Час має особливу здатність складатися іноді в дати, які більшою чи меншою мірою можуть ставити на шальки терезів якісь нібито неспівставні події… Але з «календаря пам’яті» їх не викинеш, та й чи потрібно?.. Адже повернення до трагічних уроків історії має питомий потенціал опору новим випробуванням.
Здається, зовсім недавно, ще навесні 2021 року, ми мали цілком слушні підстави відзначати умовну дату – шістдесятиліття від того моменту, як на українських теренах гучно заявило про себе покоління молодих викличних поетів і прозаїків, котрих ми звемо шістдесятниками (йдеться про масовий «забіг» у літературу молодих неофітів зі шпальт «Літературної України», тоді ще вона мала назву «Літературна газета», яку перейменував Павло Загребельний, щойно ставши головним редактором). По факту, роль тригера, котрий «підштовхнув» рух шістдесятництва, відіграла така неординарна подія, як розвінчання культу особи Сталіна. Так, доповідь першого секретаря Президії ЦК КПРС М. С. Хрущова на закритому засіданні XX з’їзду КПРС 25 лютого 1956 р. «Про культ особи та його наслідки», у якій було засуджено не тільки культ особи Сталіна, а й масовий терор і злочини другої половини 1930-х-початку 1950-х рр., провина за які була покладена на Сталіна, а також розглянута проблема реабілітації репресованих партійних і військових діячів, поклала початок нетривалій т. зв. «хрущовській відлизі». Однак ця подія «впала» на благодатний ґрунт: у літературі й мистецтві на той час уже склалися цілком реальні передумови модернізації художнього мислення в молодих літераторів і розмивання доти єдино можливого методу соцреалізму, це поєднувалося з пориванням молодої української інтелігенції до свободи й демократизації суспільства.
А далі маємо ще одну «вікопомну дату»: вже незабаром після потужного «вибуху» молодих талантів, 17 грудня 1962 р. (а потім і 8 січня 1963 р.) відбулися пам’ятні зустрічі у Москві того ж Генсека КПРС М. С. Хрущова з молодою «зухвалою» інтелігенцією, де прозвучали його брутальні звинувачення в «формалізмі», «абстракціонізмі», «заграванні із Заходом» та ін. Це стало сигналом і поштовхом до згортання «хрущовської відлиги» і поверненням до ідеологічних постулатів, обмежень, цензури і заборон, а відтак репресій і такого явища, як дисидентство. Точкою «духовного хрещення» у просторі вибору, як і точкою неповернення, був для шістдесятників 1963 рік, коли довелося вибирати між офіційною позицією/конформізмом і позицією індивідуально відповідальною/нонконформізмом).
Попри утиски творча молодь, запалена жадобою оновлення суспільства, вже не могла мовчати. «Я не можу мовчати.//Прощай, мовчання!// Говоріть, мої очі!//І серце моє, говори!» – пристрасно заявив Василь Симоненко, перекладаючи на мову поезії прагнення репрезентантів свого покоління. А Микола Вінграновський публічно потвердив свою позицію на нараді представників творчих спілок з партійним та комсомольським активом, що відбувалася у Верховній Раді під головуванням першого секретаря Компартії України М. Підгорного (1963). Зійшовши, ніби на ешафот, на трибуну високого зібрання, юнак гордо й незалежно, не схиляючи голови перед своїми хулителями, могутнім голосом читав гранично відверту синівську сповідь у любові до народу: «Нi! Цей народ iз кровi i землі//Я не вiддам нiкому i нiзащо!//Вiн мiй, вiн я, вiн – свiт в моїм чолi,//Тому життя його i ймення не пропащi.//Ви чуєте? Це мiй народ – як сiль,//Як хрест i плоть мого життя i вiку,//I тому доля моя, щастя моє, біль//Йому належать звiку i довiку.//У битвi доль, полiтик i систем//Мої набої – у його гарматах.//Я не слуга його, я – син його на чатах,//Я – син зорi його, що з Кобзаря росте». У залi були присутнi П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, А. Малишко, окремою групою – Ю. Збанацький, В. Козаченко, Л. Дмитерко, М. Шеремет – усi з затамованим очiкуванням, як буде далi розгортатися засудження (а точнiше, цькування) «штукарiв, деструктивiстiв, авангардистiв», як тодi нарекли в офiцiйних колах неофiтiв-шiстдесятникiв пiсля їхнiх трiумфальних публiкацiй в «Лiтературнiй газетi» та низки лiтературних вечорiв i зустрiчей iз читачами, i над якими вже згустилася гроза – перед тим був виклик на засiдання спiлчанського парткому й iншi «виховнi» заходи. Попереджений про виступ на «високiй» нарадi, Микола Вiнграновський до її початку обговорив його змiст iз I. Драчем та I. Дзюбою. Однак, вийшовши на трибуну пiсля хвилi iнспiрованого у залi обурення т. зв. «молодим поколiнням», дiстав iз кишенi аркуш iз написаним того дня на свiтаннi вiршем i почав читати своїм розкотистим голосом цитованi вище строфи. У залi запала тиша – завмерли й прихильники поета, i його хулителi, враженi тiєю потужною енергетикою, що струменiла у зал iз цих рiзьблених рядкiв: «Я – син його по кровi, i кiстках,//I по могилах, i по iдеалах.//Не вам з оскiпленими душами в забралах//Його звеличувать в фальшивих голосах.//Я – формалiст? Я наплював на змiст?//Вiдповiдаю вам не фiгурально –//Якщо народ мiй числиться формально,//Тодi я справдi дiйсний формалiст!//Та де вже дiнешся, раз мир заколосив//Пустоколоссям вашим в сивi ночi,//Жаль одного, що в летi до краси//Народу нiколи i плюнуть вам у очi!//Нi! Мiй народ не дим, не горевiз,//I я не дам його по брехнях i по кривдах,//Я не пiр’їна в гордих його крилах,//Я – гнiвний меч його, що вiд Днiпра до звiзд!» («Нi! Цей народ iз кровi i землi»). Як згадував пізніше поет, тоді ж нібито з волі «трудящих» повз батьківську хату проводили сотні школярів, які по команді скандували хором: «Ганьба формалісту і відщепенцю» – аби зганьбити поета в очах його батьків та односельців.
Того ж 1963 р. прозвучало й пронизливо гірке слово Василя Стуса: Сто років мучених надій,//і сподівань, і вір, і крові//синів, що за любов тавровані,//сто серць, як сто палахкотінь.//Та виростають з личаків,// із шаровар, з курної хати,//раби зростають до синів//своєї України-матері.//Ти вже не згинеш, ти двожилава,//земля, рабована віками,//і не скарать тебе душителям//сибірами і соловками.//». Особливий резонанс як в Україні, так і за кордоном викликав щоденник передчасно померлого у грудні 1963 р. у 28-річному віці Василя Симоненка, який, проте, встиг на повен голос заявити свою синівську любов до України: «Україно! Ти для мене – диво!//І нехай пливе за роком рік,//Буду, мамо горда і вродлива,// З тебе чудуватися повік.//Ради тебе перли в душі сію,//Ради тебе мислю і творю.». Поет наче вiдчув у своїх жилах кров усiх попереднiх поколiнь, яким не дали права сказати, виспiвати i якi начебто переклали на нього цю неуникну й многотрудну мiсiю. Слово його було мовлене не тiльки вiд власного iменi, тому воно сконденсувало в собi потужну енергiю любовi й ненависті, яка апелювала до сердець українців. Тому його трагiчна смерть була закономiрнiстю радянської системи, яка, побавившись трохи в демократiю, злякалася вiльнодумства молодої генерацiї i всiляко – аж до фiзичного знищення – змушувала її замовчати. Коли – застосуванням пожежних машин i водометiв, як це було пiд час мирного зiбрання київської молодi бiля пам’ятника Шевченку на знак сотих роковин прибуття праху Кобзаря з Петербурга в Україну для перепоховання його на Чернечiй горi; чи сокирою, якою було пiдступно вбито А. Горську; цензорським пером, що безжально шматувало кров’ю писанi твори; чи залякуваннями й арештами, всiлякими iнсинуацiями. А коли й жорстоким побиттям, як це фатально сталося з Василем Симоненком, пiсля чого його життя урвалося на найвищій ноті любові до України: «Одійдіте, недруги лукаві!//Друзі, зачекайте на путі!//Маю я святе синівське право//З матір’ю побуть на самоті»…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І в кожному випадку – цілком інша історія, а сукупно – ціле віяло історій доль мужніх нескорених творчих людей в конкретних іменах.
Див.: Людмила Тарнашинська. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)//Вид. друге, доп. К.: Смолоскип, 2019. 592 с.
Чільне фото: ілюстрація картини Опанаса Заливахи