його й «парадокс Леоніда Кисельова» («Розмови в дорозі до себе». С. 269-283, 288), чи оригінальність поетики В. Дрозда, «покаянні» мотиви у творчості А. Дімарова. І все ж чи не найбільше він цінував О. Довженка, вважаючи, що ніхто «не світився таким яскравим світлом краси і добра, як Довженко», поет стихійно національний, володар «велично світлої» душі. Уже в 1990-ті рр. І. Кошелівець «ставив під наголос» тезу, згідно з якою саме О. Довженко – «найсвітліша постать в українській культурі першої половини, а тепер уже видно, що й усього нашого [йдеться про ХХ ст. – Л.Т.] століття» («Мав щасливу можливість висловлюватися так, як думав»). З цієї позиції «рівновеликості» поціновував М. Хвильового, «найбільш романтичного письменника у всій українській літературі», місце якого в українській літературі він шанував і якого водночас не любив за «безконтрольну грайливість»; І. Сенченка, котрий «з своїм потужним талантом мав усі дані належати до літературної старшини» (його повість «Савка» назвав одним «з шедеврів трудного Сенченкового життя», вважав її написаною чесно і яка, на його переконання, залишиться в літературі («Розмови в дорозі до себе». С. 59, 56, 260, 261); М. Рильського, котрий «законно заслужив славу поета, який у двадцятому столітті зробив найзначущіший вклад у вироблення української літературної мови й усталення її норм», а також «дійшов достоту до меж можливого: у вершинній досконалості клясичної версифікації» («Поклонник шаленіючого сонця» //Сучасність. –1976. – №2). А ще в цьому ж смисловому полі відбувалися й пошуки в українській літературі окремої «лінії Бажана» з надзвичайно тонким прочитанням його поезії, «прочитання» недооціненого таланту Л. Первомайського, поетика якого, за висловом І. Кошелівця, «не влазить у соцреалізм», а оригінальність його прози, яка викликала в нього аналогії з «шуканням втраченого часу Марселя Пруста», кваліфікував як продукт його власного таланту, спроможного на такі «тонко виписані речі…», підкреслюючи при цьому, що в романі «Дикий мед» домінантною є «прустіянська метода шукання втраченого часу» («Розмови в дорозі до себе».С. 269-283). (Цікаву й досить показову для тоталітарного дискурсу колізію, яку можна окреслити іменами: І. Кошелівець – Л. Первомайський, я висвітлювала в окремій статті).
І. Кошелівець, здається, завжди дотримувався думки Б. Паскаля, що кожну книжку треба вміти читати, оскільки ми нічого не зрозуміємо, якщо будемо читати надто швидко або надто повільно. Він читав саме так, щоб бути, загально кажучи, непомітним – бо на відстані – діагностом і прогностиком, без якого годі уявити собі літературний процес. Виступаючи проти подвійних стандартів, він над усе ставив естетичні критерії, попереджав, що соцреалізм не вдасться списати так швидко, як це нам видається, застерігав і від напівправди в поціновуванні літературних явищ, від кон’юнктури тощо. Звідси – теза одинадцята: дзеркалом, у якому відбиваються сильні й слабкі сторони літературної критики, завжди залишається естетика, в площині якої й оперували літературні критики залежно від міри їхньої заангажованості в догми соцреалізму. Сам І. Кошелівець постійно обстоював право письменника бути самим собою, зберігати дарований природою талант від корозії накинутих штампів і схем, пам’ятаючи про те, що т. зв. об’єктивність у літературі є фікцією, а найправдивішим аргументом художності може бути хіба творча індивідуальність: «Випрацьовуючи стереотипи на подобу „партійність і народність”, „позитивний герой”, „правда життя” тощо, критика впадала в той гріх, що, прикладаючи літературний твір до цих і подібних констант, мотивувала свої оцінки посиланнями на ніби найвищий і неспростовний аргумент – об’єктивність. А тим часом об’єктивність у літературі, як і в творчості взагалі – нонсенс. Найвищий критерій у мистецтві індивідуальна неповторність, ні з якою фікцією об’єктивности несполучна» («Літературний процес, або Дещо з віддалі». С. 11). За цим же критерієм «хибної об’єктивності» й «правдивої суб’єктивності» крізь призму естетичну оцінював він і літературно-критичну думку в Україні: «…хоч критика містить у собі й елемент науковості, домінантним є в ній творче, тобто суб’єктивне», тож нам цікаво читати окремі статті виключно тому, що їхні автори «не шукають якогось спільного знаменника об’єктивности, схопити який прагнуть „всі”, а висловлюють своє особисте, індивідуальне, тобто суб’єктивне» (Там само. С. 12). З таких позицій оцінювано, зокрема, літературно-критичну діяльність Є. Сверстюка й творчість інших репрезентантів українського шістдесятництва, які завжди зберігали свою творчу індивідуальність і принциповість.
Теза дванадцята стосується важливості критеріїв: «Годі чогось сподіватися й від критика, що захоплюється модною на його час школою в критиці: уже на вихідній позиції він приміряється в чужий світ і тим відмовляється побачити обсервоване в доти не відомому ракурсі. Критик з покликанням – сам собі школа, якщо йому вистачає уяви, скажемо, вільно перефразовуючи Дідро, – помітити в побаченому всіма те, чого не помітили інші. І ще важливіше: спостережене належно сформулювати…» (Там само. С. 12) – досить толерантна, але принципова позиція людини європейської освіти й широких літературних зацікавлень, не зашореної соцреалістичними стереотипами й не обтяженої підколоніальним минулим, варта уваги й нинішніх критиків.
Теза тринадцята – суттєва риса, властива працям І. Кошелівця: його здатність органічно почуватися в просторі європейської літератури й розглядати доробок українських авторів у широкому контексті інших літератур.
Теза чотирнадцята: право на власну позицію. Здається, до останніх днів йому не могли простити послідовності, принциповості й безкомпромісності – попри те навіть, що він завжди був дуже толерантним навіть із запеклими опонентами, обстоюючи власні думки некрикливо, а спокійно, виважено й коректно. Проте – несхибно. І тут його погляди стосуються різних часових пластів. Зараз, звісно, ні в кого не викликають заперечення колись несприйнятні в тоталітарній Україні слова І. Кошелівця: «… перша й вирішальна умова існування роману – свобода індивіда, вільне суспільство, з перших кроків погноблення якого тоталітаризмом роман умирає. Атмосфера совєтчини для нього смертельна, і все те, що визнане там за зразки літератури соціялістичного реалізму, схоже на роман тільки зовнішнім виглядом, а не внутрішньою істотою» («Роман як жанр» //Сучасність. 1981. №11. С.101). В умовах підрадянського літературознавства це видавалося не тільки «поглядом людини із Заходу», а й замахом на самі основи української літератури. Однак І. Кошелівець твердо тримався раз і назавжди обраного альтернативного курсу: «І в радянській, а зокрема в українській радянській прозі – дуже мало прози. Те, що пишуть усі наші прозаїки (виключу з цього числа двох: Л. Первомайського і з молодших – В. Шевчука), не проза, а документальне засвідчення того, що вони не знають свого жанру. Це стосується й тих, кого зараховують тепер до найбільших мастаків прози, напр., О. Гончара й М. Стельмаха» («Повість Васіля Бикава». //Сучасність. 1966. №6).
З неї випливає теза п’ятнадцята: здатність не уникати дражливих тем. В опозиційному дискурсі І. Кошелівця тема Олеся Гончара привертала особливу увагу своєю дражливістю й сприймалася своєрідним викликом, запереченням, підривом «основ» національної культури, однак час, звісно, вносить свої корективи залежно від переконань і системи художньо-естетичних критеріїв дослідників і розставляє все по своїх місцях. «Антикультівець» за своєю суттю, І. Кошелівець багато чого помічав уперше і першим мав сміливість говорити про це. Пригадується, який спротив викликав виступ І. Кошелівця на другому незалежному з’їзді письменників України і першому, як він назвав, «після встановлення живого контакту між літературами – континентальною й діяспорною», і на якому, власне, й не відбулося сподіваного діалогу. Про це він із прикрістю писав у статті «Можна одверто?», намагаючись пояснити свою принципову позицію, висхідною точкою якої завжди були й залишалися для нього загальноестетичні критерії: «Так, я читаю й Олеся Гончара. І виступаю не проти нього, а проти фальшем підтримуваного культу. Як громадський діяч, він заслуговує на найвищу пошану. Не просто було письменникові, вшанованому від партії найвищими нагородами й титулами, побачивши онуку серед голодуючих на майдані Незалежности, віддати партквиток й авторитет першого на високостях української літератури покласти на вівтар державного відродження України» («Можна одверто?» //Сучасність. 1997. №10. С.117)., виступаючи рівною мірою і проти культу І. Багряного, витвореного, на його переконання, діаспорою й підхопленого в материковій Україні. Йдеться також не про відкидання Багряного як своєрідного письменника, а про витворення нових культів, так само як про надмірне схиляння перед літературою діаспори. У цьому монолозі антикультівця І. Кошелівця про тоталітарну природу культу як атрибуту деспотичних режимів (бо діалогу так і не відбулося! – його вперто не хотіли почути або робили вигляд, нібито не розуміють про що, власне, йдеться) варто таки відтворити його істинні інтонації: «Ми не вважаємо правильним дешевий спосіб – почати хвалити Гончара тільки тому, що тепер його критикують, і вишукувати достоїнства в його романах з тієї самої причини. Це було б образливе для талановитого письменника, яким ми Гончара вважаємо, і слабості його романів не нотуємо на його рахунок, а відносимо на обставини, у яких талант не має змоги здійснитися в творчості» («Про «Собор» Олеся Гончара» // Сучасність. 1968. №8. С. 66-67). Йдеться про драму письменника великого масштабу, той «довженківський синдром», дослідженню якого дослідник приділив стільки уваги, потверджуючи актуалізовану ним здавна аксіому, згідно з якою першою й вирішальною умовою існування роману є свобода індивіда, вільне суспільство (драматичній колізії І. Кошелівець – Олесь Гончар я також присвятила окрему статтю). Визначаючи міру конформізму зранених тоталітаризмом письменників і прагнучи пояснити саму природу цього явища, він ніколи не виступав із осудом, а намагався розібратися в причинах і наслідках, показати всю міру трагізму митця, якому випало жити за деспотичних режимів. В його полі зору завжди був талант, особистість, понівечена, знівельована радянською системою. Однак в оцінці кон’юнктурної літератури він був завжди безкомпромісним, дотримуючись усе тієї ж домінанти естетичних критеріїв.
З-поміж останніх з його уст прозвучала й теза шістнадцята – коли ми до цього самі не дозріли: Україні потрібна не лише високохудожня література, здебільшого елітарна, а й добротна україномовна масова література – на різні смаки, – така, що відіграє неабияку роль й у великих літературах: «Я, наприклад, не згоден з хором обурень проти “анжелік», бо вони відіграють неабияку ролю й у великих літературах, і якби хтось з українських письменників умів написати свою “анжеліку”, я охоче її прочитав би» (з інтерв’ю).
Теза сімнадцята, футорологічна. Досить скептично і не без тривоги спостерігаючи за технічним прогресом, І. Кошелівець висловив іронічну думку, що в «процесі поступової конвергенції сьогодні непримиренні ще світи капіталізму й “реального соціялізму” зійдуться колись в єдиному комп’ютерному комунізмі, до якого не пощастило дожити академікові Глушкову, але його діло довершать інші» («Розмови в дорозі до себе». С. 313). Звісно, можна лише всміхнутися на ці слова, але важливо побачити в них і сучасні смислові віддзеркалення, а також відчути за ними передбачення проблеми світового масштабу, що її несе людству глобалізація, зокрема тотальна технізація. З огляду на те, що літературний процес як такий (у форматі книжки) замінять наступним поколінням електронні засоби інформації, чи не доведеться літературній критиці й літературознавству зазнати в майбутньому відчутних трансформацій?
І остання теза, вісімнадцята, екзистенційна: «Комп’ютери працюють занадто швидко …». Ці рядки, написані з легкою іронією мудреця – як «людини іншої доби» (за його власним формулюванням), із прикінцевих роздумів на сторінках спогадів «Розмови в дорозі до себе», він проектує на плин власного життя, увиразнюючи слова улюбленого Б. Паскаля з його глибинним проникненням у безодню космосу й безмір людської душі: «Я бачу тільки безмежність з усіх боків, в якій я замкнений як атом, як тінь, що триває лише одну мить без вороття. Єдине, що я знаю, – це що мушу скоро вмерти, але я знову-таки не знаю, що таке сама смерть, для мене неуникненна…». Таке своєрідне «паскалівське» обрамлення не тільки названої книжки, а й усього його життя, аристократа з тієї, таки «іншої доби».
Поза тезами – замість резюме. Незважаючи на те, що І. Кошелівець стежив за літературним процесом «дещо з віддалі», сповідуючи толерантну, але принципову позицію людини європейської освіти й широких літературних зацікавлень, не зашореної стереотипами сприйняття літературного процесу й не обтяженої соцреалістичним минулим, він завжди мав певність того, що його буде почуто: цьому сприяли легкий стиль, необтяженість псевдонауковою термінологією, інформативність, асоціативність тощо. А усвідомлення контроверсійності поглядів давало можливість завжди відчувати (уявляти) перед собою опонента: тому його тексти незрідка пересипані фразами-застереженнями на кшталт: «Передбачаю наперед іронічно примруженого опонента…». Голос його зазвичай був сповнений оптимістичних надій, розважливості й доброї застережливості, а відверто полемічний тон окремих його статей, передбачав «присутність» як авторського Я, так і Я-Іншого: те інше Я втілював як його читач-однодумець (якого ще належало переконати, повернути обличчям до правди), так і найчастіше читач-опонент, котрий переважно піддавав критиці написане І. Кошелівцем або ж навіть і відкидав. Його спостереження начебто непомітного – бо на відстані – діагноста й прогностика спонукали прислуховуватися до його негучного, але безкомпромісного й дуже послідовного «літературного голосу», бачити самих себе очима людини високої європейської культури, людини, котра жила в іншій системі, мала щасливу можливість вільно висловлювати власні думки й щиро бажала нам того ж самого. Голос його, сповнений оптимістичних надій, розважливості й доброї застережливості, почутий українським суспільством на початку 1960-х рр., а згодом – із новими акцентами – на початку 1990-х, безперечно, варто почути й нинішнім молодим письменникам і літературним критикам, перед якими стоять нові естетичні виклики й випробування пера, коли мусимо оцінювати пройдений шлях, єднаючи розірвані ниті літературного процесу. Адже чи не весь спадок проблем, на які толерантно вказував дослідник із Мюнхена, перейшов із нами рубіж тисячоліть і, очевидно, становитиме ще хліб насущний для наступних поколінь літературознавців.
«Я – раціоналіст і скептик», – зізнавався Іван Максимович, схиляючись перед людьми сугестивної образності, оскільки усвідомлював: «Силою емоційного впливу раціо завжди пасує перед образом» («Окремий Євген Сверстюк» // Сверстюк Євген. На святі надій. С. 19). Проте він володів власною таємницею емоційного впливу на аудиторію саме через домінанту racio, в яку завжди був закладений потужної сили тверезий аргумент і завжди пережите, усвідомлене переконання. І насамкінець знову згадуються слова Б. Паскаля: «Найбільший привілей, даний людині згори, – бути причиною добрих перемін у чиємусь житті». Цей неспростовний привілей І. Кошелівця я відчула на власній долі: наша зустріч у 1992 р. виявилася визначальною для мого творчого шляху.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.