Людмила Литвинчук. «…Які високі небеса холодні яка глибока снігова пітьма…»

839

ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ ПШЕНИЧНОГО

20 березня 2020 року не стало серед нас Миколи Пшеничного – поета, публіциста, краєзнавця, просвітянина, який був удостоєний найвищої нагороди Всеукраїнської «Просвіти» імені Тараса Шевченка – медалі «Будівничий України».

Микола Пшеничний народився 19 липня 1954 р. в мальовничому селі Молодаві на Дубенщині. Закінчив Рівненський державний педінститут, де очолював літературну студію вузу. Вчителював, директорував, трудився в редакціях обласних газет. Ще при СРСР видавав просвітянський вісник «Наш край». А в 1990 році, в часи книжкового голоду, створив у Дубні видавництво «Наш край», яке протягом декількох років поспіль видало сотні книжечок (їх називали: «метелики» Миколи Пшеничного) на різноманітні теми – як із України, так і з-за кордону.

Відома львівська письменниця-дисидентка Галина Гордасевич писала: «Не сумніваюся в одному, що на початку 90-х років центр книговидавничої справи перемістився на Рівненщину. Там видавали книжки аж три видавництва: «Азалія», «Наш край» і «Незабудка». Понад сто назв на поліграфічній базі переферійної друкарні в умовах нашого паперового дефіциту – це таки подвиг… Зрештою, такими мали б бути всі діти талановитого українського народу».

Саме завдяки Миколі Пшеничному в 1991 р. в Дубні вийшла і моя перша поетична збірка «Воскреслі дзвони».

 

Він будував нову, вільну Україну і словом, і ділом

Діапазон його суспільних і громадських інтересів був досить широким, про що свідчать творчі зв’язки письменника з відомими діячами національної культури Борисом Теном, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Миколою Жулинським, Миколою Вінграновським, Ігорем Свєшніковим, Іваном Носалем, Ярославом Ісаєвичем, родиною Шумовських…

«Миколо! Ваш цикл у «Вітчизні» – чудовий. Глянуто в життя глибоко. Вітаю Вас, вітаю українську поезію…» – писав молодому поету класик нашої літератури Олесь Гончар 1986 році.

 

Благаю: «Шануйся, народе!»

Врятує не регіт, а – Біль.

Ти сам собі більше нашкодиш,

Ніж інші нашкодять тобі…»

 

Ці слова, мовлені Миколою Пшеничним іще в середині 80-тих років двадцятого століття, виявились пророчими, – що ми сьогодні й бачимо.

 

Кожен Миколин вірш хочеться цитувати, бо там – Душа!

Одна з його поетичних книжок так і називається – «Душа».

Є письменники, у яких душа «застібнута» на всі гудзики і в сльотаву погоду не достукаєшся, – бо знають лише себе, свій комфорт і свою гординю.

Микола Пшеничний був з іншої когорти, він був з когорти тих – хто душу свою кладе за друзів своїх.

Пішки сходив усю Волинь і пів-Білорусі, іноді навіть вночі добираючись через ліси до своїх білоруських побратимів, що жили у далеких селах.

 

…Які високі небеса холодні

Яка глибока снігова пітьма…

Нема, нема попутної сьогодні,

І завтра – сподіватися дарма.

 

Він ніс тепло і світло свого серця (часом ризикуючи життям!) у «чорно-білий світ», де чекали спраглі на правду…

 

Він писав так, як жив. І жив – як писав

 

Прожити – й не принизити найнижчої трави,

До шепоту возвиситись: «Мурашечко, живи…»

 

«Всяке дихання нехай хвалить Господа», – говориться в Святому Письмі. І це відлунює у віршах поета – природолюбця.

 

…Гарно мені,

Що не маю рушниці

Й жодної птиці не підкорив.

 

Ще на початку своєї творчої діяльності М.Пшеничний, як, мабуть, ніхто інший з його творчих ровесників, переймався проблемами збереження й охорони природи.

«Міліють ріки. Бо маліють душі», – казав поет.

У його книзі «Осторога» цілий розділ присвячено екологічній тематиці. Він жив у селі і бачив, якими злочинними темпами нищаться ліси, ріки, луги… А так хотілось (хочеться!) бачити свою Україну багатою і гарною – і в серці поета народжувалося прагнення (а одночасно і заклик до всіх нас, українців):

 

…Посаджу жолуді.

Вибухайте зеленим, дуби! –

Щоби наша земля

Хоч на гілку

Молодшою стала.

 

Упродовж багатьох років на Дубенському телебаченні звучали авторські, письменницькі програми «Краєзнавчі мандрівки з Миколою Пшеничним» та «Скарби Заповідника», – він деякий час був науковим співробітником Державного історико-культурного заповідника м. Дубна. І він же ще з 1980-их років став ініціатором відродження давньої справжньої історії цього міста. Тож саме М. Пшеничний і був першим номінантом почесної відзнаки міста Дубна – «Кришталевого жолудя».

За сценаріями Миколи та Любові Пшеничних створено повнометражні худоньо-документальні фільми «Золота Підкова Бориса Возницького» – три серії, «Казка старого млина» – про с.Мирогощу та ін.

Своєю книжкою «Стріляли в Правду, Молодість, Красу» Микола Пшеничний повідав світові про жахливі злочини енкаведистів – масові розстріли у Дубенській тюрмі в черні 1941 року. Його перу належать також книги про політв’язнів комуністичних концтаборів Ігоря Лозов’юка («Для Дубна, для Волині, для України…»), Миколу Сивицького («Над рікою, над Іквою»), офіцера УНР Арсена Шумовського («Сильний, мужній, безстрашний»), поета-дисидента Миколу Вівчарука («В моїй душі горить вогонь»)…

А його поема-фреска «Межа» – це духовна перлина в скарбниці рідної літератури.

М. Пшеничний переклав і опублікував по-українськи сотні поетичних та прозових творів побратимів по перу – із тувинської, білоруської, польської, болгарської, таджицької, туркменської, калмицької, бурятської, молдавської та інших мов.

Як перекладач, був гостем міжнародних поетичних фестивалів. Брав участь у численних семінарах, для редагування вибирав такі твори, що збагачують, а інколи й доповнюють українську літературу. Це відомі поети (крім цих польських авторів, перелік можна доповнити сотнею імен з інших літератур): Мечислав Чайковський, Олександр Навроцький, Кристина Конецька, Ян Леончук, Анна Залевська, Мар’ян Завалко і – Кароль Войтила…

В глухий час колючо-дротяного бренжєвського режиму, коли на одного поета припадало, як мінімум, десять агентів КГБ, Микола Пшеничний був єдиним на Рівненщині, хто регулярно надсилав мені листи і листівки, які тоді були для мене ковтками джерельної води в пустелі… Ці листи свідчать і про те, яким напруженим і неспокійним було його життя, яким активним було його сумління!..

«Людо! Оце втретє, вп’яте, вдесяте читаю, шепочу, співаю Ваш вірш про землю нашу ВЕРЕСОВУ, і гарно мені – так, як може бути осінньої погожої днини (чи й в тихий дощ вересневий) посеред лісу, де ряхтить верес, а довкола пахне грибами і мохом, а ген летять журавлі, а навздогін їм калина печалиться…. Пишіть, Бога ради пишіть….» (1980р.).

«…Завтра завершуються мої місячні курси в Рівному (яко газетяра), то знаходжу бодай хвильку, аби подати Вам свій голос, позаяк через п’ять днів лечу у світи далекі, азіатські – ізнов у степи примонгольські, простори засаянські, тувинські. Мабуть, стрічатиму там і Новий рік …» (9.12.1982р.)

«Людмило, шлю Вам спогади про Григора Михайловича, з яким я лише раз стрічався у житті, але й ті кілька годин посеред лапатого київського снігу – неперебутні, бо то був не просто письменник. Таких – воістину мало. Хай назавше ці спогади будуть з вами» (29.11.1988р.).

«Добридень Вам, Людмило!

Якби не Ви, мені було б несамовитіше. Добре, що Ви є. Будьте, будьте завжди. Навіть тоді, коли то важко. А легко в житті лише бездумним, безкорінним, безпринципним, безбатьківщинним, безликим, яких мені жаль.

…Ні, не паном, а – БРАТОМ і тільки так називайте мене, віднині і прісно… Микола» (1988р.).

«…Я зараз там, де Прип’ять народжується, де Світязь-озеро, де ліси глибококрилі й зорі високодумні, де М.Тимчак і Й.Струцюк, де Дні Літератури, де мріється про грядуще немеліороване, про суще несуєтливе, а поки що знову дорога біжить у світи…» (Березень – 1988).

«От і все, Людмило, – поховали ми сьогодні Василя Стуса у рідній землі, припорошеній українським радіоактивним снігом, і всі ми посивіли трохи цього дня, а Україна ще скорботніше закусила (до зойку, до калинового стогону) свої білокрівні вуста… Микола. м. Київ, вокзал» (19.11.1989р.).

«…Сьогодні в моєму рідному селі Молодаві освятили братську могилу двох повстанців, вбитих енкаведистами у грудні 1944-го. Голова сільради відмовився відкрити траурний мітинг. Священик місцевої церкви (УПЦ) – теж відмовився. Очолити мітинг довелось мені… А скільки ще попереду – воскрешати таких могил!..» (17.05.1992).

«Новин – два мільйони. Найголовніша (яка забирає 99% сил і нервів), безперечно РУХ наш НАРОДНИЙ. Готую нині Установчу Конференцію «Зеленого Світу» в Рівному й мітинг, що відбудеться 9 вересня ц.р….» (6.08.1989).

«…Колись батьків брат пішов у революцію. І – не повернувся…

Йду в Революцію сьогодні. Хочу повернутися. Бодай у Вашому спомині… «Нас покидають внуки і правнуки. Весь до зернини, лущиться рід. Хто зостається з Вами під прапором? Тільки поети і бунтарі!..» (див. ж. «Прапор», №9 ц.р.) Будьмо! Рухаймось! Микола» (11.10.1989).

«…Сибір неісходимий…Зробили мене тувинські друзі своїм лауреатом в галузі літератури, то мушу добиратись, щоб назад не забрали… Микола, Красноярськ» (4.02.1997).

Експромтний, афористичний, він завжди був з добрим гумором, навіть тоді, коли терпів нестерпний біль…

65 років прожитих на землі – це так небагато. Але… поети безсмертні. Бо їхні слова живуть на вустах народу.

 

За найсвятіше йде сьогодні битва –

Хай Рідне Слово допоможе нам…

Поезіє, це ти – моя молитва.

Сумна, бо правда. Правда, бо сумна.

 

Ім’я Миколи Пшеничного було і залишиться поетичним символом Рівненщини. Вічна пам’ять!

 

с. Маринин

Рівненська область

 

“Українська літературна газета”, ч. 6 (298), 26.03.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!