Людмила Тарнашинська. «Євангеліє від Шевчука»

“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025

ПАМ’ЯТІ ПИСЬМЕННИКА

Репрезентуючи своєрідні зразки синтезу засобів художнього мислення, письменник дедалі більше розпросторює духовний простір сучасної людини, все щільніше заповнюючи його характерами, колізіями, побутовими реаліями тощо, центральним у якому залишається Шевчукова ідея дому як духовного осердя людини. Будь-які роздуми про апологетику дому у творчості В. Шевчука повертають нас в минуле, явлене романом-преамбулою «Дім на горі», що викликає уявлення про усталений уже топос людського самовизначення з його потужною енергетикою роду/родоводу, «запатентованого» цим письменником в історії української літератури в другій половині ХХ ст. Кидаючи потужний відсвіт на всю подальшу творчість письменника, «Дім на горі» залишається метафорою багатозначності топосу «дім» – передусім як «обителі духу» (В. Шевчук). Однак «пізній» В. Шевчук, захоплений можливістю побачити будинок «як живу істоту», антропологізує архетип дому, наділяючи його людськими властивостями. Роман «Привид мертвого дому» також розгортає метафору дому, яка, однак, несе інше смислове навантаження. Зі сторінок цього роману тема людської оселі постає в новій для письменника іпостасі – «мертвого дому»): дім сфокусовує в собі минуле й теперішнє, проектуючись на майбутнє як можливість (чи неможливість) самореалізації людини. При цьому сам дім набуває різних статусних інваріантів: дім як прихисток (притулок), дім як фортеця (захист від навколишнього, зчаста непривітного світу), дім як власний «острівець щастя» (або його антиподів), дім як «вежа приватності», дім як своєрідна «лабораторія» міжлюдських стосунків, зрештою, дім як «рай» або пекло», як храм чи «земля обітована», відвойована у ворожого простору. Але завжди – як осердя, носій «автентичної подоби людини» і водночас як «внутрішній диктат» і «рушій» її вчинків (Р. Мовчан).

Світоглядна еволюція письменника проходить по лінії людської душі через опозицію людина/середовище: якщо «ранній» Шевчук зчаста шукав причини внутрішньої людської драми у дисгармонії світу, показуючи, що навколишній деспотичний світ не дає людині можливості бути гармонійною істотою, то «пізній» Шевчук закликає читача пильніше вдивитися в себе самого, вслухатися у свій внутрішній голос і відшукати те, що заважає тобі самому перебувати в гармонії з іншими.

Поетика будня, що її активно апробує письменник, принесла з собою й реабілітувала (після репресивних інтенцій тоталітаризму) таку лакуну свідомісного відчуття, як приватність людського життя, окреслену активним Я територію самодостатності індивідуума. На цій „території” прирощується людський дух, набирають сенсу такі, здавалося б, незначні, навіть другорядні речі, як поглиблена рефлективність. Обстоюване письменником право людини на власну приватність постає як виокремлення з натовпу, безликої маси, як утвердження права людини на свою „територію філософування”, хай навіть на рівні профанного, а не сакрального. У цьому просторі приватного особливо помітний «Роман юрби. Хроніка «безперспективної» вулиці (1972–1991)», який письменник вважає найбільшою справою свого життя. Побудований за принципом своєрідної саги, події якої локалізовані в просторі однієї вулиці (в даному випадку напрошується означення, цілком нове для української літератури, – вуличної саги), де все пов’язано між собою видимими й невидимими нитями, все взаємозалежне й взаємоопромінене емоціями, різними енергетиками чужих душ, чужих думок і чужих учинків, які найповніше відлунюють саме в просторі околиці, цей роман із його концептуальною назвою несе потужне смислове навантаження. Згадаймо: у своєму автобіографічному творі «На березі часу», в тій його частині, яка має назву «Мій Київ. Входини», письменник, зокрема, зазначав, що велика література твориться не для багатьох і, відповідно, ним порушується проблема: юрба – індивідуальність, яка здавна його хвилювала; водночас він декларує любов до «сірої істоти» з цієї юрби, тобто шукання у ній «хорошого і красивого». Саме соціоантропологічне окреслення хронотопу «юрба» (слово, що в українській літературній мові веде свій «родовід» ще від «Енеїди» П. Котляревського, а самого В. Шевчука вразило тією суґестивною силою, що її вклала в нього Леся Українка при аналізі творів В. Стефаника) вказує на співіснування в одному просторі багатьох Я. Власне, воно й окреслює простір велелюдності, в якому можна розгледіти різні обличчя, жести, почути різні голоси… Юрба у В. Шевчука – не натовп, який сприймає реальність на рівні масової свідомості, інфікованої вождизмом і фанатизмом, а швидше – юрма: як багатолюддя, багатоголосся (поліфонія як головна передумова будь-якого роману), де попри гамір, шум і монотонність життя все ж вирізняється окремий індивідуальний голос, який репрезентує хай і буденну, а все ж власну, окремішню свідомість, здатну бодай якоюсь мірою до рефлексій, спроби критичного мислення.

Фактично проза В. Шевчука вибудовує соціовекторний ланцюжок антропологічних топосів обсервованого письменником повсякдення: сім’я/родина – оселя/ дім – вулиця/юрба – околиця/передмістя/ місто, ключовим словом у якому є «дім». Дім, вулиця, околиця – як найяскравіші складові соціуму, його найточніше віддзеркалення, бо тільки в тісних міжлюдських стосунках людини проявляє себе повною мірою, наближається до себе істинної. А вже цей концепт дому відмикається ключем екзистенційного Я самої людини. Територіальна «вузькість», геометричне обмеження в «Романі юрби…» компенсується широкими часовими рамками (1972 – 1991), що охоплюють долі мешканців нібито безперспективної вулиці, великою кількістю персонажів, кожен з-поміж яких – за всієї нібито їх однорідності й подібності (бо повсякдення має здатність уніфікувати, стирати розрізнення між людьми, стилем їх поведінки тощо) – то цілий окремий світ, в якому діє неписаний закон: «Щоб розуміти людину, треба її прийняти такою, якою є» (це стверджує  письменник устами героя оповідки «Сонце в тумані» («Роман юрби…»).

«Роман юрби» – це наш український варіант бальзаківської прози. Роман багатоплановий, багатоаспектний, стереоскопічний, у просторі якого зійшлося сотні людей, зрештою, як і попередні прозові «складні конструкції» пізнього В. Шевчука, ще раз потвердив унікальну здатність письменника зусібіч «відчитувати» наше повсякдення, яке насправді є для митця невичерпним: саме це й допомагає йому творити художню «житомирську галактику», сконцентровану на локальній території, але безмежно розширену за рахунок героїв, що її «населяють», – різнопроблемних, різнохарактерних. Саме у цій, наближеній за часом подій до нашого сучасника прозі, найчіткіше і найскрупульозніше простежується митцем опозиція людина/суспільство, художньо досліджена на матеріалі епохи тоталітаризму.

Тут уповні розкрився хист В. Шевчука як синтезатора традиційних художніх набутків зі стильовими пошуками прозаїків європейської школи, як-то засад французьких екзистенціалістів, голдінівської манери письма в стилі англійських притч, засвоєння ним фолкнерівських прийомів творення власної «художньої галактики», тяжіння до «магічного реалізму», химерної прози, що визначає часово-просторові структури латиноамериканського роману тощо. Реальність слугує письменникові лише тим ґрунтом, на якому вибудовується «друга дійсність» – витвір його системи художнього бачення світу й водночас творчої уяви, фантазії (яку сам називає естетичним надсвітом).

Попри всі дискусійні моменти щодо правомірності існування «житомирської школи», роль очільника якої по праву відводиться корифеєві В. Шевчуку як «предтечі постмодернізму» (адже культивована ним рафінована гра зі словом, цитатою, першоджерелом, зрештою, жанром, належить царині поетики Постмодерну), важко заперечити вплив цього письменника на покоління українських прозаїків 1980-1990 рр. і в плані поведінково-екзистенційному, і в плані художньо-естетичному: йому неможливо закинути конформізм, улягання приписам соцреалізму в найжорстокіші тоталітарні роки, а вагомі здобутки в царині художньо-образної, жанрово-стильової системи з неповторним ідіостилем, безперечно, виводить багатогранну прозу цього письменника, а в його особі й усього українського красного письменства, на світові обшири.

Тож досліджувати «нову реальність» В. Шевчука, а на її основі – вибудувану ним засобами творення універсальної картини світу «художню галактику», розділяючи прозу на історичну та сучасну, вкрай складно: подібне дослідження можна проводити лише у всіх взаємозв’язках створених ним текстів і підтекстів, оскільки одне органічно виростає з іншого, становлячи єдиний світоглядний масив, що віддзеркалює Шевчукову концепцію бачення світу й людини в ньому. Тим більше, що всі твори письменника пов’язуються в одне ціле наскрізним світоглядним концептом культури епохи Бароко – уявленням про універсальну картину світу (письменник присвятив цій темі окреме дослідження). Воно базується на принципі висхідної лінії, коли ціле твориться через часткове.

Оскільки мені пощастило досить багато писати про В. Шевчука, настав час, очевидно, дещо з написаного ревізувати. Перша й основна позиція стосується, сказати б, психоаналітичної ролі творчості письменника. Раніше я обстоювала думку, що В.Шевчук швидше має покликання не до ролі Кассандри, а до ролі своєрідного Фройда, оскільки розібратися в деформованій суспільній свідомості чи психології пересічної людини йому важливіше, ніж виносити вироки чи писати про успішного героя нашого часу. Але ж і Кассандри теж! Адже письменник не тільки займається «людинознавством», він ще й застерігає. Йдеться насамперед про той потужний антиімперський викривальний струмінь, яким пронизана переважна більшість його творів. І це розуміння з особливою гостротою приходить саме нині, коли Російська імперія, символічно уособлена Шевчуком в образі Дракона, як до часу приснула чума, намагається постати з попелу й відродитися у найогидніших своїх формах і форматах. Це застереження щодо вічної імперської загрози особливо корелює теж із надзвичайно актуалізованим у наші дні застереженням щодо синдрому Юди, котрий так яскраво засвітився в сучасному українському суспільстві. Тож і роман «В пащу Дракона», і повість «Син Юди» прочитуються нині по-особливому, через цілу систему застережень і сигналів, що їх письменник посилає нам зі сторінок своїх творів. Так тема «письменник і суспільство» повертається нині іншим боком, сфокусовуючи фактично всі напрацювання В. Шевчука й розбиваючи своєю конкретикою його ж тезу про власну аполітичність.

Уміння упродовж десятиліть утримувати увагу до себе – це неабияке уміння, тобто той високий рівень майстерності письменника, яку не втомлюються досліджувати літературознавці. Останнім часом це провокація жанром інтелектуального детективу, постмодерною символікою, а ще – якраз та неприхована іронія й самоіронія, яка колоритно забарвлює царину самокоментарів у художньому творі. Прийом, що його застосовує далеко не кожен письменник. Звісно, це не ноу-хау В. Шевчука, але також і ноу-хау, воно розширює межі, роль і стилістичну специфіку наратора й провокує дослідників на нові аспекти обсервації творчої манери митця. Фактично це приховано/неприхована полеміка з літературною критикою, до якої, як, власне, й до академічного літературознавства, В. Шевчук ставиться досить скептично, хоча й не ігнорує цілковито. Підриваючи зсередини роль «зовнішньої інтерпретації», «граючи» в самодостатність, письменник парадоксальним чином множить кількість тих самих зовнішніх інтерпретаторів, котрі досліджують його творчість різноаспектно – їм, як інтерпретаторам, так і аспектам досліджень, несть числа, а проте вони не охоплюють і не вичерпують усього огрому й усієї своєрідності творчості В.Шевчука.

«Пізній» В. Шевчук фактично одягнув тогу великого мудреця, котрий іронічно споглядає, осмислює й коментує (у формах художньо-естетичних) світ, хоча він, цей світ, у своїй суєтності й захланності не помічає цього, йдучи чи то до свого кінця, чи то до новонародження, що, зрештою, є тим самим. Але ця обставина не впливає на великого мудреця: збагачений великою долею іронії й самоіронії, внутрішньо він перебуває в органічній гармонії, зрівноваживши свою творчу місію (призначення) з самооцінкою, зазвичай досить самокритичною. Тихо й несуєтно (характерна ознака Шевчукового життєвого стилю), уникаючи зваб цивілізації (як-от комп’ютера, писання на якому вважає «мертвим»), робить він свою справу, розгортаючи «сувої мойр», розплутуючи «кросворди», викриваючи «привидів мертвого дому», виводячи нас із «лабіринтів», вслухаючись у «темну музику сосон». Відриваючи від себе й посилаючи у світ мало не щотри листки щороку за вікно своєї «башти зі слонової кістки» (це я кажу теж іронічно, бо насправді квартира великого письменника справляє незабутнє враження якраз своєю простотою й неймовірною тіснотою), письменник вражає своєю працездатністю: його творчий доробок налічує на сьогодні 18 романів, 32 повісті, близько 150 оповідань – це не рахуючи десятків томів історико-літературних досліджень, перекладів, упорядкувань (підкреслюю: на сьогодні, бо вже завтра ці цифри ймовірно зміняться).

Цілком очевидно, що патріарх української літератури Валерій Шевчук зжився з істиною мудрого життя як життя «правильного й праведного», інтегрувавши її з філософської культури античності, зокрема практики стоїків, у свою щоденну філософію, яку він, до слова, віддавна вибудовував сам, модифікуючи надбання світової філософської думки. У даному випадку йдеться про давню ідею, згідно з якою життя – це гра, а люди в ній – актори, що розігрують на кону буття події життя власного. Одне суттєве уточнення: це надто серйозна гра, котра потребує мужності жити, часто жити «усупереч», а у варіанті В. Шевчука, попри всі іронічні/самоіронічні дискурси й піддискурси, ця мудрість полягає ще й у мудрості, котра й освячує всі ті моменти «усупереч». Інакше як примирити нібито непримиренне – свої ідеали-сподівання й романтичні уявлення (а вони таки присутні у свідомості письменника-патріарха) – із тим, що існує самочинно довкола – поза цими ідеалами, у жорстокій реальності.

Парадоксально, але таким чином і формується «культура себе» (М. Фуко), тобто культура, в якій поглиблені й переоцінені зв’язки зі світом і – особливо – внутрішні зв’язки з самим собою. Ось тут і приходить на допомогу рятівна іронія, з якою В. Шевчук заприязнився давно, а потім, у пізнішій своїй творчості, й «породичався»: прикладом цього є хоча б «свіженька» трилогія «Фрагменти із сувою мойр» (2014), яку автор назвав клаптиковим романом, що його можна номінувати романом-центоном, змонтованим із власних прозових форм у велику прозову конструкцію. Звісно, така культивована «культура себе» корелює з поняттям «маски» й «турботи про себе» (за Ґ. Гайдеґґером) як культивованій самоіронії – і це відображено в тій широкоформатній мемуаристиці, в дискурс якої В. Шевчук зрештою наважився включити навіть поезію, раніше недоступну сторонньому оку. Ця відкритість і монологічність автобіографічної сповіді, звісно ж, лягає в концепцію творення міфу власного імені, про який вже доводилося писати. Але хто сказав, що це, зрештою, погано?

Чи свідчить усе вище мовлене, що патріарх української літератури час від часу втомлюється проголошувати істини й ховається в мушлю самоіронії, за маску іронії? І так, і ні, бо насправді В. Шевчук ніколи й не проголошує істин, він досліджує шляхи до них, часто звивисті й карколомні, самі ж істини інтерпретує, розгортаючи свої інтерпретації до доль конкретних людей, і здається, що той «сувій мойр» не має кінця, оскільки в конкретних долях завжди віддзеркалено істини універсальні, загальнолюдські. По-перше, іронія в нього присутня, так би мовити, не тільки як «вироблена» суспензія, а в природній своїй іпостасі, а по-друге, В. Шевчук упродовж цілого життя залишається надзвичайно цілісною людиною, і ті маски, які він час від часу оновлює, не взяті напрокат, вони органічні, злиті з його сутністю, вони убезпечують від розчинення в побуті, суєті, марнославстві й розчаруваннях.

Усвідомлюючи своє незаперечне місце в історії української літератури, В. Шевчук наголошує на тому, що ми повинні бути людьми своєї української культури – їй він безоглядно присвятив своє подиву гідне подвижницьке життя письменника за покликанням і за переконанням.

P.S. Відійшов у Вічність Письменник світового рівня, яким могла би пишатися будь-яка національна література світу. Письменник Нобеліанського рівня. Людина високого громадянського служіння, віддана Слову й розквіту національної літератури. Великий інтелектуал та енциклопедист, нонконформіст, великий книжник… За духом своїм – послідовний сковородинівець.

Сам Валерій Шевчук так тлумачив свою письменницьку пози­цiю: «Я належу, здається, до того рiдкiсного в українськiй лiтературi типу письменникiв, для яких головним у творi є його естетичний, мистецький рiвень… Мистецтво й полiтика, хоч як часто переплi­таються, перебувають насправдi одне до одного в антагонiзмi. Там, де до мистецтва домiшується полiтика, починається його поступовий занепад (те, що ми бачимо на прикладi творiв т.зв. соц­реалiзму – Л.Т.)… Справжнє мистецтво завжди мусить витримувати щодо полiтики певну дистанцiю…»; «Г. Сковорода навчив задовольнятися тим, що дано, й «копати криницю в собi самому», тобто науцi святої самоти, С. Величко навчив «безумству (як вважає письменник, також святому) творчої працi, коли працюєш без розрахунку на славу й винагороду, І. Франко, третiй його учитель, навчив працювати «бiля найрiзноманiтнiших пластiв нашої лiтератури i рiвняти свою працю до свiтових стандартiв, узгоджувати її зi свiтовим лi­те­ра­тур­ним процесом»; «Естетична програма мого творчого поколiння була i лишається простою: увага до пересiчної людини, до людини серед людей, людини серед тижня – саме тiєї, котра живе побiч тебе, – так сформулював письменник свою творчу позицію, виголошуючи промову при врученнi йому Шевченкiвської премії за роман «Три листки за вікном». – Навiть у своїх iсторичних творах я завжди прагнув до зображення саме такого героя, бо вважав i вважаю, що це один iз достойних способiв повернути лiтературi її високе, гуманiстичне, загальнолюдське призначення. Вважав i вважаю: тiльки любов’ю до малого, часом упослiдженого, але добротворного брата свого можна вимiряти сенс своєї працi…». Результативність своєї праці сприймав як найвищу духовну насолоду: «…найбільша мені утіха – якесь відкриття. Праця тоді солодка, коли нею захоплений, а я не роблю нічого без захоплення, при тому – до глибини душі. Все інше приходить саме. Коли ж щось зробиш достойне, від чого дістаєш душевну сатисфакцію, – оце і є справжня винагорода. Користуюся приписом: «бери вершину, матимеш середину», отож середину я, на мій погляд, і маю – це мене цілком задовольняє».

Письменник вибудовував свою творчiсть на двох пiдвалинах: нацiональнiй традицiї та набутках захiдноевропейської модерної лiтератури. Тобто, в особi цього митця реалiзовано умову, на яку вказував Дмитро Антонович стосовно загалом культури:

«…здiб­­­нiсть сприйнятий культурний матерiал пристосувати до свого вжитку i в той спосiб дати йому своє власне оригiнальне, нацiо–нальне забарвлення i в той спосiб свiтовий культурний чинник обернути у чинник нацiо­нальної культури». І хоча художній хист Вал. Шевчука живиться насамперед соками рідної землі та реаліями довколишнього буття, із

В. Фолкнером, письменником передусім раціональних узагальнень, його ріднить певна подібність як за філософсько-аналітичним насиченням тексту, шляхами розв’язання комплексу морально-етичних проблем, так і за композиційними прийомами організації матеріалу, архітектонікою твору і, відповідно, за стилістичною манерою письма, зокрема, образно-пластичними засобами творення паралельної мистецької дійсності. Твори Вал. Шевчука перекладено більш як двадцятьма мовами світу. І ця тема перекладацтва була особливо важливою й актуальною, адже без належного рівня перекладів нам ще довго не бачити свого Нобеля, що й потвердила творча доля Вал. Шевчука. Принагідно скажу, що питання висунення Шевчука на Нобелівську премію було актуалізовано ще 1997 р. в Українському Вільному Університеті (Мюнхен) за часів ректорства Леоніда Рудницького. Однак ці, мабуть, заскромні зусилля не мали успіху. Сам Валерій Олександрович, пригадую, так прокоментував цю тему (до речі, та наша розмова відбулася в його рідному Житомирі під час конференції про його творчість): «Облиште, нічого з того не буде». І мотивував це нездатністю молодої незалежної держави бути почутою у світі. Минули роки, а тема так само залишається актуальною…

Але ми знаємо рівень таланту й огром зробленого цим великим Письменником. Вічна Йому пам’ять! До його творчого джерела будуть приходити нові покоління українських читачів і дослідників – воно невичерпне. Співчуття рідним і близьким Валерія Олександровича, його поціновувачам і шанувальникам від Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.