Людмила Осока. «Шість зустрічей»

ПАМ’ЯТІ ПОЕТА ВАСИЛЯ ЛУКИЧА ЮХИМОВИЧА

 

…Пам’ятаю той  день 1970 року, коли я йшла із інституту інформації, що був тоді на вулиці Лайоша Гавро, десь в районі метро «Більшовик».  Раптом праворуч – елегантний невеличкий будиночок. «Залишки царської забудови, напевне», подумала… При вході вивіска –  «Журнал Україна».  Зайшла, спитала чергового, де відділ поезії.  Постукала, ввійшла.  В кімнаті сиділо за столами двоє чоловіків і одна жінка, сміялися… А біля дверей стояв чоловік  і щось  їм розповідав. Я помітила, що у нього були веселі блакитні очі.«Ви до кого?», питає. «Ось вірші принесла». Посерйознішав. «Покажіть», взяв мої листочки. Читав дуже уважно, зосереджено. А потім ніби сам до себе тоді сказав: «Ти диви – всякий матюк і смітюк пише російською, а тут – Людмила Кожуріна і така гарна українська лірика! Було би добре, якби ви придумали собі псевдонім». Щось написав на моєму листочку, віддав одному з чоловіків, сказавши коротко: «В друк». «Скажіть мені, будь ласка, хоч, хто ви є, кому я віддала свої скарби?» –  пожартувала я. Він простягнув руку – «Василь Юхимович. Через два тижні шукайте в кіосках». «Дякую. Шукати не треба, батьки виписують». Згодом  подивилася склад редакції журналу, ого, це ж був сам головний редактор!  Мої вірші були надруковані в журналі під рубрикою «Первоцвіт» № 12, 1970 р.

 

…Друга зустріч із Василем Юхимовичем відбулася через три роки  біля виходу з метро «Більшовик». Була я тоді вагітна, їхала до батькової сестри, побачивши його, засоромилася, відвернулася, ніби не помітила, та він сам до мене підійшов, привітався, спитав, чого ж я більше до них не приношу віршів, чому не прийшла по гонорар? Чи, може, є у мене щось із собою? Я відповіла, що є два  вірші, ось у новому зошиті. Він попросив подивитися, спитав, чи не можна йому їх забрати?..

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Я вирвала із зошита ті два листочки, сказала, що у мене тепер інше прізвище – Осока…

«Гарне прізвище для поета, хоча більше підходить для сатирика, а не для лірика, та все-таки десь відповідає вашій суті»… Вірші були надруковані в журналі «Україна» № 19, 1973 р.

 

…Третя моя зустріч із ним відбулася через двадцять років  у СП в січні 1994 року на вечорі моєї поезії, що провадила ліга «Матері і сестри – воїнам України», якою керує н.а. Галина Яблонська. Після закінчення Василь Лукич підійшов,  привітав мене, спитав, чому мене ніде не видно і не чути? Я йому розказала про анонімку, яку на мене написали мої тодішні співробітники ще в 1972 році «заради хохми, бо – дуже горда, що я ніби-то вела пропаганду буржуазного націоналізму. Про це я дізналася ще  в 1978 році, коли помирала колишня співробітниця, одна із авторів, призналася мені, попросила  простить її…

Ще тоді, в 1970 році, повернулася на роботу, переповнена почуттів. Була саме обідня перерва. Розповіла керівникові відділу, як залишила вірші для друку і як мене сприйняли в редакції. Раптом відчула, що у мене пішов по спині холод… Повертаюся, а позаду стоїть Володимир Борисович, керівник нашого літгуртка. Як він міг так ввійти, що ніхто не почув? Питає: «А де ви були, в якій редакції?». Він  мені якось приділяв, здавалося, більше уваги, ніж іншим поетам.  Я раптом пригадала слова тітки Марусі: «Ніколи нікому не кажи, що ти пишеш вірші, поетів переслідують. Є такі спеціальні люди – освідомітєлі, ніби добрі, ласкаві, все розпитують… А потім ідуть в органи і доносять». «А що ж таке в моїх віршах?» «Вони знайдуть і те, чого там немає». То ж я йому відповіла, що у мене «дівоча пам’ять», я  все переплутала, бо була в кількох місцях, пригадаю, тоді скажу. Я про це розказала тоді Василю Лукичу.

 

…В 1995 році в газеті «Час-тайм» було надруковано кілька моїх віршів і майже повністю поема «Армагеддон» (про події, що трапилися під час поховання Патріарха Володимира на Софіївському майдані). Невздовзі потому в метро «Хрещатик» випадково зустріла Василя Лукича. Він тоді сказав: «Читав, читав… От, ви як! Я тепер працюю в газеті «Освіта», там віршів не друкують. Напишіть нам щось в такому ж дусі, цікаве і незвичне. Напишіть прозу, я знаю, ви зможете… Щось таке є у ваших творах первісне».  Залишив телефон.

Мене давно цікавили матеріали про вплив слова на людину, задумала написати серію філософських етюдів. Готувала спочатку матеріали для доповідей у центрі позитивного мислення (був і такий в Києві). Один із тих етюдів «Ми всі живемо в океані» і був надрукований в газеті «Освіта» 16-23 вересня 1998 р.  Редакція газети тоді знаходилася в приміщенні Університету ім. Шевченка.

Я під час зустрічі попросила: «Прочитаєте, може, поредагуєте, підправите  трошки…» На що він відповів: «Якщо я вас підправлю, то це будете не ви, а я. У вас свій незвичний образний стиль, своя енергія твору… До того ж авторське право…. Хіба що коми, крапки, та, може, десь який-небудь русизм…»

…Востаннє я зустріла його 2001 року в Українському домі на художній виставці. Він виглядав дуже схудлим.  У мене серце стислося, я зрозуміла, що це може означати. Свого часу закінчила курси патронажних медсестер. «Чого ж ви не продовжили серію своїх етюдів?  Це – цікаво… Чи не має з собою чогось новенького?».  У мене тоді був листочок із вступом до поеми «Арки райдуг» —

«Сім літер в слові Україна». Прочитав… У нього на очах зблиснули сльози, він їх навіть не намагався приховати: «Я ж вам скільки раз говорив – друкуйтеся, не ховайтеся від людей, таке не можна ховати, треба людей вчити високому…»  Помовчав і додав, пильно дивлячись мені в очі: «Заклинаю вас, не кидайте слово, ваше слово, воно ж у вас – таке… Ви ж – язичниця!» – і стрімко пішов у натовп. А мені стало моторошно. З часом, згадуючи з великою вдячністю і повагою, усвідомила, як багато дали оці шість коротеньких зустрічей для мого власного творчого розвитку.

Світлою пам›ять хай буде світлій людині, визначному поетові сучасності – Василю Лукичу Юхимовичу.

 

  1. S.

 

СІМ ЛІТЕР

В СЛОВІ «УКРАЇHА»

 

Чи вітер війнув пелюстково,

Чи голос ізвідки долинув,

Почулося слово у слово:

– Сім літер лише: «Україна»…

 

Ой краю-раїно!

Рай-дуга –

Семикольоровий місточок,

Десь вислизнув кодом із лантуха

Й стрічки повплітав у віночок…

 

Сім чисел – сім букв – Україна.

Сім звуків, сім сфер-кольорів,

Сім творення днів і незмінно

Сім свіч на святім олтарі.

 

Так що ж закодовано в назві,

Що співом у серденьку лине,

Утраченим раєм із казки:

Країна «Раї»

– Україна?

 

…Були, може, сонцеві діти,

Молилися вітру та грому,

Носили корони із квітів

На щастя у власному домі.

 

Щоб рід той не згаснув ніколи,

Їм сонце свій Код записало,

Стремління до правди, до волі

У Слові таємно сховало…

 

Тому і хвилює те Слово,

Бо сонячним сяєвом лине:

Он – Рай-дуга –  стежка готова

В «країну Раї»…

– Україна.